V-бомбардувальники — літаки Королівських ВПС Британії у 1950-х і 1960-х роках, які складали стратегічні ядерні ударні сили Сполученого Королівства, відомі як головні "сили-V" або "V-бомбардувальники". Було 3 моделі стратегічних бомбардувальників, назви яких починались на V: Vickers Valiant, Avro Vulcan і Handley Page Victor. V-сили досягли свого піку в червні 1964 року з 50 Valiants, 70 Vulcans та 39 Victors.
Коли стало зрозуміло, що радянські ракети класу «земля-повітря», як С-75 «Двіна», можуть збивати високолітні літаки, V-бомбардувальники змінили методи атаки на низькополітні удари. Крім того, конструкцію ракети Blue Steel було змінено на конструкції для низьковисотного проникнення та прориву, через це значно зменшився радіус дії літаків. Тоді планувалося перейти до балістичної ракети повітряного базування Skybolt значно більшої дальності. Коли США скасували розробку Skybolt, ідея сил V стала під питанням. Це призвело до того, що Королівський флот взяв на себе роль ядерного стримування з 1968 року, використовуючи балістичні ракети підводного човна UGM-27 Polaris, запущені з атомних підводних човнів. Тактична роль перейшла до менших літаків, таких як SEPECAT Jaguar і Panavia Tornado.
Бомбардувальники V також були здатні скидати звичайні боєприпаси, підтримувану складною аналоговою комп’ютерною системою, відомою як "Система навігації та бомбардування", що дозволяло точно бомбити навіть на дуже великих відстанях. Під час Суецької кризи Valiants використовувалися як звичайні бомбардувальники. «Віктори» та «Вулкани» були відправлені на Малайський архіпелаг як стримуючий фактор під час протистояння Індонезії та Малайзії але в боях вони не використовувалися. Вулкани прославились через звичайні бомбардування Блек Бака під час Фолклендської війни 1982 року. Для підтримки таких місій були розроблені версії літаків-заправників усіх трьох конструкцій. Випускалися розвідувальні версії, а також протягом їхньої експлуатації були створені інші модифікації.
«Валіантс» були зняті з експлуатації в 1964 році після того, як стали очевидними проблеми з втомою металу їхніх крил; запланований низьковисотний варіант не вийшов за рамки прототипу. Використання всіх бомбардувальників V як платформ для використання зброї, як ядерної, так і звичайної, припинилося в 1982 році.
Концепція Командування бомбардувальної авіації Королівських ВПС закінчило Другу світову війну зі стратегією використання важких чотирипоршневих бомбардувальників для масових нальотів і залишилося відданим цій стратегії безпосередньо в післявоєнному періоді. Для цієї мети командування взяли на озброєння Avro Lincoln, оновлену версію Avro Lancaster військового часу, як стандартний бомбардувальник. Виробництво Lincoln продовжилося після війни, і в кінцевому підсумку було побудовано 450 машин. Хоча в 1945 році його рекламували як могутній бомбардувальник, йому бракувало дальності для досягнення цілей у Радянському Союзі, і він був би вразливим для нових реактивних винищувачів, які тоді почали активно з'являтися.
Члени командування і уряду прагнули прийняти на озброєння нову ядерну зброю і застосовувати досягнення в авіабудуванні, щоб запровадити більш потужні та ефективні засоби ведення війни. У листопаді 1944 року начальник штабів Великої Британії попросив сера Генрі Тізарда надати звіт про потенційні майбутні засоби ведення війни. У липні 1945 року комітет Тізарда, не знаючи про хід зусиль союзників зі створення атомної бомби, закликав заохочувати широкомасштабні дослідження атомної енергії. Він передбачав руйнівні наслідки атомної зброї та передбачав високолітаючі реактивні бомбардувальники зі швидкістю до 800 км/год на висоті 12 000 м. Вважалося, що потенційних агресорів може відлякувати розуміння того, що Британія відповість атомною зброєю у разі нападу.
