Венанцій Фортунат (повне ім'я Венанцій Гонорій Клементіан Фортунат; ; між 530 і 540, Дуплавіліс (нині Вальдобб'ядене), поблизу Тревізо, Венеція — приблизно 600 або 609, Пуатьє, Франкська держава) — латиномовний поет і агіограф. Один із найвідоміших латинських поетів і церковних письменників епохи Меровінгів. Сучасні історики вважають його продовжувачем Авсонія, представником латинської поезії «темних віків», також останнім поетом античності.
У 565 році здійснив подорож до Галлії аби вклонитись мощам святого Мартина Турського і віддячити йому за своє зцілення. 567 року прибув до Пуатьє, де познайомився зі святою Радегундою, та залишився жити у цьому місті до кінця свого життя, в абатстві Святого Хреста. У тому ж році прийняв постриг. Пізніше, завдяки підтримці Радегунди, був висвячений у сан священника, наприкінці життя став єпископом Пуатьє.
Ніколи не був канонізований, але шанувався як святий. Його пам'ять, як святого відзначається 14 грудня.
Життєпис
Ранні роки та освіта
Венанцій Фортунат народився між 530 — 540 роками в містечку Дуплавіліс (нині Вальдобб'ядене), поблизу Тарвізіо (тепер Тревізо), на північному сході сучасної Італії, можливо, в аристократичній родині. Про те, хто були його батьки, історичні джерела нічого не повідомляють. Він виріс під час візантійського завоювання Італії, але до цього часу триває суперечка: де Венанцій провів своє дитинство? Деякі історики припускають, що сім'я Венанція переїхала до Аквілеї, через неспокійну політичну ситуацію у Тревізо після смерті короля остготів Теодоріха Великого. Саме там, він здобув початкову освіту. Хоча немає ніяких доказів цієї теорії, вона зустрічається у джерелах, тому що Венанцій пізніше дуже тепло відгукувався про одного з місцевих єпископів, .
Інші вчені, такі як Джудіт Джордж, вважають, що сім'я Фортуната ніколи не переїжджала до Аквілеї, вказуючи, що поет говорив скоріше на діалекті своєї малої батьківщини, ніж на будь-якому іншому діалекті.
Приблизно у 550—560 роках Венанцій вирушив до Равенни, яка була на той час центром візантійських володінь в Італії й славилася своїми знаменитими школами та великою кількістю освічених людей. Там отримав класичну римську освіту, вивчаючи граматику, риторику, юриспруденцію та поезію. Його пізні роботи вказують на те, що він був знайомий не тільки з творчістю таких класичних поетів, як Вергілій, Горацій, Овідій, Стацій та Марціал, а також із творами християнських поетів, таких як Аратор, Клавдіан і Седулій. На Венанція вплинули роботи поетів-класиків, і протягом усієї поетичної творчості в його творах можна знайти схожість з творіннями цих видатних поетів. Крім того, на нього, ймовірно, справило вплив знання грецької мови та класичних грецьких письменників і філософів, оскільки він неодноразово посилається на них у своїх творах.
Подорож в Галію
Згідно з повідомленнями Павла Диякона, Венанцій Фортунат став втрачати зір, після чого в він, разом зі своїм другом , майбутнім єпископом Тарвізіо, який також страждав сильними очними болями, звернувся з молитвами до святого Мартина Турського. Протерши очі краплею олії з лампади, що горіла перед вівтарем святого, Фортунат, начебто, повернув собі зір і, щоб віддячити Мартину і поклонитися мощам святого, наприкінці 565 року здійснив подорож до Галії.
Фортунат на початку шляху вирушив до Аквілеї, звідки по річці Тальяменто через Цульйо досяг перевалу біля Тарвізіо в Юлійських Альпах, потім перейшов Драву близько Лієнц, по річці Рієнци дійшов до перевала Бреннер, перебрався через річку Інн при Інсбруку та звідти, перейшовши Лех, прибув в Аугсбург. Надалі шлях невідомий, і важко сказати, де він перетинав Дунай і Рейн. Правда, з його творів слідує, що він також побував в Майнці, де разом із місцевим єпископом відзначав зведення баптистерія та церкви Святого Георгія, в Кельні, де його гостинно прийняв єпископ , та Трірі, де він написав похвалу єпископу Ніцетію, який побудував замок на річці Мозель. Але в книгах Фортуната хронологічний порядок віршів частково порушений переписувачами, тому існує ймовірність того, що він побував там пізніше.
