Епідеміоло́гія ( — має всенародне поширення; — вчення) — галузь соціальної медицини, і загальномедична наука, що вивчає закономірності виникнення і поширення захворювань різної етіології з метою розробки міжнародної та національної політики у сфері охорони здоров'я (і лише у дуже вузькому сенсі це можна розуміти як необхідність розробки системи профілактичних заходів: преморбідна, первинна, вторинна і третинна профілактика). Предметом вивчення епідеміології є епідемічний процес людської локальної (на певній території в певний час серед певної групи населення) та універсальної популяцій. Епідеміологія займається епідемічним процесом взаємодії розташованого у визначеному історичному часі та на певній географічній території збудника-вірусу та розташованого у тому ж історичному часі на тій же території локальної та універсальної популяції людей.
Вірус з'являється у природному середовищі, заражає проміжних та/або основних носіїв, мутує всередині організму носія, викликає набутий імунітет і співживе з людством далі, продовжуючи вбивати ослаблених осіб. Головним завданням епідеміології є створення таких умов взаємодії з епідемічним процесом, щоб цей епідемічний процес не призвів до скорочення людського виду. При цьому порятунок окремих людей чи груп людей від прогресуючої вірусної хвороби не є профільним завданням епідеміології, тому що цим займається загальна медицина. Відтак, підходи, які є вірними для медицини, не обов'язково є вірними для епідеміології.
Наприклад, вакцинацію нам роблять із точки зору епідеміології, а не з точки зору медицини. З точки зору епідеміології, смерть мізерної кількості людей є платою за імунітет людства заради його виживання. А з точки зору медицини, смерть окремої людини є неприпустимою, бо порушує клятву Гіппократа (клятву лікаря України або етичні кодекси національних медичних асоціацій різних країн). Тобто медики дають клятву під контролем національних урядів, а епідеміологи беруть зобов'язання перед людством під контролем ВООЗ.
Епідеміологія непопулярна, бо ніхто не хоче належати до тих малих відсотків втрат, за рахунок яких людство отримує імунітет. Але це той випадок, коли людяність і гуманітарність протистоять популярності і гуманності.
Пандемія — це така епідемія, коли новий інфекційний агент охоплює більшість населення планети, бо до нього немає імунітету. Епідемію можна локалізувати за рахунок вакцин чи включення масової імунної відповіді. Пандемію майже неможливо локалізувати, тому ВООЗ визнала розповсюдження коронавірусу (SARS-CoV-2) пандемією. Під час пандемії медики лікують людей від хвороби, а епідеміологи пристосовують людей до вірусу, мінімізуючи жертви, і роблять все можливе для неповернення вірусу у вигляді локальних епідемій. Вилікувати всіх хворих — не означає зупинити пандемію, адже вірус продовжує жити в середовищі біосфери. Більше того, не допустити масового захворювання частіше за все означає — зробити хворобу більш жорстокою.
В епідеміології використовують поняття, що визначають кількісні критерії здоров'я. Основними з них є захворюваність і хворобливість. Виділяється епідеміологія інфекційних хвороб (класична) — наука про закономірності епідемічного процесу, Але у міру розширення кордонів профілактики за межі інфекційної патології виникла потреба в популяційному підході при вивченні не тільки інфекційних, але і неінфекційних захворювань. На сьогодні стало ясним, що дослідження з вивчення діагностики, поширеності, клінічного перебігу, результатів лікування, профілактики хвороб, які засновані на епідеміологічному методі (так звана клінічна епідеміологія), надають цінну інформацію для прийняття клінічних рішень. Звідси з'явилося поняття «неінфекційна епідеміологія», де предметом вивчення є неінфекційна захворюваність. Досі одним із наймасштабніших сучасних епідеміологічних досліджень було вивчення захворюваності ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильської АЕС. Але на початок березня 2020 року стало очевидним, що найбільшим епідеміологічним викликом та одночасно світовим полігоном для епідеміології стала пандемія коронавірусу (COVID-19). Масштаби та способи проведення епідеміологічної політики відрізняються у різних країнах і досі дискутуються.
