Колишня в’язниця Андерсонвілл (також відома як Табір Самтер) - табір для військовополонених Конфедерації протягом останніх чотирнадцяти місяців Громадянської війни в США. Збережена у національній історичній місцевості Андерсонвілл, розташованій поблизу Андерсонвілля, штат Джорджія. Більша частина території розташована в південно-західному окрузі Мейкон, поряд зі східною околицею міста Андерсонвілл. Окрім колишньої в’язниці, тут також розташоване Національне кладовище Андерсонвілла та Національний музей військовополонених.

В’язниця була створена в лютому 1864 року і проіснувала до квітня 1865 року. Нею командував капітан Генрі Вірц, якого судили і стратили після війни за воєнні злочини. Табір був заповнений у чотири рази більше, ніж мав би за нормальної місткості. У таборі було допущено неналежне водопостачання, недостатнє харчування та антисанітарію. З приблизно 45 000 військовополонених Армії Союзу, які утримувались у таборі Самтер, під час війни, майже 13 000 загинули. Основними причинами смерті були цинга, діарея та дизентерія.

Умови утримання

В’язниця, яка відкрилася в лютому 1864 року , спочатку займала близько 16,5 акрів (6,7 га) землі, огородженої частоколом у висоту 15 футов (4,6 м). У червні 1864 року територія була збільшена до 26,5 акрів (10,7 га). Ділянка мала прямокутну форму, розміром 1620 футів (490 м) на 779 футів (237 м). Існували два входи із західної сторони частоколу, відомі як «північний вхід» і «південний вхід».Pamphlet Andersonville, National Park Service Це дозволяє визначити простір, розрахований на одного полоненого як прибл. 5 футів на 6 футів (1,5 x 2 м).

Опис Андерсонвільського табору

Роберт Х. Келлог, сержант-майор 16-го полку волонтерів Коннектикуту, описав своє прибуття до табору, в статусі ув’язненого 2 травня 1864 року:Коли ми увійшли в це місце, нашим очам відкрилося видовище, яке ледь не заморозило нашу кров від жаху, і наші серця завмерли. Перед нами були фігури, які колись були активними і стрункими. Міцні люди, були тепер не що інше, як прості ходячі скелети, вкриті брудом і блохами. Багато з наших чоловіків, у запалі почуттів, щиро вигукували. «Може це пекло? Бережи нас Боже!», бо всі думали, що один Господь може вивести живим з такого жахливого місця. У центрі табору було болото, яке займало близько трьох-чотирьох акрів звуженої межі, і частину цього болотистого місця в'язні використовували як раковину, а екскременти вкривали землю, від якої тхнуло. Задушливо. Земля, відведена нашим дев’яносто новоприбулим, була на краю цієї чуми, і те, як нам довелося пережити теплу літню погоду у таких жахливих умовах, було більшим випробуванням, ніж нам здавалось.Kellogg, Robert H. Life and Death in Rebel Prisons. Hartford, CT: L. Stebbins, 1865.Інші описи табору можна знайти в щоденнику Ренсома Чедвіка, бійця 85-го нью-йоркського піхотного полку. Чедвік і його товариші по полку були доставлені до в'язниці Андерсонвілл 30 квітня 1864 року. Великий і докладний щоденник вів Джон Л. Ренсом, під час ув’язнення в Андерсонвіллі.

Отець Пітер Вілан прибув до табору 16 червня 1864 року, для місіонерських цілей та допомоги в’язням. Його діяльність та описи життя табору часто згадується у мемуарах колишніх полонених табору John Vaughter, Prison Life in Dixie. Giving a Short History of the Inhuman and Barbarous Treatment of our Soldiers by Rebel authorities, Chicago: Central Book Concern, 1880. та свідченнях трибуналу над комендантом табору.The Trial of Henry Wirz, 40th Congress, 2nd Session, House Executive Document 23 (Washington, 1868) Мертва лінія

В Андерсонвіллі був споруджений світлий паркан, відомий як «мертва лінія». Він мав приблизно 19 футів (5,8 м) внутрішньої стіни, розмежувала "буферну зону" і тримала в’язнів подалі від зовнішньої стіни. Остання була зроблена з грубо обтесаних колод близько 16 футів (4,9 м) у висоту, вбитих в землю.Andersonville, Giving Up the Ghost, A Collection of Prisoners' Diaries, Letters and Memoirs by William Stryple Будь-хто, хто перетинав або навіть діставався «мертвої лінії», розстрілювався без попередження вартовими на сторожових платформах (так звані «голубині сидіння»),що були облаштовані на частоколі. Є імовірним, хоча і не доведеним, що сучасний термін "дедлайн" ("деад" - смерть, "лайн" - лінія) походить саме від «мертвої лінії» Андерсонвілла.