На початку весни 566 року він прибув у Мец до двору короля Австразії Сігіберта I, де залишався досить тривалий час і був присутній на його весіллі з Брунгильдою, дочкою короля вестготів Атанагільда. Цій події Венанцій присвятив епіталаму та елегію, і, завдяки цьому, у нього з'явилося багато шляхетних покровителів і друзів серед австразійскої знаті, для яких він також написав ряд творів. На підставі тексту одного з віршів, назва якого не збереглося, передбачається, що Венанцій Фортунат міг бути навіть хрещеним батьком першої дитини молодят — їх дочки .
Однак деякі історики вважають, що Фортунат зробив свій вояж зовсім з іншої причини: тоді наступні події постають у дещо іншому світлі. У своїх творах, Венанцій Фортунат зображує себе в образі мандрівного менестреля, який подорожує тільки заради пригод, запевняє, що він прибув до франкського світу, щоб вшанувати могилу святого Мартина в місті Турі. Однак, він попрямував не в бік Тура, який на той час належав королю Харіберту I, а подався у володіння короля Сігіберта. Також, перехід через Альпи, в розпал зими, робить цю версію малоймовірною, тим більше зима 565–566 року була дуже холодною. Хронист зазначав: «В цьому році була сувора зима, і протягом п'яти або навіть більше місяців, через велику кількість снігу не було видно землі; від таких тягот загинуло безліч звірів». Отже, лише виняткова потреба змусила Венанція зробити поїздку в таку погоду. Також, заслуговує на увагу те, що Венанція в дорозі супроводжував франкський посланець Сігоальд, який отримав від палацу подорожню, тобто документ, що дозволяв безплатно користуватися поштовими кіньми. Можливо, присутність Венанція на весіллі Сігіберта і Брунгільди не була простим збігом, а, навпаки, стала результатом активної та свідомої підготовки. Найімовірніше, Венанцій Фортунат був спеціально викликаний з Італії, щоб описати це весілля у своїх віршах. На думку , Венанцію Фортунату, який згодом придбав у Галлії певну репутацію, мабуть, було незручно зізнатися, що його просто найняли за гроші, і він вважав за краще послатися на благочестиве паломництво.
Покинувши Мец, восени, того ж року, Венанцій Фортунат приїхав до Парижа, де провів зиму та познайомився з іншими представниками меровінгської династії — вдовою Хільдеберта I і дочкою Теодоріха I , не забувши про це згадати у своїх віршах. У Парижі в той час правив Харіберт I, відомий одруженням з черницею і відлученням від церкви, накладеним на них обох єпископом Парижа . Цю історію Венанцій замовчує у своїх творах, мабуть, вважаючи її недостойною короля. Зате прославляє інші заслуги Харіберта I та Германа. Надалі він відвідав декілька міст та замків, де бувши попередником трубадурів, користувався гостинністю аристократії та вихваляв їх за це у віршах.
У 567 році Венанцій прибув до міста Тур, де його радо прийняв єпископ , попередник Григорія Турського на місцевій єпископській кафедрі. Однак Фортунат надовго не затримався, і, не виключено, вже тоді Венанцій познайомився з Григорієм, але в його віршах про це не згадується.
Перші роки в Пуатьє
Кінцевим пунктом подорожі Венанція Фортуната стало місто Пуатьє, де він познайомився зі святою Радегундою. В її особі він знайшов «споріднену душу» та залишився жити в Пуатьє, в , де того ж року прийняв постриг, і жив там до кінця свого життя. Хоч серед істориків існує думка, що він не повернувся на батьківщину через вторгнення в Італію лангобардів.
Радегунда та її близька подруга, , полонені освіченістю і талантом поета, часто проводили з ним вечори в довгих розмовах, склавши для нього ідеальне коло повсякденного спілкування. Венанцій Фортунат став духівником та біографом Радегунди — збереглися дві поеми, написані ними у співавторстві. Також він присвятив їй багато віршів, що прославляють розум святої, її гідність та благочестя.