Одним із найбільш оптимальних підходів щодо реалізації протиепідемічних заходів для пандемії може бути такий: 1. Обов'язкові карантин та здача вірус-тестів для усіх людей, що старші 70 років; 2. Для всіх людей від 50 до 70 років обов'язкова здача вірус-тестів незалежно від наявності симптомів хвороби, карантин за бажанням; 3. Для решти людей повна свобода і тестування та лікування при наявності симптомів хвороби.
Історія становлення і розвитку епідеміології
Гіппократ (460—370 до н. е.) Основоположником епідеміології вважають Гіппократа. До наших днів дійшли твори Гіппократа «Сім книг про епідемії», «Про повітря, води та місцевості» тощо. В. А. Башенін у своєму підручнику по загальній епідеміології писав: «Протягом майже 2 000 років з епідеміології не було висловлено більш оригінальних наукових поглядів, ніж погляди Гіппократа». Ще з часів Гіппократа, тобто близько 2 400 років тому, під словом «епідемія» розуміли масові захворювання серед людей, які могли включати хвороби як інфекційної, так і неінфекційної природи.
Теорії розвитку епідемій у старі часи Звичайно, в стародавні та середні віки епідемії в основному були результатом поширення заразних захворювань, хоча уявлення про те, що таке зараза і як вона проникає в організм, були різними. Ще в давнину виникли дві теорії розвитку епідемії.
Перша теорія, висунута Гіппократом, припускала, що причиною епідемій є проникнення в організм людей деяких речовин — міазмів ( — скверни), що знаходяться в космосі чи в ґрунті, зокрема, в болотистих місцях. Згідно з цим поданням, вдихання міазми великою кількістю людей призводить до виникнення масової захворюваності. Ця точка зору обґрунтовувалась на спостереженнях, коли можливість зараження постраждалих від інших хворих простежити не вдавалося. Мабуть, не випадково і згадка про болотистих місцях: цілком імовірно, що мова йшла про спостереження в осередках малярії, при якій неможливо простежити заразність хворого — безпосередньої загрози для оточуючих він не представляє (хворий не контагіозний).
Друга теорія припускала, що причиною розвитку епідемій є поширення серед людей живого хвороботворного агента. Цю точку зору висловив видатний філософ Греції Арістотель (IV ст. до н. е.), хоча щось подібне до нього висловлював Фукідід у V ст. до н. е. Надалі вона знайшла послідовників у Стародавньому Римі, зокрема в Тита Лукреція Кара. Марк Теренцій Варрон (116-27 роки до н. е.) назвав цього агента « — контагій живий». По суті, як показав історичний досвід, ця геніальна здогадка визначила весь хід розвитку епідеміології, базувалася вона на очевидній заразності хворих при в ті часи широко поширених нозологічних форм, таких як чума, натуральна віспа та деяких інших.
Джироламо Фракасторо (1478—1553 рр.) В епоху Відродження контагіоністська гіпотеза отримала розвиток у працях видатного італійського лікаря Джироламо Фракасторо. Він опублікував книгу «» (звідки і назва хвороби — сифіліс), в якій сформулював положення про заразність хворого для інших через безпосередній контакт або через його речі. Оскільки при венеричних захворюваннях простежити контакти з хворим не важко, в книзі були представлені неспростовні докази на користь контагіоністської теорії. Треба відзначити, що це була найважливіша віха в розумінні суті епідемій.
Відкриття вакцинації У 1796 році простий англійський лікар Едуард Дженнер провів експериментальні дослідження із запобігання найстрашнішої на той момент хвороби — натуральної віспи. Це стало відкриттям імунопрофілактики інфекційних захворювань за допомогою вакцинації. На 1980-ті роки натуральну віспу знищили у природі. Завдяки вакцинопрофілактиці припинили епідемічне передавання багатьох небезпечних інфекційних хвороб, зменшили захворюваність людей на них, смертність від них.
