«Вісниківці» – учасники ідейного, культурного та літературного явища, яке розвинулося в 1920–1930-і рр. на західноукраїнських землях і в еміграції (Чехословаччина, Польща, Німеччина): Д. Донцов, О. Бабій, М. Матіїв-Мельник, Ю. Дараґан, Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, М. Грива (Загривний), І. Гончаренко, А. Карашевич, Р. Бжеський, М. Чирський, О. Стефанович, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, Н. Лівицька-Холодна (в ранній період творчості), С.Кушніренко, С. Левченко, М. Мухин (Гридень), О. Думин (Крезуб), М. Островерха, Р. Єндик, Д. Віконська (Федорович-Малицька), Н. Ґеркен-Русова, У. Самчук, Л. Луців (Граничка), М. Гоца, Ю. Клен, Б. Кравців, В. Янів, І. Ірлявський (Рошко) та ін. Багато інших публіцистів чи письменників, наприклад, М. Шлемкевич, В. Бірчак, М. Гнатишак, Є.-Ю. Пеленський, К. Чехович, А. Річинський, Г. Журба, Н. Королева, А. Крижанівський, Ю. Косач, А. Коломієць, Р. Кедро, Ю. Станинець, Зореслав, епізодично або частково належали до «вісниківців», мірою того, як активно вони брали участь у журналах «Літературно-науковий вістник» і «Вістник», або наскільки наближалися чи віддалялися щодо світоглядного націоналізму.
Існує ще поняття «вістниківська квадрига» на означення художньої творчості Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Ольжича. Це визначення запропонував Ю. Клен у статті «Ще раз про сіре, жовте і про «Вістникову квадригу» («Вістник», 1935, Кн. 6). Ще до «вістниківської квадриги» зараховували різні автори О. Стефановича, О. Телігу, Ю. Клена, А. Карашевича, С. Левченка та ін. Образ-поняття «квадриги» Ю. Клен запозичив, очевидно, від польського угруповання «Квадрига», яке діяло в 1925–1934 рр. (С. Добровський, В. Себила, К. Галчинський, В. Свободнік, А. Малішевський), але яке стояло на цілком відмінних авангардистських позиціях естетики. Однак це поняття не набуло літературної історії, і згодом воно стало цілком умовним і нечітким.
Власне назва явища походить від журналів «Літературно-науковий вістник» (1922–1932) і «Вістник» (1933–1939), які редагував Дмитро Донцов (1883–1973). Інша назва – «Празька школа» − невідповідна й тенденційна. Прага не була центром, де зародилися й розвинулися головні ідеї, настрої й естетична програма вісниківства. Географічним центром був саме Львів, з яким і була пов’язана більшість постатей та видань «вісниківського» спрямування, в якому вирувало активне інтелектуальне та ідейне життя ще від поч. 1920-х рр., коли зародився потужний націоналістичний рух. У певному сенсі вісниківство було естетичним вираженням політичного націоналізму, який тоді вельми активно розвивався на західноукраїнських землях.
Явним інтелектуальним лідером і концептуалістом при формуванні ідейно-естетичної платформи вісниківства був Д. Донцов. Вже на самому початку 1920-х рр. він виступив із низкою стратегічних ідей, з яскравими візіями піднесення української культури через ствердження її цивілізаційної суверенності, повернення до героїчних традицій Середньовіччя, засвоєння волюнтаристських та ірраціоналістичних ідей західної культури тощо. Це відображено в його монографії «Підстави нашої політики» (1921), есе «Поетка українського Рисорджементо: Леся Українка» (1922), «Криза нашої літератури» (1923). Центральною була ідея вольового націоналізму, яка відповідала повоєнним настроям січових стрільців та молодого покоління націоналістів, які прагнули жертовної й героїчної боротьби за відновлення втраченої української державності. Редактором журналу «ЛНВ» у 1922 р. Д. Донцов став за безпосередньої підтримки Є. Коновальця, керівника УВО, яка вела тоді підпільну революційну боротьбу з польською владою. До 1925 р. Д. Донцов привабив до «ЛНВ» кількох талановитих молодих письменників, переважно наддніпрянців − Є. Маланюка, Ю. Липу, Л. Мосендза, О. Стефановича, О. Лятуринську та ін., згуртував авторитетних письменників і науковців старшого й середнього покоління (С. Смаль-Стоцький, М. Кордуба, В. Гнатюк, М. Голубець, К. Гриневич, П. Карманський, В. Пачовський, О. Грицай, В. Королів-Старий, С. Сірополко, С. Шелухін, О. Мицюк, В. Біднов, Ю. Коллард, А. Річинський