— два дредноути, закладених для Імперського флоту Японії до Першої світової війни і завершених під час неї. Обидва короткий час патрулювали біля узбережжя Китаю, перш ніж в кінці війни її було відправлено до резерву. У 1922 році «Ямашіро» став першим японським лінкором, з якого успішно здійснили зліт літака.

Протягом 30-х років обидва кораблі пройшли низку модернізацій та реконструкцій. «Фусо» пройшов модернізацію у два етапи (1930–33, 1937–41), тоді як «Ямашіро» реконструювали з 1930 по 1935 рік. У ході модернізації кораблям посилили бронювання, замінили їхні машини, а також перебудували надбудови лінкорів у характерний для японських кораблів стиль «щогли-пагоди». Незважаючи на дороге переоблаштування, обидва кораблі напередодні Другої світової війни вважалися застарілими, і жоден з них не залучався до бойових дій перші роки війни. «Фусо» використовувався як військовий транспорт у 1943 році, тоді як «Ямашіро» служив як навчальний корабель у Внутрішньому морі. На обох лінкорах було суттєво посилене зенітне озброєння в 1944 році, перш ніж вони були переведені до Сінгапуру в серпні того ж року.

«Фусо» і «Ямашіро» були єдиними японськими лінкорами під час битви у протоці Сурігао, найпівденнішій битві в затоці Лейте, і обидва вони були потоплені вночі на 25 жовтня 1944 року торпедами та артилерійським вогнем. Пізніше деякі очевидці стверджували, що «Фусо» розвалився навпіл, і що обидві половини залишалися на плаву і горіли протягом години, але історик Ентоні Таллі доводив, що корабель просто потонув після сорока хвилин затоплення внутрішніх приміщень. Шість лінкорів ВМС США та вісім крейсерів чекали «Ямашіро». Лінкор був потоплений у нерівному бою і віцеадмірал Шьоджі Нішімура загинув зі своїм кораблем. З кожного корабля вижило лише по десять членів екіпажу.

Передумови будівництва Дизайн лінкорів типу «Фусо» був сформований як під впливом тривалої міжнародної гонки військово-морських озброєнь, так і бажанням японського командування мати флот, достатньо потужний, щоб перемогти ВМС Сполучених Штатів у випадку зіткнення в японських територіальних водах.Stille, с. 4 Лінійний флот Імперського флоту Японії виявився дуже успішним у 1905 році, останньому році російсько-японської війни, кульмінацією якої стало знищення російських Другої та Третьої Тихоокеанських ескадр у Цушімській битві.Evans & Peattie, с. 124 Після цього Японська імперія негайно зосередила свою увагу на двох інших суперниках за імперське панування в Тихому океані: Великій Британії та Сполучених Штатах. Сато Тецутаро, адмірал японського флоту та військовий теоретик, припускав, що конфлікт неминуче виникне між Японією та принаймні одним з двох її головних суперників. З цією метою він закликав японське командування утримувати флот, який мав би щонайменше на 70 % більше капітальних кораблів, ніж флот США.Evans & Peattie, с. 143 Таке співвідношення, за теорією Сато, дозволило б Імперському флоту Японії перемогти флот США в одній великій битві в японських водах у будь-якому можливому конфлікті. Відповідно, Імперська оборонна політика 1907 року передбачала будівництво бойового флоту з восьми сучасних лінкорів водотоннажністю 20 000 тонн кожен і восьми сучасних панцирних крейсерів водотоннажністю 18 000 тон коженEvans & Peattie, с. 150. Це стало зародженням програми «Вісім-вісім» — створення згуртованої бойової лінії з шістнадцяти капітальних кораблівStille, с. 7.

Спуск на воду Королівським флотом у 1906 році лінкора «Дредноут» підвищив ставкиEvans & Peattie, с. 152 і ускладнив плани Японії. Водотоннажністю 17 900 англійських тонн (18 200 т) і озброєний десятьма 12-дюймовими (30,5 см) гарматами, «Дредноут» зробив усі тогочасні лінкори застарілими у порівнянні з ним.Sandler, с. 90 Спуск на воду лінійного крейсера «Інвінсібл» наступного року став ще однією невдачею у прагненні Японії до паритету.Evans & Peattie, с. 154 Коли два нових панцирники типу «Сацума» і два панцирних крейсери типу «Цукуба», спущені на воду в 1911 році, були перевершені своїни британськими аналогами, програма «Вісім-вісім» була перезапущенаEvans & Peattie, с. 159.