Подальші мікробіологічні відкриття Немає сумніву, що постійна дискусія контагіоністов і прихильників міазматичної теорії послужила основою подальшого розвитку науки. Наступним, причому вирішальним етапом у пізнанні внутрішньої сутності епідемії стали великі мікробіологічні відкриття та досягнення другої половини XIX ст., яким передувало відкриття мікробів Антонієм ван Левенгуком, (1632—1723 роки). Дослідження Луї Пастера (1822—1895 роки), Роберта Коха (1843—1910 роки) та їхніх численних учнів визначили не тільки успіх контагіоністської теорії, а й привели до розробки безлічі практичних заходів у боротьбі із заразними захворюваннями (сучасна діагностика захворювань, використання дезінфекції, розробка і введення в широку практику специфічної профілактики за допомогою вакцин і сироваток, тощо).
Дослідження Джона Сноу з епідеміології холери Англійський лікар Джон Сноу відомий своїм класичним розслідуванням причин епідемії холери в XIX столітті. Його вважають засновником практичної епідеміології. Метою дослідження, проведеного Сноу, було з'ясування шляхів передачі холери. Він звернув увагу, що дві різні компанії постачали воду один і той же район Лондона. Обидві водопровідні компанії забирали воду з Темзи в тих місцях, які могли піддаватися зараженню з міської каналізації. Але в 1892 р. після епідемії холери, одна з цих компаній, «Ламбет компані», перенесла свою водоочисну систему вище за течією, туди, де не було лондонській каналізації. Інша, «Саутуорок енд Воксхолл компані», залишила все як було. Обидві компанії постачали питну воду в один і той же район міста. Часто, окремий будинок використовував джерелом водопостачання, яке не використовували сусідні будинки. Між людьми, які отримують воду з джерел різних компаній, немає ніякої різниці ні в положенні, ні в професії. Дані першого в світі епідеміологічного розслідування виявилися грандіозними. Не менше 300 000 людей обох статей, всіх віків і професій, всіх рівнів і громадських положень — від багатих до найбідніших верств — були розділені на дві групи без їх відома і волі. Одна група отримувала воду з домішкою лондонській каналізації і з усім, що могло потрапити в неї від хворих на холеру, інша ж група отримувала воду, абсолютно вільну від такого забруднення. Потрібно було тільки з'ясувати джерело постачання водою кожного окремого будинку, в якому могла відбутися фатальна спалах холери. Виконання цього завдання вимагало звести воєдино інформацію двох типів: випадки холери і джерело водопостачання. Смертність в будинках, що обслуговуються «Саутуорк енд Воксхолл компані», опинилася в дев'ять разів вище, ніж у будинках, що обслуговуються «Ламбет компані». Більше того, наступні епідемії холери чітко підтвердили значимість питного джерела.
Епідеміологія в Російській імперії та СРСР Одним з основоположників російської епідеміології був лікар українського походження Опанас Шафонський, автор монографії «Опис морової виразки, що була в столичному місті Москві з 1770 по 1772 р.».
Істотний внесок у вивчення епідемій в Росії і в боротьбу з ними внесли російські лікарі. Це було обумовлено історичними особливостями розвитку суспільства в Росії: часті війни на територіях з природного вогнищеве, низький економічний рівень і навіть убогість значної частини населення — неминуче вели до виникнення і поширення епідемій багатьох заразних захворювань (паразитарних тифів, натуральної віспи, кишкових інфекцій, у тому числі холери, так званих «дитячих інфекцій», трахоми, тощо). Багато зусиль в боротьбі з епідеміями внесла сформувалася в царські часи земська медицина, її відомі, а також багато забутих зараз діячі, які скромно виконували свій обов'язок, причому іноді і навіть часто з небезпекою для власного життя.
Перша світова війна, потім дві революції, громадянська війна, економічна розруха, голод призвели до небаченого досі поширенню різних епідемій. Так, за далеко не повними даними, захворюваність тільки на висипний тиф в 1919 році склала 2 743, у 1920 році — 2 550 на 100 000 населення.