Проблеми зі здоров'ям

Під час свого функціонування Андерсонвілльський табір часто мав недостатнє забезпеченя продовольством. До 1864 року цивільні конфедерати та солдати Армії Конфедерації намагалися отримати достатню кількість їжі. Від поганого забезпечення страждали як полонені, так і персонал фортеці, але в’язні отримували менше харчів, ніж охоронці, які, на відміну від своїх полонених, не сильно схудли і не страждали на цингу (наслідок дефіциту вітаміну С через брак свіжих фруктів та овочів в раціоні). Останнє, ймовірно, було основною причиною високого рівня смертності у таборі. Також на це впливали захворювання на дизентерію та черевний тиф, які були наслідком важких умов життя та поганої санітарії. Єдине джерело питної води брало свій початок зі струмка, який також слугував вигрібною ямою табору і весь час був наповнений фекаліями тисяч хворих і вмираючих. Навіть коли була доступна достатня кількість припасів, вони були поганої якості та неналежним чином приготовані.

Ув'язненим, чий власний одяг розсипався, не надавалося нового одягу. У деяких випадках одяг знімали з мертвих. Джон МакЕлрой, в’язень Андерсонвілля, згадував: «До того, як хтось досить охолов, його одяг вже привласнювали та ділили. Я був свідком багатьох гострих бійок між бажаючими заволодіти одягом мерця».

Хоча в’язниця була оточена лісом, полонених забезпечували дуже малою кількістю дров для обігріву чи приготування їжі. Це, разом із відсутністю посуду, унеможливлювало для ув’язнених приготування їх мізерних пайків, які складалися з погано подрібненого кукурудзяного борошна. Влітку 1864 року в’язні Союзу сильно страждали від голоду, палючого сонця та хвороб. Протягом семи місяців приблизно третина в'язнів померла від дизентерії та цинги. Вони були поховані в братських могилах, що було стандартною практикою керівництва в’язниці Конфедерації в Андерсонвіллі. У 1864 році генеральний хірург Конфедерації попросив Джозефа Джонса, експерта з інфекційних захворювань, дослідити високий рівень смертності в таборі. Він зробив висновок, що причиною цього була «скорбутична дизентерія» (кров'яна діарея, викликана дефіцитом вітаміну С). У 2010 році історик Дрісделл заявив, що анкілостомікоз, стан, який не був визнаний чи достатньо відомий під час громадянської війни, був основною причиною більшості смертей серед ув’язнених Андерсонвілля.

Виживання та соціальні зв'язки

Під час громадянської війни концепція табору для військовополонених була ще новою. Ще в 1863 році президент Лінкольн зажадав запровадити кодекс поведінки, щоб гарантувати військовополоненим право на їжу та лікування, а також захистити їх від поневолення, тортур і вбивств. Андерсонвілл не надав своїм мешканцям цих гарантій. В’язні в Андерсонвіллі, без будь-яких правоохоронних органів чи захисту, організували суспільство, більш близьке до примітивного, ніж до громадянського. Таким чином, виживання часто залежало від міцності соціальних зв'язків полоненого у таборі. В’язень із друзями в Андерсонвіллі мав більше шансів вижити, ніж самотній в’язень. Соціальні зв'язки давали можливість отримати їжу, одяг, житло, моральну підтримку, можливості торгівлі та захист від інших ув’язнених. Одне дослідження показало, що полонений, який має сильні соціальні зв'язки в Андерсонвіллі, «має статистично значущий позитивний вплив на ймовірність виживання, і що чим тісніші зв’язки між друзями, виміряні такими ідентифікаторами, як етнічна приналежність, спорідненість і рідне місто, тим більше ефект».

