Албанське піратство () — морський розбій, напади на кораблі і пограбування їх вантажів та екіпажів піратами, що мали свої бази в портах Албанії і які мали як албанське (переважно) так і інше, зокрема північноафриканське походження. Було поширене в період з XV по XIX століття. В Адріатичному морі албанські пірати нападали як на кораблі християнських держав, переважно Венеційської республіки, так і на судна мусульманської Османської імперії і несли загрозу та завдавали збитків усій східносередземноморській економіці, що викликало відповідну реакцію як зі сторони османів, так і європейських держав. Загроза зі сторони албанських піратів змушували Блискучу Порту укладати з ними «імперські листи» (name-i hümayun)Maria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). p. 46 — двосторонні угоди про врегулювання збройних конфліктів. В той же час відомо, що Османська імперія залучала цих піратів у свій флот під час своїх війн, що велись на морі.
Дульчіньо (Ульцинь) Головною базою для албанських піратів історично слугувало місто Дульчіньо (, сучасний Ульцинь на кордоні між Чорногорією і Албанією), через що їх часто називали узагальнюючим терміном «Дульчіньоті» (, дослівно — дульчинці, мешканці Дульчіньо). Проте також відомі випадки використання албанськими піратами в якості своїх баз портових міст Антіварі (Бар), Валона (Вльора), Дураццо (Дуррес) та Рагуза (Дубровник) . Деякі з лідерів ульцинських піратів, такі як Ліка Чені та Хаджи Алія, були добре відомі серед сучасників.
В XVI—XVII ст. албанські пірати мали тісні зв'язки з берберськими піратами з узбережжя Північної Африки. Деякі з берберських піратів, зокрема Арнаут Мамі, а згідно з думкою певних науковців і найвідоміші берберські пірати — брати Арудж і Хізир Барбаросса мали албанське походження і навпаки — наприкінці XVI століття в Ульцині базувалося близько 400 піратів з Тунісу та Алжиру.
Ульцинські пірати, відомі італійською як lupi di mare Dulcignotti (алб. ujqit detarë Ulqinakë — «ульцинські морські вовки») вважалися найнебезпечнішими піратами в Адріатиці. Вони були не бідними та неосвіченими злочинцями, а поважними і досить добре оплачуваними професіоналами — в залежності від обставин вони виступали купцями, торговцями, перевізниками, контрабандистами, дипломатами та піратами. Вони чергували піратство і торгівлю в залежності від сезону, наявності ворогів чи локальних конфліктів. Справді, капітан венеційських галер Альвізе Фоскарі (1675—1751) писав:
Перші відомості про піратство в Албанії Перші відомості про випадки піратства в районі Ульциня були задокументовані ще в часи стародавнього Риму, коли іллірійські пірати здійснювали напади на римські кораблі. Відомо, що іллірійське плем'я лабеатів жило за рахунок піратства .
В середньовіччі перші відомості про піратів, що здійснювали напади в районах Ульциня, Дурреса та мису Родон походять з 1096 року. Також є письмові повідомлення про те, що в 1320—1347 роках албанські пірати нападали на мусульманські та християнські судна в Іонічному та Адріатичному морях.
У 1405 році Ульцинь перейшов під контроль Венеційської республіки, а в 1571 році — Османської імперії, але і під венеційцями і під османами місто залишалось притулком піратів. Наприкінці XVI століття в Ульцині базувалося близько 400 піратів з Мальти, Тунісу та Алжиру.
Звіти щодо піратських нападів в XV—XIX століттях
XV століття
Далматський письменник Коріолано Чиппіко опублікував у 1442 році у Венеції звіт про похід дожа П'єтро Моченіго з описом ульцинських піратів:
У 1478 році Валона (Вльора) була захоплена Османською імперією і стала піратським осередком, звідки здійснювались напади на венеційське судноплавство, тож коли в 1479 році між Венецією та Портою було укладено Константинопольську мирну угоду, султан Мехмед II наказав капудан-паші (верховному адміралу) флоту Османської імперії і санджак-бею Валони Гедику Ахмеду-паші відшкодувати венеційцям збитки, завдані піратами цього міста, але місцеве населення не підкорилося наказуMaria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). page=44.