Незадовго до прибуття Венанція до Пуатьє, Радегунда стала ініціатором листування з Константинополем щодо доставлення у Галію великої реліквії — маленької частки Животворного Хреста Господнього, який Ісус Христос ніс на Голгофу та на якому його розіп'яли. Вона ж послала по цю реліквію своїх кліриків. 568 року, вона отримала цю реліквію від візантійського імператора Юстина II. Оскільки , був роздратований тим, що виявився непричетним до цієї події то відмовився зустрічати її та поїхав з міста, то Сігіберт I доручив цю важливу місію єпископу Тура Євфронію, який прибув зі своїми кліриками в Пуатьє. 19 листопада вони перенесли святиню у монастир зі співами псалмів, із запаленими свічками та при кадінні ладану. Реліквію вітало все населення міста, люди співали гімни, складені з цього приводу Венанцієм Фортунатом — святиня була вміщена у монастир, який відтоді став мати ім'я Святого Хреста.
Після обміну послами, під час доставлення реліквії, Радегунда отримала можливість встановити зв'язок із ріднею, яка переховувалась у Константинополі. Її двоюрідний брат, якого вона дуже любила, — , був прийнятий на візантійську військову службу, хоч найімовірніше, до цього часу він вже помер. З кінця 552 року про його долю нічого не відомо. З цього приводу Венанцій від імені Радегунди написав елегію «Про загибель Тюрінгії».
Оселившись в Пуатьє, Венанцій став свідком пишної весільної процесії вестготської принцеси Ґалсвінти, сестри Брунгільди, яка прямувала в Руан, де вона мала вийти заміж за короля Нейстрії Хільперіка I. За кілька місяців він до неї охолов, та за наказом короля, вона була задушена у власній спальні. Хільперік I, за деякий час, уклав шлюб з Фредегундою, яка за чутками була причетна до цього вбивства. Ці події спричинили війну між Хільпериком та Сігібертом та надихнули Венанція на розлогу елегію, яку, ймовірно, він задумав як розраду для матері та сестри Ґалсвінти. Найімовірніше, поет склав її незабаром після сумних подій, а написана вона на прохання Радегунди, оскільки навряд чи Венанцій без її відома і підтримки зважився б зачепити настільки болючу для королівської династії тему.
Священник абатства Сен-Круа де Пуатьє
У 573 році єпископ Євфроній помер, і Турську кафедру успадковував його двоюрідний племінник Григорій Турський, який згодом став близьким другом Венанція Фортуната. Вони були, майже, ровесники — їх об'єднувала любов до словесності. Григорій зміг оцінити, який хист мав його товариш. І завдяки його наполегливості, Венанцій, що легковажно ставився до своїх віршів, зрештою узявся за їх збирання та публікацію. У своїх «Чудесах святого Мартина» Григорій Турський порівнював його з Сульпіцієм Севером та . Приблизно у 576 році, завдяки підтримці Радегунди, поет був висвячений у сан священника.
За монастирськими завданнями, Венанцій Фортунат побував в різних областях Галлії та Бретані, познайомився з багатьма представниками єпископату того часу. Під час однієї з таких поїздок, Герман Паризький запрошував Венанція переїхати жити до Парижу, при чому поет спочатку навіть пристав на пропозицію, але прихильність до Радегунди взяла гору, і він повернувся в Пуатьє.
Наприкінці 575 року, Сігіберт I загинув від рук посланих королевою Фредегундою вбивць, які закололи його, змащеними отрутою, кинджалами. Проте й самі впали від рук його стражників. З цього часу Тур і Пуатьє опинилися під владою Хільперіка I, чоловіка Фредегонди, який був найжорстокішим правителем епохи Меровінгів.
У 580 році почався суд над Григорієм Турським. Його звинувачували в поширенні чуток про любовний зв'язок єпископа Бордо Бертрамна з Фредегундою]. Для розгляду цієї справи, король зібрав єпископів на віллі Берні, де Григорій зумів виправдатися клятьбою, а призвідника скандалу відлучили від церкви та піддали тортурам. Венанцій Фортунат, як міг, підтримував свого друга в цій неприємній історії та написав з цього приводу кілька віршів, які, змалили гнів короля Хільперіка I. 584 року, після вбивства Хільперіка I, Тур і Пуатьє повернулися під австразійську корону, де в той час королював Хільдеберт II, юний син Сігіберта I.