Навіть у той час були ті, хто бачив, що керовані ракети зрештою зроблять такі літаки вразливими, але розробка таких ракет виявилася важкою, і швидкі й високолітаючі реактивні бомбардувальники могли служити роками, перш ніж виникне потреба в чомусь кращому. Сотні бомбардувальників були непотрібними, якщо один бомбардувальник міг знищити ціле місто чи військовий об’єкт за допомогою 1 ядерної бомби. Це мав би бути великий бомбардувальник, оскільки представники першого покоління ядерної зброї були великими та досить важкими. Такий великий і технологічний бомбардувальник був би дорогим у розрахунку на одиницю, оскільки він мав би вироблятися у малих кількостях.
Під час початку Другої світової війни у Великій Британії був створений проект ядерної зброї під кодовою назвою Tube Alloys, який Квебекська угода 1943 року об’єднала з американським Манхеттенським проектом. Британський уряд вірив, що Сполучені Штати продовжуватимуть ділитися ядерними технологіями, які він розглядав як спільне відкриття, але закон США про атомну енергію 1946 року (Закон Макмеона) забороняв ділитися ядерними технологіями з іншими країнами, тому далі Великій Британії довелося далі самій працювати над своїм ядерним проектом який отримав кодову назву High Explosive Research. Британський уряд розглядав це як відродження ізоляціонізму Сполучених Штатів, як це сталося після Першої світової війни, і боялась можливості того, що Британії доведеться боротися з агресором самотужки. Вона також побоювалась, що країна може втратити свій статус великої держави та свій вплив у світовій політиці. Перша британська атомна бомба була випробувана під час операції "Ураган" 3 жовтня 1952 року.
Історія створення
У листопаді 1946 р. Міністерство авіації Британії випустило оперативну вимогу (OR230) щодо передового реактивного бомбардувальника, здатного нести бомбове навантаження близько 4500 кг до цілі на відстані 3700 км від аеродрому в будь-якій точці світу. Крейсерська швидкість мала б складати 930 км/год і висота польоту від 11 000 – 15 000 м. Маса бомбового навантаження виникла із попередньої експлуатаційної вимоги до атомної бомби (OR1001), яка вказувала максимальну вагу 4500 кг. Вимоги до швидкості та висоти були засновані на тому, що вважалося необхідним для проникнення в протиповітряну оборону противника. Сам літак мав важити не більше 91 000 кг. Міністерство постачання відмовилося і спочатку відмовилося прийняти OR230. Розрахунки показали, що такому літаку знадобиться злітно-посадкова смуга довжиною мінімум 1800 м. Злітно-посадкові смуги командування бомбардувальників були побудовані для роботи з «Ланкастером», і розширення їх було б дорогим заходом, що передбачало б не тільки додаткове будівництво, але й роботи з придбання землі та знесення будівель на ній. OR230 ніколи не буде виконано, і в кінцевому підсумку було скасовано 17 вересня 1952 року.
Комітет з оперативних вимог зібрався для обговорення OR230 17 грудня 1946 року. Цей комітет очолював заступник начальника авіаційного штабу маршал сер Вільям Діксон, а Стюарт Скотт-Холл, головний директор з технічного розвитку, представляв Міністерство постачання. Результатом стала нова оперативна вимога (OR229) 7 січня 1947 року. Це була майже така ж, як OR230, але дальність польоту була скорочена до 2800 км, а маса зменшена до 45 000 кг. OR229 лягло в основу специфікації Міністерства авіації, B.35/46. Запит на розробку надійшов до більшості найбільших виробників літаків Сполученого Королівства: Handley Page, Armstrong Whitworth, Avro, Bristol, Short Brothers і English Electric.
30 квітня 1947 року Armstrong Whitworth, Avro, English Electric і Handley Page були запрошені, щоб подати офіційні тендери на проектування та створення майбутнього літака. 28 липня 1947 року відбулася тендерна конференція з проектування, на якій було ухвалено рішення замовити проект, представлений Avro, разом з невеликою літаючою моделлю для випробування її дизайну трикутного крила. На конференції також було ухвалено рішення дослідити концепцію крила півмісяця як страхування від невдачі дельта-крила. Обидва проекти Хендлі Пейджа та Армстронга Віттворта були розглянуті. У листопаді 1947 року Міністерство постачання надало Avro фінансове забезпечення у вигляді наказу про наміри продовжити, так зване "Intention to Proceed" (ITP). Консультативний комітет вибрав дизайн Хендлі Пейдж 23 грудня 1947 року, і йому також було надано перевагу.