У 1486 році, під час венеційсько-османського протистояння, албанські пірати здійснили набіг на нижню Адріатику і Венеція послала флотилію на чолі з Даріо, щоб розправитися з ними.
XVI століття
У XVI столітті османи нападали на Ульцинь і знищили тут значну частину його піратського флоту. Проте піратські рейди тривали і далі.
У жовтні 1503 року шість кораблів, що вийшли з Вльори, досягли мису Санта-Марія-ді-Леука на півдні півострова Салентина, захопили там в полон 60 людей і запропонували їх звільнення за 30 дукатівThe role of money in wartime. Second Conference of the Museum of the Bank of Albania. 2018. Tirana p. 98. https://www.bankofalbania.org/rc/doc/LIBRI_KONF_MUZEUT_2018_anglisht_15837.pdf.
У 1525 році пірати з Ульциня напали на місто Рів'єра-делле-Пальме (Марке) .
У 1536 році Фернан Бродель повідомив венеційський сенат, що албанські пірати активно здійснюють напади на кораблі між Корфу та Албанією.
У січні 1537 року в листі Сулеймана I до санджакбея Ельбасана вказувалось, що венеційський посол у Стамбулі Томассо Моченіго скаржився на те, що піратські кораблі напали на венеційські території і захопили рабів, які були продані в Дурраццо.
У 1554 році 6 піратських суден, що повертались до Вльори, були перехоплені венеційською ескадрою, яка захопила їх, звільнила християнських полонених і взяла в полон самих піратівThe role of money in wartime. Second Conference of the Museum of the Bank of Albania. 2018. Tirana p. 101. https://www.bankofalbania.org/rc/doc/LIBRI_KONF_MUZEUT_2018_anglisht_15837.pdf.
У 1559 році провведітор Пандольфо Контаріні зустрівся з піратським кораблем під час патрулювання затоки і почав його переслідувати. Корабель зупинився в Дурраццо, де османи надали їм захист, порушивши угоду 1540 року. Контаріні віддав наказ про атаку і обстріляв гавань, змусивши піратів передати венеційцям корабель та товари, а коли Контаріні повернувся до Венеції, його зняли з служби та замінили. Султан Сулейман Пишний звинуватив командира в нападі на торгове судно і Венеція відповіла, що вони мали негативний досвід з піратством і що албанських купців та піратів не завжди легко відрізнити одних від інших. Султан риторично відповів венеційцям, зауваживши «Я піклуватимусь про своїх піратів, а ти піклуйся про своїх», натякаючи на нездатність Венеції зупинити мальтійських, генуезьких та кіпрських піратів.
У 1570 році зафіксовано, що албанські пірати завдали великих втрат венеційським суднам.
У 1571 році піратські напади досягли апогею: близько 400 піратів з Північної Африки, Мальти, Сербії, Османської Албанії спричинили справжній хаос у регіоні. В регіоні набув популярності «Піратський танець», придуманий албанськими піратами, коли пірати святкували успішний напад виконанням ритуальних танців разом із споживанням запеченого м'яса та халви. У 1571 році, готуючись до битви при Лепанто, Кара Хаджи, албанський піратський очільник і ага з Вльори, зібрав флот кораблів.
У 1573 році, після чергового миру між Венецією та Османською імперією, Рагуза служила посередником між албанськими піратами і тими, хто бажав звільнити своїх полонених, яких утримували в будинках рагузанців, поки не прийшли гроші.
У травні 1575 року пірати напали на іспанську галеру Sol, захопили екіпаж і відбуксирували корабель до порту Ульцинь. Серед полонених був Мігель де Сервантес, що в якості раба дістався очільнику піратів Делі Топал Мемі (Deli Topal Memi'ye) і якого вдалось звільнити лише у 1580 році. У 1580 році пірати захопили 25 кораблів у Которській затоці, а жителі Рагузи послали на допомогу місцевим пашам. У 1581 році піратський очільник з Ульциня Джафер-реїс зібрав 18 кораблів і пограбував кораблі в південній і центральній Адріатиці, змушуючи місцевих жителів у прибережних містах посилювати свою оборону. Ульцинські пірати стали відомі як «Бич Апулії і Сицилії». Місцеві жителі Котора мобілізовувались венеційцями, які роздавали рушниці та порох для протистояння піратам. Навесні 1587 року пірати пограбували фрегат з Дубровника, який віз 3000 дукатів в Каркас, щоб купити пшеницю. Капітан був убитий, а екіпаж поранений і перетворений на рабів. Венеційські звіти того часу стверджували, що близько 36 % всіх вантажів кораблів було втрачено в результаті нападів піратів.
