Внутрішній конфлікт у державі Селевкидів (152—137 рр. до н. е.) — боротьба за владу, котра почалась із проголошення царем узурпатора Александра Баласа та тривала протягом 152—137 (або 134) років до н. е.
Прихід до влади Александра Баласа Сирійський правитель Деметрій I Сотер, котрий узяв владу в 162 р. до н. е., протягом наступних кількох років зміг зіпсувати відносини з цілим рядом елліністичних царів. Так, на початку 150-х років до н. е. він втрутився у каппадокійські справи та надав підтримку претенденту на престол Ороферну. Проте Аріарат V отримав підтримку з боку Риму та Пергаму і зміг повернутись до влади. У іншому епізоді Деметрій біля 155 р. до н. е. спробував оволодіти Кіпром, котрий належав єгипетським царям з династії Птолемеїв. Він спокусив кіпрського намісника Архія величезною сумою у 500 талантів, проте змова виявилась розкритою і зрадник був змушений покінчити життя самогубством.
Як повідомляє Діодор, пергамський цар Аттал II був незадоволений не лише втручанням Селевкіда у каппадокійські справи, але й з якихось особистих причин. В сукупності це підштовхнуло його до спроби змістити Деметрія, для чого він вирішив висунути претендента на престол та підібрав юнака, дуже схожого на дядька та одного з попередників нинішнього сирійського царя Антіоха IV Епіфана (котрий колись наслідував батькові Деметрія в той час, коли останній перебував у заручниках в Римі). Оголосивши хлопця сином Антіоха IV Александром, Аттал звернувся до римлян з проханням визнати його права на сирійський престол. Хоча, як зазначає Полібій, тямущі люди одразу розуміли, що мова йде про самозванця, сенат прихильно віднісся до Александра і постановив надати йому сприяння (у цьому контексті можливо відзначити, що заручництво Деметрія завершилось не за згодою римлян, а внаслідок його втечі). Хоча претендент і не отримав від Риму військової підтримки, проте згода гегемона Середземномор'я на зміну влади у Сирії багато важила та дозволяла царям без остраху підтримати самозванця.
Досягнувши успіху в Римі, Александр одразу зайнявся набором найманців та відбув до Ефесу, котрий тоді належав Пергамському царству. Підготувавшись, він вступив до меж держави Селевкидів у Кілікії, де необхідне підґрунтя приготував якийсь Зенофан, котрий колись мав суперечку з Деметрієм та отримав підтримку у складній ситуації від пергамського володаря Евмена.
Варто відзначити, що окрім зіпсованих відносин з іншими царями, Деметрій мав напружені стосунки із власними підданими, зокрема, мешканцями своєї столиці Антиохії, котрі були незадоволені його байдужістю до державних справ та пияцтвом. Спершу антіохійці спробували увійти в спілку зі згаданим вище Ороферном, проте цю змову викрили і каппадокійця запроторили до в'язниці. Втім, мешканці Антиохії все-рівно повстали проти Деметрія та визнали царем Александра (котрий отримав прізвисько Балас, що, ймовірно, означає «володар»).
Ще одним важливим пунктом, який опинився в руках претендента, стала палестинська Птолемаїда — порт та фортеця між Тіром та Дором. У 152 р. до н. е. її гарнізон, котрий був налаштований проти Деметрія через його погордливе відношення, зрадив царю та прийняв до себе Александра.
Про подальший хід бойових дій відомо небагато. Юстин повідомляє, що в першій битві Деметрій змусив ворогів до втечі. Водночас з юдейських джерел (1-ша Книга Маккавеїв, Йосип Флавій) відомо, що обидва суперника намагались привернути на свою сторону провідника юдеїв Йонатана Хасмонея. Хоча Деметрій наказав повернути останньому заручників, котрі утримувались у зайнятій селевкідським гарнізоном єрусалимській фортеці, проте, з огляду на попередні події (на той час юдеї вели боротьбу з сирійськими царями вже півтора десятка літ, причому зазнали найважчого удару саме від полководця Деметрія), Йонатан вирішив підтримати Александра. На тлі зосередження сил держави Селевкидів на внутрішній боротьбі, більшість царських гарнізонів покинули Юдею, залишившись лише в Єрусалимі та Бет-Цурі (три десятки кілометрів на південь від Єрусалима).
