Історія

Істо́рія (від  — розповідь про минулі події, знання, дослідження) або діє́писСловарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко: в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. Том 1, ст. 389 — наука, про минуле людства, що на основі писемних, матеріальних та інших джерел досліджує перебіг подій і закономірності історичного розвитку. У ширшому значенні історією називають процес розвитку природи або суспільства, а також розповідь про дійсні чи вигадані події. Дослідником історії є історик, особа з відповідним вишколом та фаховою підготовкою.

Історія сформувалася у XIX столітті як самостійна академічна дисципліна, передусім у німецькомовних регіонахDe Vries, Gerard; Leezenberg, Michiel. Developing New Disciplines // History and Philosophy of the Humanities: An Introduction. Amsterdam: Amsterdam University Press, 2019. P. 159—178. DOI: https://doi.org/10.1017/9789048551682.007.

Із усіх відомих історичних «фактів» лише незначна кількість може бути повною мірою перевірена і підтверджена. Більшість науковців, що займаються вивченням історичних документів, погоджуються, що сучасний погляд на життя в той чи інший спосіб впливає на нашу інтерпретацію та бачення минулого. Тому на одну й ту саму історичну подію може існувати декілька різних точок зору, кожна з яких є по-своєму цінною.

Все ж, найціннішими є ті погляди та дослідження, які ґрунтуються на першоджерелах — документах, створених під час або невдовзі після подій, що вивчаються.

Етимологія

Слово «історія» прийшло до нас від грецького στορία (історія, оповідання), від протоіндоєвропейського «*wid-tor-», від кореня "*weid- "(знати, бачити). Цей корінь присутній в латинській мові — «video», в санскриті — «veda», в праслов'янській мові — «*věděti», в українській мові — «відати».

Давньогрецьке слово «στορία» означає знання набуте дослідженням. Воно було справедливим у тому сенсі, що Арістотель використав це слово у своїй «Περί Τά Ζωα Ιστορία, Peri Ta Zoa Istória» або, як вона звучить в латинізованій формі «Historia Animalium». Термін позбавлений часточки «στωρ», «hístōr» означає «мудрець», «очевидець», або суддя. Слово прижилося в його грецькому значенні настільки добре, що Френсіс Бекон використав термін у XVI ст., коли написав «Natural History». На його думку, історія була «знанням об'єктів, детермінованих, розподілених простором і часом», видом знань, що підтримується пам'яттю (в той же час наука підтримується причиною, а поезія — фантазією).

Оскільки історики є одночасно спостерігачами та учасниками подій, то їх історичні праці написані з точки зору їх часу і зазвичай не тільки політично упереджені, але і розділяють всі помилки своєї епохи. За словами італійського мислителя Бенедетто Кроче, «вся історія — сучасна історія». Історична наука забезпечує істинний виклад ходу історії шляхом розповідей про події та їх неупереджений аналізWhitney, W. D. (1889). The Century dictionary; an encyclopedic lexicon of the English language . New York: The Century Co. Page 2842 .. У наш час історія створюється зусиллями наукових інститутів.

Всі події, які залишаються в пам'яті поколінь, в тій чи іншій автентичній формі складають зміст історичної хроніки WordNet Search — 3.0 , «History».. Це необхідно для виявлення джерел, найбільш важливих для відтворення минулого. Склад кожного історичного архіву залежить від змісту більш загального архіву, в якому знайдені ті чи інші тексти та документи; хоча кожен з них претендує на «всю правду», частину таких заяв зазвичай спростовують. Крім архівних джерел, історики можуть використовувати написи і зображення на пам'ятниках, усні перекази та інші джерелаMichael C. Lemon (1995).The Discipline of History and the History of Thought. Routledge. Page 201. ISBN 0-415-12346-1, наприклад, археологічні. Поставляючи джерела, незалежні від історичних, археологія особливо корисна для історичних досліджень, не тільки підтверджуючи або спростовуючи свідчення очевидців подій, але і дозволяючи заповнити інформацією часові періоди, про які немає свідчень сучасників.

