Фізикальне обстеження (також Медичне обстеження, Клінічне обстеження ; походить від  — лікар) — огляд пацієнта лікарем на наявність будь-яких медичних ознак або симптомів захворювання. Це процес оцінки об'єктивних знахідок шляхом використання різних методів обстеження. Отриману інформацію необхідно ретельно інтегрувати з історією та патофізіологією пацієнта. Цей процес є таким, коли і пацієнт, і лікар розуміють, що їхня взаємодія має діагностичний і терапевтичний характер. Ретельно проведене фізикальне обстеження повинно дати 20 % даних, необхідних для діагностики та лікування пацієнта.

Зазвичай він починається з вияснення анамнезу хвороби пацієнта, його життя до моменту огляду (анамнез життя — ) з подальшим оглядом із застосуванням лікарських методів (огляд, пальпація, перкусія, аускультація тощо) на основі виявлених скарг хворого. Це допомагає встановити діагноз та розробити план лікування. Виявлені дані заносяться до історії хвороби чи амбулаторної медичної картки. Є частиною комплексу медичної діагностики.

Навколишнє середовище впливає на якість фізикного обстеження, доцільно організувати тишу та приватність, затемнити приміщення, яке використовується для окремих частин обстеження, створити комфорт для обстежуваного та обстежувача.

Крім лікарняної палати та поліклінічного кабінету, медичний огляд може проводитися в інших місцях, де іноді важко забезпечити приватність і тишу. Найкращий доступний засіб для підготовки лікаря до фізикального обстеження — це висловити повагу та щиру зацікавленість у благополуччі обстежуваного. Слід ввічливо звернутися до нього та попросити виконати необхідні заходи обстеження, ця стратегія є набагато кращою, ніж наказові слова. Обстежувані повинні бути підготовлені до неприємних для них засобів обстеження.

Крім пояснень і заспокоєнь, під час фізикального обстеження не потрібно вести безперервну розмову з обстежуваним. Слід уникати його збентеження. Необхідно переконатися, що матеріал для драпірування використовується належним чином і що певні місця того, кого обстежують, не піддаються надмірній увазі оточуючих. Обстеження, яке раптово закінчується, може зменшити цінність стосунків між лікарем і пацієнтом, зруйнувати їхній терапевтичний зміст. Пацієнту може бути корисним короткий виклад відповідних результатів і може знадобитися запевнення щодо того, що було знайдено, а що ні.

Повне обстеження повинно проходити впорядковано з мінімальними необхідними змінами положення тіла пацієнта. З іншого боку, лікар має мати змогу переконатися в цілісності різних органів і систем за допомогою окремих досліджень. Наприклад, під час огляду голови та шиї лікар повинен ідентифікувати судинні, неврологічні, лімфатичні, скелетні та шкірні структури та пов'язати їх з їхніми частками в інших областях тіла. Навпаки, було б важко досліджувати всю судинну систему з подальшим повним неврологічним обстеженням та іншими системами органів по черзі. Під час огляду анатомічної області лікар має бути уважним до виявлення будь-якої аномалії, вивчити її морфологічні аспекти та клінічне значення.

Здійснення адекватного фізикального обстеження хворого є надважливим у клінічній практиці та вимагає за сучасних умов уточнення алгоритму свого клінічного осмислення задля проведення успішної діагностики та вивчення динаміки клінічного перебігу хвороб. Стандартизація діагностичних програм забезпечує порозуміння між лікарями всього світу. У таких програмах послідовно визначено здійснення всіх діагностичних заходів. Нині діагностичні стандарти клінічної медицини не є догмою і динамічно вдосконалюються. Проте стандарти створені вже для конкретних хвороб. І тому за відсутності у пацієнта діагнозу лікарю завжди доводиться спочатку визначитись із клінічною ситуацією саме на основі аналізу фізикальних даних, використовуючи методологію клінічного мислення. І саме тут проявляється невиправдані дії з цілковитого перенесення напрямку в діагностиці тільки на отримані дані лабораторно-інструментального обстеження. У сучасній клінічній медицині наявна негативна і загрозлива тенденція віддалення «захищеного» стандартами й широкодоступною високоінформативною лабораторно-інструментальною діагностикою лікаря від хворого. Проте надати правильний напрямок здійсненню лабораторно-інструментальної діагностики і за потреби першочерговій медичній допомозі можливо тільки на підставі правильного клінічного мислення відносно клініко-анамнестичних даних і, перш за все, результатів фізикального обстеження. І велика вага його в щоденному динамічному вивченні особливостей перебігу хвороби у конкретного пацієнта. Зважаючи на все це, важливо уникати втрати безпосереднього контакту між лікарем і хворим.