У 150 р. до н. е. Александр зібрав велике військо та виступив проти Деметрія. Коли дійшло до вирішальної битви, ліве крило Деметрія навернуло своїх супротивників до втечі, переслідувало їх на велику відстань та захопило навіть табір. Прихильники Александра зазнали великих втрат (за твердженням Юстина — «багато тисяч були знищені в бою»), проте переможна частина деметрієвого війська зайнялась розграбовуванням табору. В той же час, його праве крило зазнало поразки. Хоча сам Деметрій перебив чималу кількість ворогів, проте в якийсь момент він заїхав у трясовину та впав із коня. Солдати Александра оточили його і закидали дротиками.
Боротьба Баласа із Деметрієм II
Отримавши перемогу та узявши під контроль все сирійське царство, Александр зміцнив своє становище за допомогою одруження на Клеопатрі Теї, доньці єгипетського царя Птолемея VI. Втім, прийшовши до влади він заспокоївся та, так само як і попередник, віддався розвагам, переважно провадячи час у палаці з жінками. На тлі цього активізувався процес втрати східних провінцій, котрі становили більшу частину території держави Селевкідів та водночас були найменш еллінізованими. Найімовірніше, Мідія вибула з-під контролю у 148 р. до н. е. (втім, за іншою реконструкцією подій парфяни оволоділи нею лише в 143 р. до н. е.), а в 147 р. до н. е. під місцевий династ Камнаскір I захопив Сузи, що започаткувало незалежну Елімаїду.
Тим часом у 147 р. до н. е. заявив претензії на престол син Деметрія Сотера, котрий носив те саме ім'я (в майбутньому відомий як Деметрій II Нікатор). Ще до своєї поразки Сотер залишив велику кількість золота своєму проксену Кнідію, котрий мав опікуватись двома його синами. Тепер старший з них, набравши критських найманців, висадився у Кілікії та почав боротьбу за батьківське царство. На його бік перейшли й воїни, котрі колись служили Деметрію I.
Дізнавшись про появу нового суперника, Александр спішно вирушив із Фінікії (де тоді перебував) до столичної Антіохії. При цьому він залишив начальником Келесирії Аполлонія, котрий увійшов у конфлікт із юдейським провідником. Останній наніс Аполлонію поразку у битві, захопив та спалив Азот (наразі Ашдод), а також змусив визнати свою зверхність міста Іоппію (Яффа) та Аскалон (Ашкелон).
Невдовзі у Александра відбувся розрив з його родичем та потужним союзником Птолемеєм VI. Останній виступив з Єгипту із військом на допомогу (чи начебто на допомогу) своєму зятю, та пройшов уздовж всього східного узбережжя Середземного моря аж до Селевкії Пієрії, котра знаходилась за кілька кілометрів на захід від Антіохії та виконувала функцію її порту. Приморські міста відкривали йому ворота як родичу царя, Птолемей же ставив у них гарнізони. 1-ша Книга Маккавеїв трактує ці його дії як підступні, здійснені з наміром захопити Сирійське царство для себе. В той же час, Йосип Флавій виправдовує єгипетського правителя, стверджуючи, що його розрив із зятем був викликаний здійсненим у Птолемаїді невдалим замахом, за яким начебто стояв перший сановник сирійської держави Аммоній. Александр відмовився видати останнього, після чого Птолемей почав вважати його справжнім замовником нападу.
Коли єгипетський цар наблизився до Антиохії, Балас з великим військом перебував у Килікії, де вів боротьбу з Деметрієм. Цим скористались антіохійці, котрі вже встигли зненавидіти Александра (зокрема, і через поведінку Аммонія) та збунтувались проти нього під проводом Гіеракса та Діодота, котрим цар ввірив управління столицею. У описанні найближчих наслідків два нещодавно зазначені джерела знов розходяться, в залежності від їх тлумачення вчинків Птолемея як зрадницьких чи виправданих. За однією з версій, Птолемей вінчав себе як царя Азії, тоді як за іншою він відхилив таку пропозицію та доклав чимало зусиль, щоб вмовити антиохійців визнати царем Деметрія (мешканці столиці, і зокрема Гіеракс та Діодот, були не дуже схильні до цього, пригадуючи свої суперечки з батьком нового претендента на престол). Діодор Сицилійський стверджує, що Птолемей дійсно відмовився від сирійського царства, проте мав намір повернути своїй державі Келесирію (Фінікія, Палестина та Зайордання), захоплену Антіохом III у П'ятій Сирійській війні.
