Шпрехгезанг ( — мовний спів), Шпрехштімме ( — мовний голос) — техніка співу, при якій точно дотримуються ритмічні тривалості (зафіксовані в нотах), а лінія висоти звуку не витримується, хоча рельєф мелодії (в разі, якщо він нотований) — перебування на одній висоті, низхідний або висхідний рух — в цілому дотримується.

Вокальну декламацію Шпрехгезанг, що поширилася в авангардній музиці XX століття, вперше застосував Енгельберт Гумпердінк у своїй мелодрамі «Королівські діти» (, прем'єра 1897; була перероблена в оперу, прем'єра 1910). Техніку шпрехгезанг активно впроваджував у своїх творах Арнольд Шенберг, найбільш послідовно — у вокальному циклі «Місячний П'єро» (1912), а також в операх «Щаслива рука» (1913, прем'єра 1924) і «Мойсей і Арон» (не закінчена, прем'єра 1957), в кантаті «Вцілілий з Варшави» (1947). У передмові до «Місячним П'єро» Шенберг писав, що мелодія, зазначена у вокальній партії з діагональним перекреслення штилів, . . . не призначена для співу. Завдання виконавця — перетворити її в мовну мелодію (Sprechmelodie), уважно поставившись до позначеної висоті звуків. Для цього виконавцю необхідно:

Витримувати ритм так само точно, як у співі, тобто зі свободою не більшою, ніж він може дозволити собі у виконанні звичайної вокальної мелодії; Ясно усвідомлювати відмінність між співочим звуком (Gesangston) і мовним звуком (Sprechton) — співочий звук твердо утримує висоту, а мовний, ледь її позначивши, одразу ж покидає, підвищуючись або знижуючись, при цьому висотні співвідношення окремих тонів слід у виконанні в цілому передавати.

Виконавець повинен остерігатися манери виголошення «на розспів». Це абсолютно не передбачається. З іншого боку, в жодному разі не слід прагнути й реалізму природної мови. Навпаки, відмінність між промовою звичайною і музично оформленою має бути виразною. Але остання ніколи не повинна нагадувати спів. Крім Шенберга, шпрехгезанг в XX столітті застосовували Альбан Берг (в операх «Воццек» [прем'єра 1925] і «Лулу» [не закінчено, прем'єра 1 937])У передмові до «Воццека» Берг використовує слово Sprechstimme, а не Sprechmelodie (як Шенберг). В партитурі опери всюди (наприклад, в 4-й картині III дії) у випадках, де автор передбачає шпрехгезанг, використовується ремарка gesprochen (промовляючи)., Клаус Губер («Аскеза», для флейти, Sprechstimme і магнітофона, 1966), Бенджамін Бріттен (в опері «Смерть у Венеції», прем'єра 1973), Вольфганг Рим (в опері «Якоб Ленц», прем'єра 1979), Вальтер Циммерман (в циклі «Про користь відчуженості», , 1984) та інші композитори.

Оскільки інтонування висоти звуку шпрехгезангу композитором точно не визначено (як саме голос повинен «зачіпати» нотовану висоту, наскільки швидко залишати її і в якому саме напрямку, в нотах не уточнюється), інтерпретації виконавцями однієї і тієї ж вокальної партії шпрехгезангу відрізняються один від одного значно більше, ніж виконавські інтерпретації «звичайної» вокальної музики.

Примітки

Література

Boulez P. Note sur le Sprechgesang // Boulez P. Relevés d'apprenti. Paris, 1966, p. 206—208. Griffiths P. Sprechgesang // The New Grove Dictionary of Music and Musicians . New York; London, 2001.. Jackson R. Performance practice: a dictionary guide for musicians. New York; London, 2014 року, p. 368.