Першими лінкорами, побудованими за оновленою програмою «Вісім-вісім», стали два дредноути типу «Кавачі», замовлені в 1907 році і закладені в 1908 році. У 1910 році військово-морський флот звернувся до парламенту з проханням забезпечити фінансування всієї програми одразу. Через економічні труднощі пропозиція була скорочена спочатку Міністерством ВМС до семи лінкорів і трьох крейсерів, а потім урядом до чотирьох броненосних крейсерів і одного лінкора. Парламент Японії вніс поправки, дозволивши будівництво чотирьох лінійних крейсерів (типу «Конґо») і одного лінкора, пізніше названого «Фусо», що, в підсумку, отримало форму Закону про надзвичайне розширення військово-морського флотуEvans & Peattie, с. 160.

Проєкт Майбутній тип «Фусо» був спроєктований для взаємодії з чотирма лінійними крейсерамиEvans & Peattie, с. 165. Після координації з британцями щодо типу «Конґо», японські конструктори отримали доступ до останніх британських досліджень у галузі кораблебудування і тепер могли проектувати свої власні капітальні кораблі.Skulski, с. 11 Намагаючись перевершити американський тип «Нью-Йорк», проєктувальники планували створити корабель, озброєний дванадцятьма 14-дюймовими (36 см) гарматами зі швидкістю у понад 21 вузол (39 км/год).Stille, p. 21 Файли Vickers показують, що японці мали доступ до проєктів подвійних і потрійних башт артилерії головного калібру, але обрали шість подвійних башт замість чотирьох потрійних.Gardiner & Gray, с. 229

Остаточний проєкт, що отримав в японськім флоті позначення A-64, передбачав водотоннажність 29 000 англійських тонн (29 465 т) з дванадцятьма 14-дюймовими (36 см) гарматами в шести здвоєних баштах (дві в носовій частині, дві в кормовій частині, дві розділені посередині корабля) з максимальною швидкістю 23 вузли (43 км/год; 26 миль/год.). Ця конструкція перевершувала американські аналоги за озброєнням, бронею та швидкістюEvans & Peattie, с. 166, таким чином дотримуючись доктрини, яку японці використовували з часів Першої японсько-цінської війни 1894-95 рр., компенсуючи кількісну недостачу якісною перевагою.Evans & Peattie, с. 59

Конструкція Лінійні кораблі типу «Фусо» мали загальну довжину 202,7 метрів, ширину 28,7 метрів і осадку 8,7 метрів. Водотоннажність лінкорів становила 29 326 тонн (28 863 англійських тонни) при стандартному завантаженніJentschura, Jung & Mickel, с. 25. Екіпаж складався з 1 198 офіцерів і рядових у 1915 році і 1 396 у 1935 році. Під час Другої світової війни екіпаж, ймовірно, налічував близько 1 800-1 900 осібSkulski, с. 30.

Під час модернізації кораблів у 1930-х роках, їхні носові надбудови були збільшені за рахунок декількох платформ, доданих до їхніх триопорних щогл. Задні надбудови були перебудовані для розміщення установок для 127-міліметрових (5 дюймів) зенітних гармат і додаткових приладів управління вогнем. Обидва кораблі також отримали протиторпедні блістери для покращення підводного захисту і компенсації ваги додаткової броні. Крім того, кормові частини кораблів були подовжені на 7,62 метра. Ці зміни збільшили загальну довжину кораблів до 212,75 м, ширину до 33,1 м і осадку до 9,69 м. Водотоннажність збільшилася майже на 4 000 англійських тонни (4 100 т) до 39 154 англійських тонн (39 782 т) при максимальному завантаженні.

