Організація Повітряних сил Третього Рейху або Організація Люфтваффе () — упорядкована організаційна модель структур управління, військових формувань, установ, закладів та інших організації усіх Повітряних сил Третього Рейху, що були засновані 15 травня 1933, призначених для ведення повітряної війни та виконання важливих завдань в інтересах усіх Збройних сил нацистської Німеччини.

Система управління

Вище командування 27 квітня 1933 року за ініціативою Германа Герінга на базі Імперського комісаріату у справах авіації () було створене Імперське міністерство авіації. Згодом потай були засновані Повітряні сили Третього Рейху, усі аспекти управління, розвитку та контролю як військової, так і цивільної авіації покладалися спочатку на Рейхсміністерство. 2 червня 1937 на базі структурних підрозділів Міністерства авіації було розгорнуто Верховне командування Люфтваффе ( — OKL), на чолі якого стояв головнокомандувач Люфтваффе () (фактично весь період був рейхсмаршал Герман Герінг), який одночасно був імперським міністром авіації. У безпосередньому підпорядкуванні головнокомандувача знаходилося управління Рейхсміністерства. Всі служби ОКЛ були розділені між двома вищими посадовими особами: начальник Генерального штабу (), який контролював усі оперативні підрозділи ОКЛ; статс-секретар Імперського міністерства авіації, якому підпорядковувалися центральний відділ, загальне управління, технічне управління, адміністративне управління, управління постачання, управління особового складу.

1 лютого 1939 року було проведено реорганізацію ОКЛ, унаслідок чого ОКЛ прийняло наступний вигляд: Міністерське управління; Генеральний штаб Люфтваффе; Загальне управління (ALA); Начальник бойового постачання, якому підпорядковувалися: Технічне управління (TA) та управління постачання (LNA); Адміністративне управління (LWA); Центральний відділ (LZ); Управління особового складу (LPA); Інспекції. Імперське міністерство авіації відповідало за організацію Люфтваффе, розробку нових типів бойових літаків, навчання льотного складу, створення аеродромів, навчальних центрів, пунктів управління, радіоцентрів, запасів авіаційних боєприпасів, майна, паливно-мастильних матеріалів тощо. Герман Герінг не тільки очолював Люфтваффе, одночасно будучи рейхсміністром авіації, він поєднував посади головнокомандувача військової авіації, а також відповідав за цивільний повітряний флот, авіаційну промисловість, систему забезпечення усіх складових.

Оперативно командування Люфтваффе поділялося на інспекцію бомбардувальної та інспекцію винищувальної авіації, і державний секретаріат авіації. Власно повітряні сили мали поділ на: льотний склад; війська зенітної артилерії; війська зв'язку авіації. Але, незабаром керівництво Люфтваффе зазнало організаційних змін і поділялося на: Генеральний штаб; Оперативний штаб; Інспекція озброєння; Інспекцію винищувальної авіації Директорат постачань та оснащення; Управління зв'язку. ОКЛ очолював начальник Генерального штабу, і орган управління поділявся на вісім директоратів (): Оперативний директорат; Організаційний директорат; Директорат навчання; Директорат переміщення військ; Розвідувальний директорат; Директорат постачань та оснащення; Історико-архівний директорат; Директорат кадрового менеджменту. У структурі ОКЛ також існували 17 інспекцій за окремими родами військової авіації та інших родів військ: 1-ша інспекція — розвідка; 2-га інспекція — бомбардувальна та пікірувальна бомбардувальна авіація (начальник — інспектор бомбардувальної авіації); 3-тя інспекція — винищувальна, штурмова, безпосередньої підтримки та озброєння (начальник — інспектор винищувальної авіації); 5-та інспекція — безпека польотів та оснащення; 6-та інспекція — моторизованої техніки; 7-ма інспекція — зв'язку та комунікацій (начальник — Генерал військ зв'язку авіації); 8-ма інспекція — морської авіації (до 1942 року); 9-та інспекція — школи льотної підготовки; 10-та інспекція — служби військ та тренувань; 11-та інспекція — повітрянодесантних та планерних військ; 12-та інспекція — повітряної навігації; 13-та інспекція — військ ППО; 14-та інспекція — медична служба; 15-та інспекція — зони ППО; 16-та інспекція — пошуково-рятувальної служби на морі; 17-та інспекція — будівельні та аеродромні служби, охорона військовополонених; 18-та інспекція — польові формування Люфтваффе.