Телемедицина надає можливість швидко та якісно провести консультацію з потрібними для конкретного клінічного випадку вузькоспеціалізованими спеціалістами, коли вони знаходяться на віддаленні. Проте під час проведення такого телемедичного консиліуму віддалений консультант повністю залежить від наданої лікуючим лікарем інформації про хворого. Через недооцінку лікарем-клініцистом клініко-анамнестичних даних і невправне фізикальне обстеження хворого будуть знецінені здобутки та переваги науково-технічного поступу. Надати правильний напрямок здійсненню лабораторно-інструментальної діагностики і, за потреби, визначити першочергову медичну допомогу можна тільки на підставі аналізу клініко-анамнестичних даних і результатів проведення фізикального дослідження. Досягнення високої якості діагностики за умови великої кількості даних сучасних лабораторно-інструментальних методів припустиме тільки при неухильному виконанні настанови: «Якнайближче до хворої людини!»Академік Феофіл Гаврилович Яновський проголосив цей наріжний постулат клінічної медицини, головуючи на 1-му Українському з'їзді терапевтів у 1926 році в Харкові. Ще одним тезисом фізикального обстеження став: «Ніде так швидко не виявляється талант Лікаря та ступінь його освіти, як у способі обстеження хворих»Він був проголошений засновником Київської школи внутрішньої медицини професором Федіром Степановичем Цицуріним у «Маніфесті медицини, що вступила в природничо-наукову епоху своєї історії» в 1845 році, промові, присвяченій щойно заснованій ним у стінах Київського Університету Cв. Володимира кафедри внутрішньої медицини.

На етапах надання первинної, спеціалізованої (вторинної) й високоспеціалізованої (третинної) медичної допомоги фізикальне обстеження має певні відмінності та різну вагу значущості.

Історія розвитку фізикального обстеження У процесі розвитку медицини нерідко змінювалися і продовжують уточнюватися знання про хвороби, підходи до діагностики та лікування, одні лікарські засоби застарівають, з’являються нові. Аналогічним чином мають змінюватися принципи та методи клінічного обстеження хворого.

Пальпація Пальпацію пульсових хвиль згадував ще Гіппократ, тоді як для дослідження внутрішніх органів вона набула значення пізніше внаслідок праць Р. Лаеннека, Й. Шкоди, В. Образцова і М. Стражеско. Професор Образцов зробив великий внесок у розробку методології фізикального обстеження. Декілька видань його фундаментальної монографії «К физическому исследованию желудочно-кишечного канала и сердца» було здійснено до 1915 року. Запропонована ним методологічна система фізикального обстеження — глибокої ковзної методичної пальпації органів черевної порожнини надала можливість не тільки визначати анатомічне та топографічне співвідношення органів, але й, за вправного володіння навичками пальпації, перкусії та аускультації, з'ясувати органні властивості: як от під час обстеження товстої кишки — діаметр, властивості стінок і вміст її.