Одні автори зараховують історію до гуманітарних наук, інші — до громадськихScott Gordon and James Gordon Irving, The History and Philosophy of Social Science. Routledge 1991. Page 1. ISBN 0-415-05682-9, а ще вона може розглядатися як область між гуманітарними та суспільними наукамиRitter, H. (1986). Dictionary of concepts in history. Reference sources for the social sciences and humanities, no. 3. Westport, Conn: Greenwood Press. Page 416.. Вивчення історії часто пов'язане з певними практичними або теоретичними цілями, але може бути і проявом звичайної людської цікавості.

Історіографія

Термін історіографія має кілька значень. По-перше, це наука про те, як пишеться історія, наскільки правильно застосовується історичний метод і як розвивається історичне пізнання. По-друге, тим же терміном позначають сукупність історичних праць, часто тематично або іншим способом відібраних із загальної сукупності (наприклад, історіографія 1960-х років про Середні століття). По-третє, терміном історіографія позначають вивчення поглядів і робіт конкретних істориків (аналізуються причини створення історичних творів, вибір їх тематики, спосіб інтерпретації подій, особисті переконання автора і його аудиторії, практика використання доказів і посилань на інших істориків). Професійні історики обговорюють також можливість створення єдиної розповіді про історію людства або серії таких розповідей, що конкурують за аудиторію.

Філософія історії Філософія історії — частина філософії, яка намагається відповісти на питання про кінцевий сенс людської історії. До цієї ж галузі філософії відносяться спекуляції про можливий телеологічний кінець історії, тобто чи розвивається історія з якого-небудь плану, чи має якусь мету, направляючі принципи і чи конечна вона в часі. Філософію історії не слід плутати з історіографією, тобто з дослідженням історії як академічної дисципліни, яка має певні методи, їх практичне застосування і власну історію розвитку. З іншого боку, не слід змішувати філософію історії з історією філософії, тобто дослідженням історії філософської думки.

Професійні історики обговорюють також питання, чи є історія наукою або вільним мистецтвом. Це розділення є значною мірою штучним, оскільки історію як область знання зазвичай розглядають у різних аспектахElizabeth Harris, In Defense of the Liberal-Arts Approach to Technical Writing. College English, Vol. 44, No. 6 (Oct., 1982), pp. 628—636.

До основних підходів до розвитку філософії історії можна віднести наступні:

формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін та ін.) цивілізаційний (Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, Ш. Айзенштадт, Б. С. Єрасов, Д. М. Бондаренко, І. В. Следзевскій, С. А. Нефедов, Г. В. Алексушін і ін.) світ-системний (А. Г. Франк, І. Валлерстайн, С. Амін, Дж. Аррігі, Т. дус Сантус, К. Чейз-Данн., Дж. Абу-Лутход, М. А. Чешков, А. І. Фурсов, А. В. Коротаєв, Л. Є. Гринин та ін.) школа «Анналів» (М. Блок, Л. Февр, Ф. Бродель, Ж. Ле Гофф, А. Я. Гуревич та ін.) естафетно-стадіальний (Ю. І. Семенов) по суті, модифікований марксистсько-формаційний підхід, де головною рушійною силою суспільного розвитку виступає та ж класова боротьба, а кінцевою метою — комунізм. атемпоральний — Симультанна історія (Ю. М. Олійник).

Методи історії

Історичний метод полягає в дотриманні принципів і правил роботи з першоджерелами та іншими свідченнями, знайденими в ході дослідження і потім використовуваними при написанні історичної праці.