Силова установка

Кораблі типу «Фусо» мали два комплекти парових турбін Брауна-Кертіса з прямим приводом, кожна з яких приводила в рух два гребних вали. Турбіни середнього тиску приводили в рух зовнішні вали, а турбіни високого і низького тиску — внутрішні вали. Турбіни були розраховані на загальну потужність 40 000 кінських сил (30 000 кВт), використовуючи пару, що вироблялася 24 водотрубними котлами типу Міяхара, кожен з яких споживав суміш вугілля і мазуту. Запас палива складав 4 100 т вугілля і 1,000 т мазуту,Skulski, с.17 що давало кораблям запас ходу у 8 000 морських миль (15,000 км) при швидкості 14 вузлів (26 км/год). Обидва кораблі перевищили свою проєктну швидкість 22,5 вузла (41,7 км/год; 25,9 миль/год) під час ходових випробувань; «Фусо» вдалось розвинути швидкість 23 вузлів (43 км/год) з 46 500 к.с. (34 700 кВт), «Ямашіро» — 23,3 вузлів (43,2 км/год) з 47 730 к.с. (35 590 кВт).Jentschura, Jung & Mickel, с. 25–26

Під час модернізації 1930-х років котли типу Міяхара на кожному кораблі були замінені шістьма новими мазутними котлами типу Кампон, встановленими в колишньому кормовому котельному відділенні, а носова димова труба була демонтована. Турбіни Брауна-Кертіса були замінені чотирма редукторними турбінами Кампон з проєктною потужністю 75 000 к.с. (56 000 кВт). Під час випробувань «Фусо» розвинув максимальну швидкість 24,7 вузла (45,7 км/год), потужність силової установки склала 76 889 к.с. (57 336 кВт). Паливні запаси кораблів були збільшені до 5 200 т мазуту, що забезпечило їм дальність плавання 11 800 морських миль (21 900 км) на швидкості 16 вузлів (30 км/год).

Озброєння

Головний калібр

Головним озброєнням лінкорів типу «Фусо» були дванадцять 356-мм (14-дюймових) гармат з довжиною ствола 45 калібрів, що були встановлені в шести двогарматних баштах, кожна з яких важила 625 т.Skulski, с. 19 Башти мали кути піднесення гармат в -5/+20 градусів.Skulski, с. 18 Вони були розташовані за незвичною схемою 2-1-1-2 з парами башт в носовій і кормовій частинах, розташованих за лінійно-піднесеною схемою, та середніми башти, що були відділені одна від одної димовою трубою. Рішення використовувати шість двогарматних башт замість чотирьох тригарматних значно вплинуло на всю конструкцію класу, оскільки дві додаткові башти вимагали довшого корабля і збільшували кількість броні, необхідної для його захисту. Розташування третьої і четвертої башт виявилося особливо проблематичним для проєктування класу, тому що середні башти не розташовувались за лінійно-піднесеною схемою, що ще більше збільшило довжину кораблів.Worth, с. 179 Встановлені в середній частині корабля вздовж центральної лінії, вони мали обмежені сектори вогню, а їхнє розташування змушувало розміщувати котельні в менш ідеальних місцях. Іншим ускладненням була необхідність встановлення додаткової ізоляції та вентиляції в погребах боєзапасу середніх башт, щоб захистити їх від тепла, що генерується в сусідніх котельнях. Спочатку обидві башти були звернені до корми, але під час реконструкції 1930-х років башта № 3 «Фусо» була розвернута вперед, щоб розмістити додаткові платформи для зенітної артилерії та прожекторів навколо його димової труби.

Головна батарея лінкорів типу «Фусо» зазнала численних модернізацій протягом усієї кар'єри кораблів. Під час першої реконструкції обох лінкорів кути піднесення гармат головного калібру були збільшені до -5/+43 градусів, що дало максимальну дальність стрільби 32 420 м. Механізм відкату гармат також був замінений з гідравлічного на пневматичний, що дозволило пришвидшити темп стрільби головних гармат.

До Другої світової війни гармати використовували бронебійні снаряди з балістичними ковпачками Тип 91. Кожен з цих снарядів важив 673,5 кілограма і мав початкову швидкість 775 метрів за секунду. Максимальна дальність стрільби становила 27 800 метрів при піднесенні +30 градусів і 35 450 метрів при піднесенні +43 градуси після модернізації. Також був доступний осколково-фугасний снаряд вагою 625 кілограмів, який мав початкову швидкість 805 метрів за секунду.Campbell, с. 183 Для протиповітряної оборони в 1930-х роках був розроблений спеціальний шрапнельний снаряд Тип 3.

Допоміжне та зенітне озброєння