Перкусія Метод перкусії у 1761 року розробив і першим застосував як метод фізикального дослідження хворих віденський лікар Леопольд Ауенбруггер, який запровадив безпосередню перкусію, виконуючи її шляхом вистукування грудної клітки пучками пальців, складених у формі піраміди. Клініцисти того часу з недовірою поставились до винаходу Ауенбруггера. Доповнивши своїми примітками про перкусію при захворюваннях серця та аорти, підготованими впродовж 20 років практики, цей метод популяризував французький клініцист, Наполеона Бонапарта Жан-Ніколя Корвізар, який 1808 року переклав працю Ауенбруггера французькою мовою. Сам він застосовував перкусію для розпізнавання захворювань серця, легень та для діагностики аневризми аорти. Лише завдяки йому важливе відкриття Ауенбруггера було врятовано, а метод перкусії почав здобувати визнання у медичних школах. Загалом нині розрізняють такі способи перкусії. Безпосередня перкусія за Л. Ауенбруггером; за українським терапевтом, академіком Ф. Г. Яновським; за одним із засновників київської терапевтичної школи, професором В. П. Образцовим. Посередня перкусія, яка здійснюється за допомогою плесиметра й молоточка або перкусією пальцем по пальцю (за Піорі П. А., 1827; Сокольським Г. І., 1835), і порогова перкусія за Й. Плешем.

Особливістю перкусії, розробленої Образцовим, є те, що її активно проводять обидві руки. Вказівний палець правої руки до нанесення удару затримується на середньому пальці цієї руки та, злітаючи з нього, наносить акцентований перкуторний удар, а лівою рукою готується перкуторне поле й спричинює тиском згасні коливання звуків кісток, оптимізує товщу перкутованих стінок грудної та черевної порожнин.

Зазвичай, перкусія проводиться стосовно властивостей серця, легень, органів живота, меншою мірою стосовно інших органів. Зокрема симптом Балланса оцінює зміну перкуторного звуку над лівою частиною черевної порожнини під час кровотечі з розірваної селезінки. При перкусії серця виявляється відносна та абсолютна тупість серця, що дозволяє судити про межи цього органа.

Аускультація

Відомо, що в деяких випадках лікарі у стародавні часи вислуховували роботу серця безпосередньо вухом. Рене Лаеннек винайшов і запровадив у практику стетоскоп, розробив методику аускультації. Спочатку він назвав свій інструмент «циліндром», проте скоро перейменував його на «стетоскоп» — «оглядач грудей». У 1819 році вийшла його робота «Про опосередковану аускультацію, або розпізнавання хвороб легень і серця, засноване на новому методі дослідження».

Фізикальне обстеження органів і систем

Фізикальне обстеження органів кровообігу Включає вияснення анамнезу, огляд ділянки серця, пальпацію верхівкового поштовху, перкусію меж відносної та абсолютної серцевої тупості, аускультацію серця та судин.

Анамнез показує при патології серцево-судинної діяльності наявність болю в грудях, перебоїв серцевого ритму, задишки, кашлю, кровохаркання, серцебиття, периферичних набряків, болю та відчуття важкості у правому підребер'ї. Однією з найчастіших скарг при ураженнях серця є біль, який може бути пов'язаний з ураженням вінцевих артерій, ендокарда, міокарда, перикарда. Деталізується біль в грудній клітці за локалізацією, іррадіацією, характером, тривалістю, періодичністю, інтенсивністю, з якими факторами пов'язано виникнення та чим знімається. Перебої серцевого ритму виникають у вигляді відчуття завмирання роботи серця, супроводжуються страхом. Серцебиття — суб‘єктивне відчуття пацієнтом скорочень серця. Треба вияснити, чи виникає воно в спокої чи при фізичному навантаженні; відчувається постійно чи періодично; чи супроводжується головним болем, загрудинним болем, задишкою, тощо. Задишка — ознака лівошлуночкової серцевої недостатності, має інспіраторний характер. Проявляється відчуттям нестачі повітря, виникає при фізичному навантаженні та періодично. Ядуха — крайній ступінь задишки, пароксизм її. Причини її — раптове порушення ритму, гіпертензивний криз, декомпенсація вад серця, міокардит, кардіоміопатія. Кашель при цьому має за причину лівошлуночкову недостатність через тривалий застій крові в легенях, набухання слизової оболонки бронхів та подразнення кашлевих рецепторів. Характерно підсилення або поява його в горизонтальному положенні хворого, в якому підсилюється притік крові до правих відділів серця, через що виникає переповнення малого кола кровообігу.