та ін.) і так виникло явище вісниківства, тобто творчої та ідейної співдії різних авторів на ґрунті спільної ідейної та естетичної програми. У 1926 р. вийшов трактат Д. Донцова «Націоналізм», який став ідеологічним маніфестом для всього націоналістичного руху та створив авторові великий авторитет як мислителеві та лідерові нового покоління. Д. Донцов був вельми активним творчо впродовж усіх 1920–1930-рр., виступаючи як публіцист, есеїст, літературний критик, культуролог, філософ, видавець. З його іменем пов’язано привнесення в українську філософію ідей і теорій ірраціоналізму, волюнтаризму, інтуїтивізму, культурного традиціоналізму тощо. Загалом Д. Донцов синтезував філософські ідеї Платона, А. Шопенгауера, Е. Берка, Т. Карлайла, Й. Г. Фіхте, А. Мадзині, Ф. Ніцше, Е. Гартмана, В. Дильтая, М. Шелера, Ґ. Зимеля, В. Зомбарта, В. Парето, Ґ. Моска, А. Берґсона, Ґ. Лебона, Ш. Пеґі, М. Баре (Барреса), Ш. Мора, О. Шпенґлера, М. де Унамуно, Х. Ортеґи-і-Ґасета, але при цьому створив власну оригінальну концепцію суто українського світоглядного активізму (його теза про «філософію Чину»). Донцов зумів цілісно проінтерпретувати з філософської точки зору всі головні сфери української національної вітальності: історію державницької думки, духовність і культуру, ментальні пласти, геополітичні тенденції, літературну творчість, форми політичної діяльності. Сам стиль письма Д. Донцова характеризувався великою експресивністю, образністю, концептуальністю, широтою візій, глибиною аналітики. Це справляло потужний вплив на сучасників. Тому енергетика його творчості передавалася іншим «вісниківцям», що й творило цілісність цього культурного та літературного явища.
Ідеї, культурологічну позицію, естетику «ЛНВ» після 1925 р. наслідували інші націоналістичні журнали, особливо виразно це видно на прикладі таких часописів, як «Студентський вістник», «Державна нація», «Розбудова нації», «Пробоєм» (всі – Прага), «Смолоскипи», «Дажбог», «Студентський шлях», «Обрії», «Напередодні», «Шлях нації» (всі – Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Українське слово» (Париж). «ЛНВ» став обов’язковою «лектурою» для членства УВО і ОУН, яке було переважно молодіжним. Тому ця літературна течія вже на 1930-і рр. переросла в цілий літературний напрямок, творячи масштабне явище, яке охоплювало широкі кола інтелігенції, світоглядно зорієнтованої на націоналізм, яке й називалося «вісниківство». Очевидно, що Д. Донцов кардинально вплинув головними параметрами своєї волюнтаристсько-ірраціоналістичної філософії життя на гроно провідних ідеологів націоналізму із середовища ОУН: Д. Андрієвського, О. Бабія, М. Сціборського, О. Бойдуника, Ю. Вассияна, В. Мартинця, В. Макара, З. Пеленського та ін., тож через їхню творчість, вельми широку й різноманітну, вісниківство набуло епохального значення, адже це був цілий великий етап в історії розвитку української філософської, політичної та культурологічної думки.
Головні статті й есе Д. Донцова на літературні теми: «Про «молодих» (1923), «Драгоманов і ми» (1923), «Українсько-совєтські псевдоморфози» (1925), «Пам’яти великого вигнанця (1926), «До старого спору» (1926), «Крок вперед» (1926), «Трагедія Франка» (1926), «Поет твердої душі (В.Стефаник)» (1927), «Марко Черемшина» (1928), «Роздвоєні душі» (1928), «Криве дзеркало нашої літератури» (1929), «Росія чи Европа?» (1929), «Естетика декадансу» (1930), «Мати Лесі Українки: Олена Пчілка» (1931), «Наше літературне ґето» (1932), «Микола Хвильовий» (1933), «Козак із міліона свинопасів» (1935), «Трагічні оптимісти» (1936), «L'art puor l'art, чи як стимул життя?» (1936) (всі ці есе були надруковані в ж. «Літературно-науковий вістник» і «Вістник», тому, відповідно, ці журнали й стали провідним струменем вісниківського неоромантизму); окремими книгами вийшли збірки літературної есеїстики Д. Донцова: «Наша доба і література» (1936), «Дух нашої давнини» (1944), «Правда прадідів великих» (1952), «Поетка вогненних меж: Олена Таліга» (1953), «Туга за героїчним» (1953), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі кобзаря» (1961).
