Маньчжурське завоювання Китаю (1644—1683) — процес поширення влади маньчжурської династії Цін на територію, що належала китайській імперії Мін.

Передісторія

Виникнення маньчжурської держави На початку XVII ст. вождь осілих чжурчженів, що жили у Маньчжурії, Нурхаці (1559—1626) зумів не тільки згуртувати під своєю орудою декілька десятків розрізнених племен, але і закласти основи політичної організації. Претендуючи на спорідненість з чжурчженьською династією Цзінь, Нурхаці оголосив свій клан «Золотим родом» (Айсін Ґьоро). Роду Нурхаці належало володіння Маньчжоу.

В 1585—1589 роках Нурхаці, підпорядкувавши племена мінського Вея Цзяньчжоу (своїх безпосередніх сусідів), об'єднав їх з населенням Маньчжоу. Потім він приступив до підкорення сусідніх племен. За два десятиріччя маньчжури здійснили близько 20 військових експедицій проти сусідів. Для зміцнення свого становища Нурхаці здійснив поїздку до Пекіна, де був представлений на аудієнції імператора Ваньлі.

В 1589 Нурхаці оголосив себе ваном (великим князем), а в 1596 році — ваном держави Цзяньчжоу. Його союзники — східномонгольські князі — піднесли йому в 1606 титул Кундулен-хана. 1616 року Нурхаці проголосив відтворення чжурчженьської держави Цзінь (стало відомо як «Пізня Цзінь»), а себе оголосив її ханом. Столицею цієї держави стало місто Сінцзін. Через дипломатичну та військову активність Нурхаці, до 1619 року у новій державі було об'єднано більшість чжурчженських племен.

Маньчжурське завоювання Ляодуну В 1621, маньчжури вдерлися до Ляодуну і розбили китайські війська. Нурхаці обложив і взяв штурмом місто Шеньян (отримав маньчжурську назву «Мукден»), і місто Ляоян. Весь цей край опинився під орудою хана Нурхаці. Вирішивши міцно закріпитися на захопленій території, він не став переселяти підкорене населення у Маньчжоу, залишивши його і своє військо у Ляодуні, а столицю з Сінцзіну переніс 1625 року у Мукден.

Завювання Абахая Після смерті Нурхаці в 1626, йому успадковував син Абахай. До свого маньчжурского імені Абахай приєднав друге, китайське — Хуантайцзі, а для свого правління прийняв девіз «Тяньцун» («Покірний велінням Неба»). Продовжуючи справу батька, Абахай підпорядкував чжурчженських вождів, що залишалися незалежними. 1629 року — початок 1640-х років Абахай здійснив близько десяти походів на сусідні племена.

Похід на Китай в 1627 році під орудою власне Абахая не дав відчутних результатів. Оскільки Корея, як васал Китаю, всіляко підтримувала династію Мін, маньчжури вторглися до цієї країни, почалися масові вбивства і грабежі. Корейський ван був змушений поступитися військам маньчжурів, укласти мир з Маньчжоу, сплатити йому данину і налагодити торгівлю з переможцями.

Через зміцнення китайської оборони, для завоювання північного Китаю потрібно було обійти регіон Ляосі (частина Ляоніна на захід від річки Ляо), а це було можливо тільки через Південну Монголію. Абахай привернув на свій бік багатьох монгольських правителів і підтримав їх у боротьбі проти Лігдан-хана — правителя Чахару, який намагався відновити імперію Чингіз-хана. В обмін на це Абахай зобов'язав монгольських правителів брати участь у війні проти Китаю. Вже до 1629 року кіннота Абахія обійшла фортеці Ляосі із заходу, прорвалася через Великий мур і підійшла до Пекіна, де розпочалася паніка. З багатою здобиччю війська Абахая пішли геть. Крім того, після розгрому Чахару, Абахай заявив, що він заволодів імператорською печаткою монгольської династії Юань, яка мала назву «Печать Чингіз-хана».

В 1636 році Абахай дав династії нове ім'я — «Цін», а підданих наказав іменувати не «чжурчженямі», а «маньчжурами». Нова держава маньчжурів відтепер мала назву Цин — по найменуванню династії. До титулу «імператор» Абахай приєднав його монгольський аналог «богдихан», бо до складу Маньчжурської імперії увійшла частина Південної Монголії. Рокам свого правління він дав девіз «Чунде». В 1637 маньчжурська армія розгромила Корею, яка була змушена підкоритися, стати «данником» Цінської імперії і розірвати відносини з Китаєм.