На нараді 17 грудня 1946 року, на якій було запропоновано OR230, також було ухвалено рішення розглядати пропозиції щодо більш консервативної конструкції, яка могла б бути введена в експлуатацію швидше, і могла б служити додатковою страховкою від невдачі обох більш продвинутих проектів. Це було виражено в іншій експлуатаційній вимозі (OR239), на основі якої була створена специфікація Міністерства повітряного транспорту, B.14/46, яка була видана 11 серпня 1947 року. Вона мала нижчі вимоги до висоти і швидкості польоту, ніж B.35/46, але в іншому проекти були ідентичні. Дизайн був висунутий компанією Shorts, яка отримав ITP у листопаді 1947 року. Результатом був надзвичайно консервативний дизайн із прямими крилами, Short Sperrin, який на практиці був трохи більше, ніж реактивний Лінкольн.
Тим часом Vickers-Armstrong виготовила конструкцію стрілоподібного крила, Vickers 660. Це було рішення було відхилено, оскільки воно не відповідало специфікації B.35/46; але оцінка продуктивності «Сперріна» змусила посадовців міністерства повітряних сил переглянути. Нова специфікація, B.9/48, була розроблена на основі проекту Віккерса-Армстронга, дозвіл, якого був опублікований 19 липня 1948 року. ITP було надано компанії Vickers-Armstrong у квітні 1948 року, після чого був укладений контракт на два прототипи в лютому 1949 року, тоді як Shorts отримав контракт просто на два прототипи в лютому 1949 року. Перший прототип Vickers 660 здійснив політ 18 травня 1951 року, за три місяці до першого прототипу Sperrin, який вперше здійснив політ 10 серпня 1951 року. Більше не потрібно, Sperrin було скасовано; були побудовані лише два прототипи.
Vickers-Armstrong назвав свій літак Vickers Valiant. До цього бомбардувальники називалися на честь міст Британії або Співдружності, але в жовтні 1952 року міністерство авіації вирішило прийняти алітеровані назви, а іншими конструкціями з подібними назвами стали Avro Vulcan і Handley-Page Victor. Відтепер ці три будуть відомі як бомбардувальники-V, або сила-V. Незважаючи на те, що підхід до створення однієї конструкції бомбардувальника для кожної категорії було дорожчим, повітряне командування наполягало на тому, щоб мати вибір. Головний маршал авіації сер Джон Слессор вважав, що якби ВПС були змушені вибрати один із трьох британських бомбардувальників, які розроблялися наприкінці 1930-х років — Avro Manchester, Short Stirling та Handley Page Halifax,— вони вибрали б неправильний.
Як зупинка, британці оголосили 27 січня 1950, що згодні придбати бомбардувальники Boeing B-29 Superfortress у Сполучених Штатів відповідно до нещодавно прийнятого американського Закону про взаємну оборонну допомогу. Це дозволило міністерству авіації відмовитися від розробки Sperrin. B-29 служив у стратегічному командуванні під назвою Washington B1. Стратегічне командування отримало свій перший "Вашингтон" 22 березня того ж року, 87 був доставлений у червні 1952 року. Як і Lincoln, це був літак з поршневим двигуном, і хоча він мав досягати Радянського Союзу з британських баз, він не мав можливості нести ядерну зброю. Стратегічне командування планувало використовувати їх проти радянських баз бомбардувальників. «Вашингтон» страждав від проблем з обслуговуванням через брак запасних частин, і більшість з них було повернуто до США між липнем 1953 року і липнем 1954 року; чотири залишалися на службі до 1958 року. Їх роль взяв на себе новий бомбардувальник Canberra.
Експлуатація