Рейдери

Група в’язнів, які називали себе рейдерами Андерсонвілля, нападали на своїх співв’язнів, щоб красти у них їжу, коштовності, гроші та одяг. Вони були озброєні переважно палицями і вбивали, щоб отримати те, що хотіли. Інша група була організована Пітером «Великим Пітом» Обрі, щоб зупинити крадіжки і називали себе «регуляторами». Вони спіймали майже всіх рейдерів, яких судив суддя "регуляторів" Пітер Маккалоу та присяжні, відібрані з групи нових поллонених. Це журі, визнавши рейдерів винними, встановлювало покарання, яке включало біг через рукавицю, відсилання до колодок, м’яча та ланцюга, а також у шести випадках - повішення.

Пропозиції по обміну полоненими

Умови у таборі були настільки поганими, що в липні 1864 року капітан Генрі Вірц умовно звільнив п’ятьох солдатів Союзу, щоб вони передали петицію, підписану більшістю в’язнів Андерсонвілла, з проханням відновити обмін полоненими, щоб зменшити переповненість і дозволити в’язням покинути ці жахливі умови. Це прохання було відхилено, і прохачі, які поклялися повернутися, повідомили про це своїм товаришам.

Пропозиція Конфедерації звільнити полонених

Наприкінці літа 1864 року Конфедерація запропонувала умовно звільнити полонених, якщо Союз пошле кораблі для їх повернення (Андерсонвілл знаходиться всередині країни, доступ був можливий лише залізницею та дорогами). Восени 1864 року, після битви за Атланту, всіх ув'язнених, які були достатньо здоровими, щоб пересуватись, відправили до Міллена, штат Джорджія, та Флоренції, Південна Кароліна. У Міллені переважно були кращі умови, і в’язнів перевозили залізницею до порту Савани. Після того, як генерал Вільям Текумсе Шерман почав свій похід до моря і знищив Міллену, полонених, що залищилися, повернули в Андерсонвілл.

Під час війни, до в’язниці Андерсонвілля було прийнято 45 тисяч в’язнів; з них майже 13 000 померли. Характер і причини смертей викликають суперечки серед істориків. Деякі стверджують, що смерті сталася внаслідок політики Конфедерації та були воєнними злочинами проти полонених Союзу, тоді як інші стверджують, що вони були наслідком хвороби, спричиненої сильною переповненістю, дефіцитом продовольства в Конфедеративних Штатах, некомпетентністю тюремних працівників і руйнуванням системи обміну полоненими, викликаною відмовою Конфедерації включити "чорні війська" у списки. Все це переповнювало табір у Андерсонвіллі.Marvel, William, Andersonville: The Last Depot, University of North Carolina Press, 1994. Під час війни хвороби були основною причиною смерті в обох арміях, що свідчить про те, що інфекційні захворювання були хронічною проблемою через погані санітарні умови як у військових таборах, так і в таборах для полонених. Дата Населення 1 квітня 1864 року 7 163 Official Records of the War of the Rebellion, Series II, Volume VII, 1899 p. 169 5 травня 1864 року 12 002 Official Records of the War of the Rebellion, Series II, Volume VII, 1899 p. 119 13 червня 1864 року 20 654 Official Records of the War of the Rebellion, Series II, Volume VII, 1899 p. 381 19 червня 1864 року 23 944 18 липня 1864 року 29 078 Official Records of the War of the Rebellion, Series II, Volume VII, 1899 p. 493 31 липня 1864 року 31 680 Official Records of the War of the Rebellion, Series II, Volume VII, 1899 p. 517 31 серпня 1864 року 31 695 Official Records of the War of the Rebellion, Series II, Volume VII, 1899 p. 708

Доренс Етуотер

Молодий в’язень Союзу Доренс Етуотер був обраний для запису імен і чисельності загиблих в Андерсонвіллі, задля урахування Конфедерацією та федеральним урядом після закінчення війни. Він напевне вірив, що федеральний уряд ніколи не побачить справжній список, тому знаходячись поруч з Генрі Вірцем, таємно вів власний список серед інших паперів. Коли Етуотер був звільнений, він поклав список у свою сумку і виніс його з табору. Після цього його опублікувала New York Tribune, коли Хорас Грілі, власник газети, дізнався, що федеральний уряд відмовився від списку і завдав Етуотеру багато проблем. Етуотер вважав, що комендант Андерсонвілля намагався, щоб ув’язнені Союзу були непридатними до бою, якщо виживуть і звільняться.

Ньюелл Берч