З цього часу маньчжурська кіннота стала здійснювати регулярні набіги на Китай, грабуючи і забраючи у полон, перетворюючи на рабів сотні тисяч китайців. Все це змусило мінських імператорів не просто стягнути війська до Шаньхайгуаню, а й сконцентрувати тут чи не найкращу, найбільшу і найбоєздатнішу з усіх своїх армій на чолі з У Саньгуєм.

Занепад Мінської імперії В 1628 році у провінції Шеньсі розрізнені напіврозбійні ватаги стали створювати повстанські загони і обирати вождів. З цього моменту у північно-східному Китаї розпочалася , яка тривала 19 років. Регулярні війська потрапили у кліщі між маньчжурськими військами на півночі і повсталими провінціями, в них посилилося бродіння і дезертирство. Армія, позбавлена грошей і продовольства, зазнала поразки від Лі Цзичена. Зрадники відкрили браму перед військами Лі, і ті безперешкодно змогли увійти всередину столиці. У квітні 1644 року Пекін підкорився повсталим; останній мінський імператор Чжу Юцзянь наклав на себе руки, повісившись на дереві в імператорському саду.

Ситуація перед початком маньчжурського вторгнення У вересні 1643 помер Абахай, і в Мукдені розпочалася боротьба за владу між різними угрупованнями князів — родичів Нурхаці і Абахая. Одне з угруповань запропонувало трон молодшому братові Абахая — князю , інша — племіннику Нурхаці князю . Доргонь відмовився від імператорського титулу і пішов на компроміс: на трон був зведений син Абахая Фулінь, а Доргонь і Цзіргалан стали рівними за званням принцами-регентами. Бувши вольовим і розумним політиком, Доргонь на 1644 рік став фактичним правителем Цінської держави, знизивши суперника до звання «регент-помічник». Це дозволило припинити боротьбу за владу і зберегти єдність маньчжур.

Розбита повстанська армія 3 червня без бою залишила Пекін, куди 6 червня увійшли маньчжурські війська. Влаштувавши пишну церемонію похорону імператора Чжу Юцзянь, що повісився, Доргонь проголосив династію Цин його спадкоємицею і мстительницею за останнього монарха династії Мін. Особливим маніфестом всім китайським чиновникам, які перейшли на бік Цин, було обіцяно зарахування на службу, підвищення в чині і можливість вести справи разом з маньчжурами. Пекін був оголошений новою столицею Цин, 30 жовтня туди був привезений малолітній Фулінь.

Армія Лі Цзичена, залишивши Пекін, рушила на південний захід, щоб з'єднатися із гарнізонами, що стояли у великих містах частинами. Їх невідступно переслідували війська У Саньгуя і Шан Кесі, підкріплені маньчжурською кіннотою князів Додо і Боло. Біля Чжендіна відбулася велика битва, що тривала два дні, в його ході було поранено Лі Цзичен; проте жодна зі сторін не здобула перемоги. Почавши через деякий час відхід, повстанці вирушили до гір Тайханшань, і через перевал Гугуань вступили до провінції Шаньсі. Скориставшись відступом повстанців, на місцях стали підіймати голову їх вороги — поміщицькі дружини, сільські ополчення, міліції сільської самооборони; очільники цих загонів наслідували приклад У Саньгуя і переходили на бік маньчжурів.

У Шаньсі армія Лі Цзичена не отримала підтримки з боку втомленого від війни селянства, зазнала значних втрат в боях; в ній почалися чвари. Частина командирів зі своїми частинами відокремилися від головних сил, основна маса військ через перевал Тунгуань перейшла в провінцію Шеньсі і зробила своєю базою Сіань, де повстанці створили свої органи влади і різко збільшили чисельність військ. Тим часом війська У Саньгуя і маньчжурська кіннота малою кров'ю підкорили всю провінцію Шаньсі; точно так же були завойовані південна частина столичної провінції і провінція Шаньдун.

Після оволодіння Пекіном розпочалося масове переселення до провінції Чжілі всіх «прапорів», що жили на рівнині Ляохе у Південній Маньчжурії. Розпочалося запустіння півдня Ляодуну, центральні і північні райони Маньчжурії спорожніли ще в результаті походів Нурхаці і Абахая. Маньчжурія перетворилася на пустельний край з більш-менш обжитими, але малолюдними центральними районами. У цих умовах частина північних тунгуських племен почала платити ясак вже не маньчжурській, а російській владі.