Формування авіації Вищим оперативним об'єднанням, спроможним вирішувати оперативно-стратегічні завдання, був повітряний флот (), до якого входять усі бойові авіаційні частини, за винятком військово-морської авіації. До початку війни Люфтваффе мало чотири повітряних флоти із зонами відповідальності на території, що приблизно охоплювало четверту частину Німеччини. З початком кампанії на Західному фронті був заснований 5-й повітряний флот, котрий відповідав за повітряні операції Люфтваффе в окупованій Норвегії. У 1943 році був сформований ще один (6-й), а в 1944 році ще два флоти (10-й і флот «Рейх»). Кожен повітряний флот складався, як правило, з одного або декількох авіаційних () та винищувальних корпусів (), авіаційних () та винищувальних дивізій (), частин ППО та частин зв'язку. Крім цього, до складу повітряного флоту іноді могли входити кілька повітряних округівОРГАНИЗАЦИЯ И ПОДГОТОВКА КАДРОВ ВВС ГЕРМАНИИ, різнорідних ескадр, а також окремі підрозділи, типу ескадрильї чи бойові групи ().

На оперативному рівні діями авіації керували авіаційні корпуси та дивізії. Авіаційний корпус — змішане оперативне з'єднання, що складалося з п'яти-шести ескадр і однієї розвідувальної групи. Кількість бомбардувальних ескадр в корпусі не була постійною й залежала від характеру завдань, які покладалися на командування корпусу.

Наступною ланкою в ієрархії Люфваффе була авіаційна дивізія, які зазвичай мали у своєму складі авіаційні ескадри. Зазвичай дивізія мала ескадрильї далекої та ближньої розвідки, бомбардувальну ескадру, ескадру пікіруючих бомбардувальників, ескадри одномоторних та двомоторних винищувачів. Склад усіх дивізій ніколи не був стандартним і часто змінювався в залежності від розвитку ситуації на фронті. Командування дивізією здійснювало загальне управління діями цих підрозділів та частин у визначеному регіоні, водночас командири ескадр зберігали повну тактичну самостійність.

Вищою тактичною одиницею була ескадра (), «гешвадер» — найбільша та самостійна організаційна структура тактичної ланки, які були однорідними: бомбардувальними, винищувальними, нічних винищувачів тощо. Як правило, ескадра нараховувала від 90 до 120 літаків і умовно кажучи, дорівнювала авіакрилу Королівських повітряних сил Великої Британії, авіаційній групі американських повітряних сил армії, авіаційному полку ВПС СРСР. Кількість літальних апаратів варіювалася від чисельності авіаційних груп в оргштатній структурі ескадри, а також які підрозділи були додані або підтримували «гешвадер». У залежності від призначення ескадра оснащувалася відповідними літаками одного типу, винищувачами, бомбардувальниками, штурмовиками, військово-транспортними літаками. Командиром ескадри були офіцери в ранзі від майора до оберста.

Наступним тактичним підрозділом була авіагрупа, самостійна, однорідна структура, що складалася з штабної ланки та 3-4 ескадрилей («штаффель») і мала близько 30-50 літаків у своєму складі.

Меншим підрозділом у структурі Повітряних сил була ескадрилья, «штаффель» (), яка формувалася з чотирьох ланок чи шести пар бойових літаків. Один з командирів ланки, у військовому званні оберлейтенант — гауптман, одночасно був командиром ескадрильї (). Зазвичай «штаффель» мав 12-16 літаків. Ескадрилья, у свою чергу, поділялася на ланки (), які в більшості родів авіації складалися з трьох літаків. У винищувальній авіації ланка нараховувала чотири літаки (), що поділялися на пари ().

