Амаду́ Ампа́те Ба (, , *1900/1901, Бандіагара, Французький Судан, Французька Західна Африка, тепер Малі — , Абіджан, Кот-д'Івуар) — малійський письменник, історик та етнолог; визначний діяч африканської культури й літератури ХХ століття; популяризатор фольклору й традиційних знань Африки; відомий як автор висловлювання: «Коли помирає старик — вважай, згорає бібліотека».
З життєпису Амаду Ампате Ба народився в аристократичній родині фула в Бандіагарі, найбільшому місті землі догонів і столиці доколоніальної імперії Масіна. Після смерті батька його усиновив другий чоловік матері, Тіджані Амаду Алі Тіам (Tidjani Amadou Ali Thiam) з етнічної групи тукулерів. Спочатку він відвідував коранічну школу, якою керував Тієрно Бокар (Tierno Bokar), член братства Тіджанія, згодом перейшов до французької школи в Бандіагарі, а потім до школи в Дженне. У 1915 році він покинув школу і повернувся до матері в Каті, де продовжив навчання.
У 1921 році відмовився вступити до нормальної школи на Горе. У покарання губернатор призначив його в Уагадугу не незначну посаду на кшталт писаря. В період між 1922 і 1932 роками обіймав декілька постів у колоніальній адміністрації у Верхній Вольті (нині Буркіна-Фасо), а від 1932 до 1942 року — в Бамако. У 1933 році він взяв шестимісячну відпустку, щоб відвідати Тієрно Бокара, свого духовного лідера.
У 1942 році він був призначений у Французький інститут Чорної Африки (Institut Français d’Afrique Noire, скорочено IFAN) у Дакарі завдяки сприянню його директора Теодора Моно. В IFAN здійснював етнологічні дослідження й збирав фольклор. Півтора десятка років свого життя присвятив науковим розвідкам, результатом яких стала публікація праці «Імперія Фула Масіна» (L'Empire peul de Macina).
У 1951 році А. Ампате Ба отримав грант ЮНЕСКО, який дозволив йому поїхати до Парижа та зустрітися з відомими африканськими інтелектуалами, зокрема з Марселем Гріолем.
Після проголошення Малі незалежності (1960) Ба заснував Інститут наук про людину в Бамако та представляв свою країну на генеральних конференціях ЮНЕСКО. У 1962 році він був обраний до виконавчої ради ЮНЕСКО, і в 1966 році допоміг створити єдину систему транскрипції африканських мов.
Термін його повноважень у виконавчій раді ЮНЕСКО закінчився в 1970 році, і решту свого життя він присвятив науці й письменництву. У 1971 році він переїхав до передмістя Абіджана Маркорі (Кот-д'Івуар), й працював над упорядкуванням архівів західноафриканської усної традиції, які накопичив протягом свого життя, а також писав свої мемуари (Amkoullel l'enfant peul і Oui mon commandant!, обидва опубліковані посмертно).
Помер в Абіджані в 1991 році.
Вибрана бібліографія Наукові і художні праці L'Empire peul du Macina (1955) Vie en enseignement de Tierno Bokar, le sage de Bandiagara (1957, переписано в 1980) Kaïdara, récit initiatique peul (1969) L'étrange destin du Wangrin (1973), нагороджений Grand prix de littérature d'Afrique noire (1974) L'Éclat de la grande étoile (1974) Jésus vu par un musulman (1976) Petit Bodiel (conte peul) et version en prose de Kaïdara (1977) Njeddo Dewal, mère de la calamité (1985) La poignée de poussière, contes et récits du Mali (1987) Kaïdara (1988) Мемуари Amkoullel, l'enfant peul (1991) Oui mon commandant! (1994) (опубліковано посмертно)
Примітки
Джерела та посилання Kassé, Maguèye, (2020). « Le maître de la parole. Vie et œuvre d'Amadou Hampâté Bâ » , у BEROSE – Міжнародна енциклопедія історії антропології'', Париж. Dielika Diallo. "Hampate Ba: the great conciliator". Кур'єр ЮНЕСКО, січень 1992 р. Біографія та путівник по зібранню творів : Центр африканських досліджень, Лейден Міністерство культури Малі, досьє до сотої річниці від дня народження Амаду Ампате Ба (французькою мовою) Сайт видавництва Ресурси, пов'язані з дослідженнями : BEROSE - Міжнародна енциклопедія історії антропології . «Ба, Амаду Ампате (1901-1991)», Париж, 2020. (ISSN 2648-2770) `