Розгром маньчжурами військ Лі Цзичена До осені 1644 року проти армії Лі Цзичена Доргонь направив три китайські армії, якими командували У Саньго, Шан Кесі і Кун Юде, а також «прапорів» війська князя Додо і князя Аджиге. У березні 1645 року в гірському проході Тунгуаня відбулася грандіозна битва, в якому була розбита повстанська армія. За допомогою гармат маньчжурам вдалося взяти і саму фортецю Тунгуань, після чого вони змогли пройти в Шеньсі. Величезні втрати і загибель багатьох вождів зробили для повстанців неможливою оборону Сіаню. Розочалися внутрішні чвари, частина воєначальників дезертувала. Повстанські війська змогли через хребет Ціньлін вийти у долину річки Ханьшуй, переправитися на правий берег Янцзи і в травні 1645 року на короткий час зайняли Учан. Під Учан вони зіткнулися з військами . Ухиляючись від битв, повстанська армія відступила на південь провінції Хубей в гори Цзюгуншань, де в червні 1645 загинув Лі Цзичен.

Остаточний розгром держав повстанців Після перемоги у Тунгуаня і підкорення Шеньсі маньчжурсько-китайські війська розділилися. Армія У Саньгуя рушила у долину річки Ханьшуй, але після переправи через Янцзи зазнала поразки від повстанських військ, якими командував племінник Лі Цзичена — Лі Го. Кинувши гармати та інше спорядження, армія У Саньгуя відступила за Янцзи, і зайнялася підкоренням півночі провінції Хебей і півдня провінції Хенань.

Маньчжурська армія Додо попрямувала у північну частину провінції Хенань, вступила в Лоян і Кайфен, і з'єдналася зі свіжими «прапорними» військами, які прийшли з Шаньдуна. Це угруповання взяло штурмом фортецю Гуйде, після чого одна колона рушила до річки Хуайхе, а інша — до Великого каналу і захопила Сюйчжоу. Використовуючи розбрат у мінському таборі, маньчжури форсували Хуайхе і вийшли до Янцзи.

Коли керівництво повстанськими військами перейшло до Лі Го, то його 200-тисячна армія виявилася у безвихідному становищі: з півночі їй погрожували маньжчури, з півдня — Південна Мін. У цих умовах, вважаючи завойовників головною небезпекою, Лі Го в 1646 році зумів домовитися з південномінським урядом про спільну боротьбу проти «північних варварів».

Тим часом у провінції Сичуань існувала ще одна повстанська держава — Да-Сі-го («»), якою правив . Маньчжури запропонували Чжан Сяньчжуна перейти на їхній бік, але той відмовився, проте, зазнавши поразки в боях з південномінськими військами, був змушений залишити свою столицю Ченду. Взимку 1646 року на завоювання Сичуані Доргонь відправив велике маньчжурське військо на чолі з сином Абахая — Хаоге. На півночі Сичуані на сторону маньчжурів перейшов один з повстанських очільників — Лі Цзіньчжун. Маньчжури зуміли заманити супротивників у пастку в горах Фенхуан, і в запеклій битві поблизу Січуна в січні 1647 повстанці були розбиті, зазнавши величезних втрат; сам Чжан Сяньчжун був убитий. Частина повстанських військ, зумівши піти на південь в Гуйчжоу, визнала владу Південної Мін. Маньчжури ж підпорядкували собі всю Сичуань, зустрівши опір лише під мурами Чунцина.

Лі Го, об'єднавши свою 200-тисячну армію зі 100-тисячною південномінською армією під орудою Хе Тенцзяо, що знаходилася у районі середньої течії Янцзи, реорганізував свої війська взимку 1647 року в «Армію тринадцяти з'єднань» під загальною орудою Хе Тенцзяо. Хоча з падінням Чунцина цинські війська вийшли у фланг південномінсько лінії оборони, але поразка У Саньгуя південніше Янцзи і стійка оборона Армії тринадцяти з'єднань різко загальмувало просування західного маньчжурського угруповання на південь; запеклі бої тут тривали до літа 1648 року.

Другий етап маньчжурського завоювання

Різанина в Янчжоу