Скоропа́дський Павло́ Петро́вич (, Вісбаден, Німецька імперія — , Меттен, Баварія, Третій Рейх) — Гетьман України, український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських . Вищий офіцер Російської імператорської армії, генерал-лейтенант (1916). Учасник російсько-японської, Першої світової війни та радянсько-української війни. Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918).

Життєпис

Ранні роки

Генеалогія козацького старшинського роду Скоропадських веде свій початок від першої половини XVII ст. Рід був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими українськими старшинсько-шляхетськими родинами як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарновські, Маркевичі, Туманські, Миклашевські, Безбородьки, Бакуринські, Олсуф'єви, і навіть позашлюбні Голіцини. Нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського — Василя Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської. Прямий нащадок гетьмана Івана Самойловича. Нащадок Анни Розумовської, сестри гетьмана Кирила Розумовського. Прямий нащадок гетьмана Даниїла Апостола. Спорідненість з чотирма гетьманами (п'ятьма, якщо рахувати, що легендарна коханка Гетьмана Івана Мазепи, Мотря Кочубей — також представниця його роду по непрямій гілці) пояснює його інтерес до козацтва, адже козацька історія — це була фактично персональна історія його роду.

Народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського, де проживав до 5 років. Першою мовою, якою почав розмовляти Павло, була німецька. Бабуся Павла — Єлизавета Петрівна Скоропадська-Тарновська також часто гостювала на німецьких курортах і померла у Вісбадені. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець Чернігівської губернії (нині Чернігівська область), де його виховував дідусь — Іван Скоропадський. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У побуті родина дотримувалася старих українських звичаїв.

Освіту Павло розпочав у гімназії в Стародубі. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. 1886 року Павло вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, успішно закінчивши його в 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до , де служив свого часу його батько. Павло тимчасово виконував обов'язки командира ескадрону. За два роки він отримав призначення на посаду полкового ад'ютанта, у грудні 1897 року став поручником.

Російсько-японська війна

З початком російсько-японської війни Павло подав рапорт із проханням перевести його на фронт у діючу армію. Наприкінці лютого 1904 року виїхав із Петербурга до Маньчжурії.

З 16 березня 1904 року служив у Мукдені, у складі , осавулом 3-го Верхньоудинського кінного полку Забайкальського козацького війська. 1 травня молодого офіцера перевели в штаб на посаду ад'ютанта генерал-лейтенанта Федора Келлера, командувача Східного загону Маньчжурської армії. Проте 1 жовтня Скоропадський покинув штабну роботу за власним бажанням і став командиром 5-ї сотні 2-го Читинського кінного полку Забайкальського козацького війська. Його загони брали участь у розвідувальних операціях і нападах на тили противника.

29 жовтня 1904 року, за заслуги в боях проти японців у період із 20 квітня по 4 липня, імператор Микола II нагородив офіцера орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантомВысочайший приказ 29 октября. Списки Всемилостивейше награжденных в русско-японскую войну согласно Высочайших приказов 1904 года // Летопись войны с Японией 1904—1905 гг. . Його також нагороджено золотою нагородною зброєю «За хоробрість».

У травні 1905 року Скоропадського призначили на посаду ад'ютанта генерала Миколи Ліневича, командувача російськими військами на Далекому Сході. На цій посаді він пробув до 7 листопада.

У грудні 1905 року імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом з наданням звання полковника.

4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись флігель-ад'ютантом. У 1912 році йому присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.

Перша світова війна

З початком Першої світової війни Павло Скоропадський вирушає на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився в бою під Краупішкеном (нині Ульяново). Був удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня.

3 жовтня 1914 року призначений командиром 1-ї бригади 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії. Того ж року командував Зведеною кавалерійською дивізією, до якої увійшли 1-а бригада 1-ї Гвардійської кавалерійської дивізії, батарея Лейб-гвардії Кінної артилерії та Кримський кінний полк.

29 липня 1915 року призначений командувачем 5-ї кавалерійської дивізії, а 1 січня 1916 року проведений в генерал-лейтенанти із затвердженням на посаді. 2 квітня 1916 року призначений командувачем 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії.

22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

Доба революції Революційні події в Петрограді, які відбулися у лютому-березні 1917, призвели до деморалізації армії й поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух навесні 1917 року очолила соціалістична Центральна Рада. Павло Скоропадський вороже ставився до соціалістичних ідей українських та російських революційних партій. У травні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський військовий з'їзд, який ухвалив рішення про створення української національної армії.

У липні-серпні 1917 року за наказом верховного головнокомандуючого генерала Лавра Корнілова внаслідок українізації 34-й корпус під командуванням Скоропадського одним з перших українізовано та перетворено на 1-й український корпус. Генерал Денікін про Скоропадського:

Повна українізація 20-ти дивізій та кількох десятків запасних полків відбулася згідно зі спільним вересневим наказом Олександра Керенського та Верховного головнокомандувача генерала Миколи Духоніна. Така різка зміна в ставленні Тимчасового уряду до «українського питання» відбулася через те, що Центральна Рада під час заколоту на чолі з генералом Корніловим підтримала Тимчасовий уряд. Окрім того, українізація армії ставала перепоною впливу реакційних російських офіцерів та більшовицької пропаганди на армію.

16-17 жовтня 1917 року на з'їзді Вільного козацтва в Чигирині делегати від п'яти українських губерній і Кубані обрали Скоропадського отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського мала неабияку популярність.

В листопаді 1917 року після більшовицького перевороту в Петрограді Павло Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова, що у свою чергу підпорядковувався Генеральному Секретаріатові. У листопаді 1917 року 2-й гвардійський корпус, вояки якого підтримали більшовиків, на чолі з Євгенією Бош рушив із Вінниці на Київ для розгону Української Центральної Ради. Скоропадський отримав наказ Петлюри та Щербачова: розігнати заколотників. Оскільки збільшовичені частини мали низький рівень дисципліни, то ліквідація їхнього наступу відбулася без значного кровопролиття. Зокрема, під Вінницею заколотників зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини червоних майже без бою були миттєво роззброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії.

Скоропадський на той час не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу. Генерал зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди в керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо. Наприкінці року, через неспрацювання з новим військовим секретарем, міністром Миколою Поршем, та головнокомандувачем військових сил в Україні полковником Юрієм Капканом, а також через власні незадоволені амбіції, Павло Петрович пішов у відставку.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, а Скоропадський переховувався від репресій. З поверненням, фактично на багнетах німецько-австрійських військ, до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відображена в III Універсалі. Селяни не скорялися діям посадовців Центральної Ради і неохоче віддавали зерно та продукти, які вона мала віддавати німцям як плату за військову допомогу. Окупаційні війська вважали, що українська влада не дотримає взятих на себе зобов'язань щодо передачі німцям харчів і почали каральні дії для примусового вилучення харчів із залишенням документів про вилучення. У відповідь на каральні дії німецьких та австрійських військ Україною поширився рух спротиву.

У середині березня Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка ввійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В'ячеслава Липинського та Миколи Міхновського (на той час останній вже був в одній команді з Липинським) та Союзом земельних власників із метою спільними зусиллями домогтися зміни уряду й внутрішньоекономічної політики Центральної Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради й німецьким окупаційним командуванням «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня з генералом Вільгельмом Ґренером, фактичним керівником німецького війська в Україні, за підтримку німців у перевороті (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) Скоропадський узяв на себе низку зобов'язань політичного та економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня в Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду розігнали німці, натомість одразу ж проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який узяв на себе повноваження щодо управління краєм.

Гетьманат