Як пише спочатку своєї праці «Історія» Геродот (484—425 рр. до н. е.), він зібрав і записав ці відомості (ἱστορίης ἀπόδεξις — виклад відомостей, отриманих шляхом розпитувань. — Прим.), щоб минулі події з часом не прийшли в забуття і великі і подиву гідні діяння, як еллінів, так і варварів не залишилися в безвісти, особливо ж те, чому вони вели війни один з однимГеродот. История. / Пер. и прим. Г. А. Стратановского. Статья В. Г. Боруховича. (Серия «Памятники исторической мысли».) Л.: Наука, 1972..

Однак початок використання наукових методів в історії пов'язують з іншим його сучасником, Фукідідом, і його книгою «Історія Пелопоннеської війни». На відміну від Геродота і його релігійних колег, Фукідід розглядав історію як продукт вибору і вчинків не богів, а людей, у яких шукав всі причини і наслідки.

Власні традиції і розвинені методи історичного дослідження існували в стародавньому та середньовічному Китаї. Основи професійної історіографії там заклав Сима Цянь (145—90 рр. до н. е.), Автор «Історичних записок». Його послідовники використовували цю працю як зразок для історичних та біографічних творів.

На християнську і взагалі західну історіографію великий вплив зробив Аврелій Августин. Аж до XIX століття історію зазвичай сприймали як результат лінійного розвитку за планом, визначеному Творцем. Гегель також слідував цій ідеї, хоча й надав їй більш світський вид. З філософії Гегеля ідея лінійного історичного прогресу потрапила і в марксистську філософію історії.

Арабський історик Ібн Хальдун в 1377 році аналізував помилки, які часто здійснюють історики. Він підкреслював культурні відмінності між сучасністю і минулим, що це вимагає уважного ставлення до джерел, виділення принципів, згідно з якими можна дати їм оцінку і нарешті, інтерпретувати події і культуру минулого. Ібн Хальдун критикував упередженість і легковір'я істориківIbn Khaldun, Franz Rosenthal, N. J. Dawood (1967), The Muqaddimah: An Introduction to History, p. x, Princeton University Press, ISBN 0-691-01754-9.. Його метод заклав основи для оцінки ролі держави, пропаганди, засобів комунікації і систематичної упередженості в історіографіїH. Mowlana (2001). «Information in the Arab World», Cooperation South Journal 1., у зв'язку з чим Ібн Хальдун вважається «батьком арабської історіографії»Salahuddin Ahmed (1999). A Dictionary of Muslim Names. C. Hurst & Co. Publishers. ISBN 1-85065-356-9.Dr. S. W. Akhtar (1997). «The Islamic Concept of Knowledge», Al-Tawhid: A Quarterly Journal of Islamic Thought & Culture 12 (3)..

Велике значення мала розробка Ібн Халдуном концепції політико-демографічних циклів, що становила одну з перших спроб наукового опису історичної динамікиКоротаев А. В. Долгосрочная политико-демографическая динамика Египта: Циклы и тенденции . М.: Восточная литература, 2006. ISBN 5-02-018526-4.

Серед інших істориків, які вплинули на становлення методології історичних досліджень, можна згадати Ранке, Тревельяна, Броделя, Блока, Февра, Фогеля. Проти застосування наукової методології в історії виступали такі автори, як Х. Тревор-Ропер. Вони заявляли, що для розуміння історії потрібна уява, тому слід вважати історію не наукою, а мистецтвом. Не менш суперечний автор Ернст Нольте, слідуючи класичної німецької філософської традиції, розглядав історію як рух ідей. Марксистська історіографія, представлена на заході, зокрема, роботами Хобсбаума і Дойчера, ставить метою підтвердження філософських ідей Карла Маркса. Їх опоненти, що представляють антикомуністичну історіографію, такі як Пайпс і Конквест, пропонують інтерпретацію історії протилежну марксистської. Існує також велика історіографія з точки зору фемінізму. Ряд постмодерністських філософів презентизму взагалі заперечує можливість неупередженої інтерпретації історії та існування в ній наукової методології. Останнім часом дедалі більшої сили починає набирати кліодінаміка — математичне моделювання історичних процесів.