У 1586 році Мурад III наказав санджак-бею і каді Вльори перешкодити албанському пірату Мехмед-реїсу, що планував вирушити на своєму галіоті грабувати венеційські землі. У 1590 році венеційський корабель став на якір у річці Буна поблизу Шкодера, щоб поповнити запаси води, але був пограбований місцевими жителями. У 1593 році султан наказав заборонив будувати в Шкодері кораблі, придатні для каперства, і спалити вже збудовані піратські кораблі.
У 1593 році виник конфлікт між Венецією та Габсбурзькою Іспанією після будівництва венеційської фортеці в Пальманова. Венеційців звинувачували в тому, що вони під приводом «протистояння війскам турків» занадто наблизилися до території Габсбургів. За твердженням Колемберга венеційці також фінансували албанських піратів для набігу на кораблі Габсбургів у Трієстській затоці.
XVII століття
У 1602 році венеційський посол Ніколо Молін скаржився на ситуацію, назвавши албанських піратів «нестерпними».
У 1605 році капітан Бернардо Веньє спробував знищити піратів, але зазнав невдачі. Того ж року султан наказав заарештувати піратів Ібрагіма-агу з Дурреса, Мустафу-агу, Ахмеда-ках'я, Балі, Мустафу та Хасана-ках'яMaria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). page=46.
У 1611 році, незважаючи на попередження султана, колишній санджак-бег Карлі-елі і санджак-бег Дукагін продовжували набіги на Адріатику використовуючи для цього флотилію з галіотів, каїків та фустMaria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). page=45.
У 1612 році албанські пірати, найняті османами, атакували венеційські кораблі у відплату за набіг ускоків. Султан в своєму листі до бейлербея Боснії зазначав: «Ускоки здійснили набіг на зону Макарськи, але деякі албанські човни атакували їх і звільнили турків, яких вони взяли в полон; таким чином, мешканці Габели та Макарскі спорядили кілька каюків, щоб захиститися від піратів».
8 травня 1607 р. 12 човнів ускоків зіткнулися в Адріатиці з албансько-мусульманськими піратськими кораблями і ускоки зазнали важкої поразки.
У 1615 році імператор Священної Римської імперії Фердинанд II найняв албанських піратів-ускоків, щоб вони нападали на венеційські кораблі, що призвело до війни з Венецією.
У 1617 році навколо Шкодера діяли албанські піратські очільники Авджі Оглу, Кара Мустафа, Караджа Балі та Аксак Ходжа.
У 1622 році деякі пірати з Дельвіни напали на кораблі на території Венеції, а в 1623 році пірати Ульциня (Ülgünlular korsanları) напали на підданих Будви, в результаті чого османи вимагали повернути вкрадене, а піратів покарати.
В 1630 році албанські пірати стали настільки серйозною проблемою, що змусило Венецію просити допомоги в Османської імперії. У 1638 році венеційські джерела згадують набіги піратів Ульциня вздовж узбережжя Далмації. також вони були активні під час Кандійської війни (1648—1669). У 1653 році венеційські військові кораблі патрулювали морське узбережжя, попереджаючи зустрічні кораблі про піратів.
У 1637 році міста Модон, Корон і Наваріно вимагали від ульциньських піратів звільнити двох рабів-венеційців, які були захоплені в мирний часÉCONOMES MÉDITERRANÉENNES ÉQUILIBRES ET INTERCOMMUNICATIONS XlIIe-XIXe siècles. 1983 Published by ACTES DU Ile. COLLOQUE INTERNATIONAL D'HISTOIRE, Athens. pages: 209, 213, 257, 541, 547 url: https://helios-eie.ekt.gr/EIE/bitstream/10442/14110/1/N03.003.1.0.pdf.