Сьогодні твори Д. Донцова найповніше подані у виданні: Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. / Упоряд., передм., коментарі О.Багана – Дрогобич-Львів, 2011 – 2015. Окремий 8-й том у цьому виданні склала літературна есеїстика Д. Донцова.
Яскравим феноменом теоретичного вісниківства була есеїстика Е. Маланюка, цілісно видана на еміграції: Маланюк Е. Книга спостережень. Т. 1 і 2. – Торонто, 1962 і 1966. У міжвоєнну добу Є.Маланюк друкувався і на сторінках «ЛНВ» та «Вістника», де був чи не центральним автором після Д. Донцова, і в інших видання (зокрема в альманаху «Дніпро», в польських ж. «Bunt młodych», «Marcholt»). Головними есе Є. Маланюка, в яких розкрита філосософія та естетика вісниківства, є такі: «Думки про мистецтво», «Ідеї й дії», «Про творення української індивідуальности», «Буряне поліття», «Кінець російської літератури», «Поет Московії», «Петербурґ як літературно-історична тема», «Гоголь – Ґоґоль», «Українська література в світлі сучасности», «Література і творчість», «Крути – народини нового українця», «Південь і російська література», «Творчість і національність», «Поезія і вірші», «Наступ мікробів», «До проблеми класифікації культур», «Шкіци до типології культур», «Толстоєвський», «Совітські літературні справи», «Ранній Шевченко», «Три літа», «До справжнього Шевченка», «Шевченкові метаморфози», «В пазурах раціоналізму (До трагедія Франка)», «Франко незнаний», «Франко як явище інтелекту», «Спізнене покоління», «Юрій Клен», «Зовсім інші», «Юрій Липа – поет», «Дмитро Донцов». У спеціальному есе «1922 – 1962» він осмислив питання початку вісниківства, роль журналу «Літературно-науковий вістник» за ред. Д. Донцова.
Другим, після Є. Маланюка, за вагою культурологічного мислення у вісниківстві був Ю. Липа. В основному його есеїстика зібрана в книзі «Бій за українську літературу» (Варшава, 1935). Перед тим вона друкувалася у «ЛНВ» і «Вістнику». Хоча Ю. Липа мав особисті розходження із Д. Донцовим від початку 1930-х рр., він не вийшов із світоглядних рамок націоналізму. Див. есе «Київ – вічне місто», книгу «Призначення України» тощо.
Великий пласт ідей естетичного, культурологічного, історіософського змісту подано в таких працях «вісниківців»:
Олесь Бабій: «Літературні журнали в 1922-1923 рр.», «Ідеологічні основи сучасної української літератури», «Микола Євшан (Федюшка): Його життя і творчість», «Фридрих Ніцше»;
Олена Теліга: «Сліпа вулиця», «Сила через радість», «Якими нас прагенете?», «Партачі життя», «Прапори духу»;
Леонід Мосендз: «Джон Ґолсворсі», «Антін Чехов – поет без світогляду», «Народження Дон-Кіхота», «Поки вихилявся глечик», «Микола Хвильовий: легенда та дійсність»;
Михайло Мухин: «Михайло Драгоманов без маски», «Український Ефіальт в українських Термопілах (Ще про М.Драгоманова)», «Народовці 70-х років супроти Драгоманова», «Проф. М.Грушевський», «Тіні незабутих предків»;
Юрій Клен: «Стефан Ґеорґе», «Ще раз про сіре, жовте і про «Вістникову квадригу», «Слово живе й мертве», «Прогнози Шпенґлера», «Большевицька спадщина», «Бій може початися»;
Остап Грицай: «Ольга Кобилянська: літературно-критичний нарис», «Персі Б. Шеллі (1822 – 1922)», «Гайнрих Кляйст: життя і творчість», «Фенікс Еспанії (Лопе де Веґа)»;
Микола Шлемкевич: «Вітер», «Нариси»;
Арсен Річинський: «Боротьба душ» у Достоєвського», «Свята Софія київська»;
Дарія Віконська: «За оригінальне національне мистецтво», «Буття й знання», «Нація, мистецтво та наука», «Symphonia eroica», «Леон Деґрель і бельгійські рексисти», «За силу і перемогу»;
Наталя Ґеркен-Русова: «Героїчний театр»;
Богдан Кравців: «Проза галицького ґетта»;
Юрій Косач: «На варті нації» (зб. есеїстики)
Улас Самчук: «Крик у порожнечу», «Чорні сторінки»