Володимир Миколайович Лобов () — радянський воєначальник, генерал армії (1989). Начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР (1991). Доктор військових наук, кандидат історичних наук, професор. Народний депутат СРСР (1989—1991).

Біографія Народився у багатодітній сім'ї (6 дітей). Батько працював механіком машинно-тракторної станції (МТС). З 10 років одночасно з навчанням працював у МТС та в колгоспі .

Початок військової служби У 1954 році призваний на термінову службу в Радянську Армію. Служив у артилерійському полку 201-ї гірничо-стрілецької дивізії Туркестанського військового округу у місті Сталінабад (нині столиця Таджикистану Душанбе). У вересні 1956 року сержант В. Н. Лобов спрямований на навчання до Рязанського артилерійського училища, яке закінчив у 1959 році. Після закінчення училища залишений командиром взводу курсантів.

У 1960 році пройшов перепідготовку на військових курсах і у вересні направлений у щойно сформовані Ракетні війська стратегічного призначення СРСР, служив керівником взводу курсантів, викладачем та помічником начальника навчальної частини школи підготовки сержантів у ракетній дивізії в Читинській області до 1964 року. Член КПРС .

На старших керівних посадах У 1967 році закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе, призначений командиром мотострілецького батальйону у Групі радянських військ у Німеччині . У серпні 1968 року брав участь у введенні військ до Чехословаччини, силами свого батальйону захопив військовий аеродром під Прагою, а потім кілька важливих об'єктів у Празі. З травня 1969 — начальник штабу, а з 1970 — командир 74-го окремого навчального мотострілецького полку в Групі радянських військ в Німеччині.

З жовтня 1973 — командир 63-ї гвардійської навчальної мотострілецької дивізії в Ленінградському військовому окрузі, генерал-майор (25.04.1975)Калашников К. А., Додонов И. Ю. Высший командный состав Вооружённых сил СССР в послевоенный период. Справочные материалы (1945—1975). Том 4. Командный состав Сухопутных войск (армейское и дивизионное звенья). Часть первая. — Усть-Каменогорск: «Медиа-Альянс», 2019. — 428 с. — ISBN 978-601-7887-31-5. — С.199. . З грудня 1975 — командир 26-го армійського корпусу в Архангельську . У 1979 році закінчив Військову академію Генерального штабу Збройних Сил СРСР імені К. Є. Ворошилова . З 1979 року — командувач 28-ї загальновійськової армії в Білоруському військовому окрузі . На чолі армії брав участь у найбільших радянських військових навчаннях " Захід-81 ". Генерал-лейтенант (1980).

На найвищих командних посадах З жовтня 1981 року — перший заступник командувача військ Ленінградського військового округу . З червня 1984 — командувач військами Середньоазіатського військового округу . Генерал-полковник (20.10.1984). У грудні 1986 року відмовився на вимогу керівництва Комуністичної партії Казахської РСР виводити війська округу на вулиці для розгону мітингів в Алма-Аті . Відряджувався для участі у роботах з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, був заступником Голови Державної комісії з ліквідації наслідків аварії.

З січня 1987 — перший заступник начальника Генерального штабу ЗС СРСР, за дорученням Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова розробив проект військової реформи, який, зокрема, передбачав скорочення терміну термінової служби з 2-х років до 18 місяців. Однак основні положення зустріли незгоду Міністра оборони СРСР Д. Т. Язова, в результаті Лобова було відсторонено з посади в листопаді 1988 року і деякий час перебував у розпорядженні міністра. З 24 січня 1989 року — перший заступник начальника Генерального штабу ЗС СРСР — начальник штабу Об'єднаних Збройних Сил держав — учасниць Варшавського договору . Після розпуску Варшавського договору з березня 1991 року вдруге перебував у розпорядженні міністра. З червня 1991 року — начальник Військової академії імені М. М. Ст. Фрунзе .

Після подій ГКЧП був 23 серпня 1991 призначений начальником Генерального штабу ЗС СРСРУказ Президента СССР «О назначении Лобова В. Н. начальником Генерального штаба Вооруженных Сил СССР — первым заместителем Министра обороны СССР» № УП-2450 от 23.08.1991., вдруге розробляв концепцію військової реформи, намагався пом'якшити негативні наслідки для армії розвалу СРСР, що посилюється.

З 1 жовтня до 25 грудня 1991 р. — Член Ради оборони при Президентові СРСР .

Указом Президента СРСР від 7 грудня 1991 року звільнений з посади начальника Генерального штабу і втретє залишився без справ. З січня 1992 — військовий інспектор-радник Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони . Після її розформування у травні 1992 року — у розпорядженні Міністра оборони Російської Федерації, якийсь час був військовим радником Президента Російської Федерації . Втретє працював над проектом воєнної реформи. Планував скорочення адміністративних функцій Міністерства оборони та посилення ролі Генерального штабу у керівництві військами, переведення армії на бригадну організацію зі скасуванням дивізійної та полкової ланок, скорочення терміну строкової служби. Практично всі положення були відкинуті керівництвом Міністерства оборони Росії, після чого у грудні 1993 року звільнений у запас, а березні 1994 року вийшов у відставку.

Після створення 2008 року Служби генеральних інспекторів є Генеральним інспектором Управління генеральних інспекторів Міністерства оборони Російської Федерації .

Живе у Москві . Депутат Верховної Ради СРСР 11 скликання (1984—1989). Народний депутат СРСР (1989—1991), член Комітету Верховної Ради СРСР з міжнародних справ. З 1992 року — член Експертних рад при Президентові Російської Федерації та при Уряді Російської Федерації. Активно працює у кількох громадських організаціях

Автор великої кількості наукових праць, у тому числі «Мистецтво військової хитрості» (1983), «Ставка на хитрість» (1984), «Інформація в економічному протиборстві систем» (1985), «Військова хитрість в історії воєн» (1987), « Місце та роль інформації» (1987), «Виховання честі та гідності в Російській армії» (1988), «Військова реформа: зв'язок часів» (1991), «Військова хитрість» (1992), «Військова хитрість і раптовість», «Енергія влади — Олександр I та Наполеон» (2011), понад 200 статей у збірниках та у військових журналах.

Нагороди Орден Мужності (17 червня 2000 року, № 35140) Орден Пошани (4 травня 2000 року, № 9373) Орден Дружби (8 травня 1997 року, № 2201) Орден Червоного Прапора (19 лютого 1988 року, № 540413) Орден Кутузова 2-го ступеня (4 листопада 1981 року, № 3653) Орден Червоної Зірки (21 лютого 1969 року, № 3629049) Орден «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» 3-го ступеня (18 лютого 1975 року, № 2576) Орден «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» 2-го ступеня (19 липня 1985 року, № 722) медалі Радянського Союзу

Орден «За заслуги перед Батьківщиною» у золоті (Німецька Демократична Республіка) медалі

Військова енциклопедія у 8-ми томах. М.: Військове видавництво, 1994—2004. — Т. 4.

Примітки

Посилання Лобов Володимир Миколайович на сайті Міністерства оборони Російської Федерації Біографія Ст. н. Лобова Фотографії, нагороди, нагородні та особисті документи Ст. н. Лобова