В Імперському міністерстві авіації з метою запровадження адміністративно-територіального управління усіма авіаційними формуваннями, що перебували у певному регіоні, були організовані на кшталт військових округів вермахту, авіаційні округи — люфтгау (). На ці органи управління покладалися завдання щодо адміністрування, тренування, забезпечення, обслуговування та ремонту, протиповітряної оборони, забезпечення зв'язком, набір та комплектування персоналом, а також формування й підтримка складових резерву. Начальником люфтгау був офіцер у чині генерал-майора, який підпорядковувався напряму на рейхсміністра.

Загалом були створені наступні люфтгау: Люфтгау I () — Кенігсберг Люфтгау II — Штеттін Люфтгау III — Берлін Люфтгау IV — Дрезден Люфтгау V — Штутгарт Люфтгау VI — Мюнстер Люфтгау VII — Мюнхен Люфтгау VIII — Бреслау Люфтгау IX — Веймар Люфтгау X — Гамбург Люфтгау XI — Ганновер Люфтгау XII — Гіссен/Вісбаден Люфтгау XIII — Нюрнберг Люфтгау XIV — Кобленц Люфтгау XVII — Відень.

Наземні війська Люфтваффе

Війська протиповітряної оборони

Окрім основних, льотних формувань, що утворювали гнучку сукупність військових об'єднань, з'єднань, частин, підрозділів та органів управління ними, Люфтваффе мало у своєму підпорядкуванні величезний комплект різних родів наземних військ.

Основою були військові формування протиповітряної оборони, переважно зенітної артилерії. Найменшим тактичним підрозділом була батарея (), що мала від чотирьох до шести зенітних гармат різного калібру. Наступним більшим підрозділом був зенітний дивізіон (), з 3-4 батарей зенітної артилерії та прожекторної батареї. У залежності від калібру зенітних гармат, дивізіони розподілялися на легкі (), змішані () та важкі (). Як правило, легкі батареї мали артилерійські системи калібру 20-мм та 37-мм; важкі — 88-мм, 105-мм і 128-мм.

Організаційно зенітні дивізіони зводилися в зенітні полки (), бригади (), дивізії () та корпуси (), але ця структурна була дуже нестабільною і гнучкою й часто зазнавала реорганізації в залежності від обстановки та визначених вищим штабом завдань. До кінця Другої світової війська протиповітряної оборони Люфтваффе мали 29 зенітних дивізій, що складалися з п'яти зенітних полків, прожекторного полку, трьох моторизованих транспортних батальйонів, батальйону зв'язку та підрозділів забезпечення й підтримки.

Інтенсивність ведення воєнних дій протягом війни призвела до значного зростання кількості підрозділів військ ППО. В першу чергу, це було пов'язано зі стратегічними бомбардуваннями спочатку британської бомбардувальної авіації, а з 1942 року — й американської. Через великі втрати наприкінці війни до зенітних підрозділів усе частіше набирала військовиків з числа іноземців або німецької молоді.

Повітрянодесантні війська

Збройні сили нацистської Німеччини стали одними з перших збройних сил світу, які заснували повітрянодесантні війська, легкоозброєну піхоту, призначену для ведення активних бойових дій у тиловій зоні противника. Але, на відміну від інших країн німецькі парашутні частини перебували винятково в підпорядкуванні командування Люфтваффе, що пояснювалося скоріше амбіційними намаганнями Герінга, який прагнув об'єднати у своїх руках якомога більшу владу, ніж міркуваннями доцільності. Водночас інша важлива складова повітрянодесантних військ — посадочно-десантні (планерні) частини залишалися у веденні армії.

29 січня 1936 року у складі окремого полку «Герман Герінг» був сформований 1-й піхотний (парашутний) батальйонhttp://loveread.ec/read_book.php?id=74571&p=1 Брюс Кверри. Германские парашютисты. 1939—1945, на чолі з майором Бруно Броєр, що згодом став генералом парашутних військ.