В будь-якому випадку, Птолемей увійшов в спілку з Деметрієм, запросив його до Антіохії та пошлюбив з тією самою Клеопатрою Теєю, котру за кілька років до того віддав у дружини Александру. Останній, дізнавшись про повстання у столиці та зраду тестя, вирушив зі своїм військом із Килікії та спустошив антиохійську область. Птолемей же (за версією Йосипа Флавія — разом із Деметрієм) завдав Александру поразки у битві на річці Oinoparas (наразі Афрін), притоці Оронта. При цьому кінь єгипетського царя скинув його, злякавшись реву слона. Вороги кинулись на Птолемея та нанесли йому кілька ран, допоки тілоохоронцям не вдалось захистити його. Втім, через кілька діб Птолемей все-таки помер.
Деметрій, досягнувши царської влади, організував знищення розставлених колишнім тестем гарнізонів, а їх залишки втекли до Єгипту. Також новому сирійському царю вдалось захопити всіх слонів, котрих Птолемей привів з собою. При цьому Деметрій міг вже не боятись Александра, котрий втік до якогось арабського вождя — чи то Завділа, чи то Малха — лише з п'ятьма сотнями людей. Тут він був забитий, за різними версіями, або самим Завділом, або своїми офіцерами Геліадом та Касієм, котрі в обмін на обіцянки безпеки від Деметрія погодились позбавитись свого царя.
Конфлікт Деметрія II з населенням
Йонатан тим часом спробував скористатись війною за селевкідський престол та узяв єрусалимський гарнізон у облогу. Вночі кілька вояків змогли вибратись з цієї фортеці та повідомити Деметрія, котрий зібрав війська та прибув з Антиохії до Птолемаїди. Йонатан не наважився протистати йому та прибув на виклик Деметрія з великими дарами, чим заспокоїв його гнів та добився підтвердження свого сану юдейського первосвященника.
Не відчуваючи більше загрози своїй владі, Деметрій ІІ розпустив військо (хоча його попередники продовжували платити жалування навіть під час миру, що допомагало підтримувати лояльність солдат), причому повністю розрахувався лише з найманцями із Криту та інших грецьких островів. Цим він надбав собі численних ворогів серед людей, котрі вміли поводитись зі зброєю. До того ж, невдовзі проявились й інші вади характеру молодого царя. Спершу він спробував покарати усіх, хто під час громадянської війни тримався протилежної сторони, виявляючи при цьому особливу жорстокість. Коли ж антиохійці за своєю звичкою почали насміхатись над ним, Деметрій знов залучив найманців (зокрема, він отримав трьохтисячний загін від Йонатана, обіцяючи взамін звільнити Єрусалим від гарнізону) та наказав їм роззброїти жителів столиці. Оскільки останні відмовились, їх почали вбивати, причому деяких прямо у своїх домівках разом із дружинами та дітьми.
Це викликало повстання у столиці, на початку якого завдяки чисельній перевазі містяни відкинули царські загони та обложили палац. Втім, захисники останнього зайняли позиції на даху, звідки, недосяжні для антиохійців, наносили супротивникам великі втрати за допомогою метальної зброї. Відтіснивши таким чином атакуючих за найближчі будинки, найманці підпалили їх. У спорудженій переважно із дерева Антіохії виникла величезна пожежа, котра знищила більшу частину столиці. Коли ж мешканці розбіглись рятувати свої сім'ї, воїни Деметрія переслідували їх по місту та перебили безліч з них. Як наслідок, антиохійці були вимушені підкоритись царю. Багато звинувачених в організації смути стратили, а їх майно конфіскували до скарбниці. Деметрій продовжував лютувати і надалі, далеко перевищивши жорстокістю свого батька. Не виконав він і обіцяного юдейському провідникові, продовжуючи утримувати залогу в Єрусалимі.
Прихід до влади Діодота Трифона