Анбарська кампанія — бойові дії між військовими Сполучених Штатів разом з урядовими силами Іраку та сунітськими повстанцями в західному іракському губернаторстві Аль-Анбар. Війна в Іраку тривала з 2003 по 2011 рік, але більша частина бойових дій і боротьби з повстанцями в Анбарі відбулася з квітня 2004 по вересень 2007 року. Хоча бойові дії спочатку включали важку міську війну в основному між повстанцями та морською піхотою США, у наступні роки повстанці зосередилися на влаштуванні засідок на американські та іракські сили безпеки за допомогою саморобних вибухових пристроїв (СВУ), широкомасштабних атаках на бойові аванпости та вибухах автомобілів. Під час кампанії було вбито майже 9000 іракців і 1335 американців, багато з яких загинули в долині річки Євфрат і в сунітському трикутнику навколо міст Фаллуджа і Рамаді .

Аль-Анбар, єдина провінція Іраку, в якій переважають суніти, під час початкового вторгнення не мала бойових дій. Після падіння Багдада його окупувала 82-а повітряно-десантна дивізія армії США. Насильство почалося 28 квітня 2003 року, коли американські солдати під час антиамериканської демонстрації вбили 17 іракців у Фаллуджі. На початку 2004 року армія США передала командування губернаторством морській піхоті. До квітня 2004 року в губернаторстві почалося повномасштабне повстання. До кінця 2004 року в Фаллуджі та Рамаді точилися жорстокі бої, включаючи Другу битву за Фаллуджу. Ескалація насильства зростала протягом 2005 і 2006 років, коли обидві сторони намагалися захистити долину річки Західний Євфрат. За цей час «Аль-Каїда в Іраку» (AQI) стала головною сунітською повстанською групою губернаторства та перетворила столицю провінції Рамаді на свій оплот. Наприкінці 2006 року Корпус морської піхоти опублікував звіт розвідки, в якому заявлялося, що губернаторство буде втрачено без значного додаткового залучення військ.

Передумови

Ель-Анбар є найбільшим і найзахіднішим губернаторством Іраку. Він займає 32 відсотки загальної суші країни, майже , що майже дорівнює Північній Кароліні в Сполучених Штатах і трохи більше, ніж Греція. Географічно він ізольований від більшої частини Іраку, але до нього легко дістатися з Саудівської Аравії, Йорданії та Сирії. Річка Євфрат, озеро Хаббанія та штучно створене озеро Кадісія є його найважливішими географічними об’єктами. За межами району Євфрату місцевість переважно пустельна, що включає східну частину Сирійської пустелі.. Температура коливається від у липні та серпні нижче з листопада по березень. Губернаторству бракує значних природних ресурсів, і багато жителів скористалися системою патронату уряду баасистів, що фінансується за рахунок нафтових доходів з інших частин країни.

Умови в Анбарі особливо сприяли повстанню. Провінція була переважно сунітською, релігійною меншістю, яка втратила свою владу та вплив в Іраку після Саддама Хусейна. Хусейн також був дуже популярний у провінції більше, ніж будь-де в країні. Багато хто не воював під час вторгнення (що дозволяло їм стверджувати, що вони не зазнали поразки) і «все ще хотіли відбити це», за словами журналіста Тома Рікса. Військова служба була обов'язковою в Іраку Саддама, а район Амірії містив значну частину іракської збройової промисловості. Відразу після падіння Саддама повстанці та інші пограбували багато з 96 відомих місць зберігання боєприпасів, а також місцеві склади зброї та зброї. Ця зброя використовувалася для озброєння повстанців в Анбарі та інших місцях. Хоча лише невелика меншість сунітів спочатку були повстанцями, багато хто їх підтримував або терпіло. Симпатичні баасисти та колишні чиновники Саддама в сирійському вигнанні надавали повстанським групам гроші, притулок та іноземних бійців. Майбутній лідер «Аль-Каїди» в Іраку Абу Мусаб аз-Заркаві провів частину 2002 року в центральному Іраку, включаючи провінцію Анбар, готуючись до опору. За кілька місяців після вторгнення губернаторство стало притулком для борців проти окупації.

2003 рік

Вторгнення Під час першого вторгнення до Іраку Анбар зазнав відносно невеликих боїв, оскільки головний наступ США був спрямований через шиїтські райони південно-східного Іраку, від Кувейту до Багдада. У 2002 році була призначена піхотна дивізія для забезпечення безпеки Анбара під час вторгнення. Проте на початку 2003 року Пентагон вирішив застосувати до провінції «економію сил». Першими силами коаліції, які увійшли в Аль-Анбар, були американські та австралійські спецнази, які захопили життєво важливі об'єкти, такі як авіабаза Аль-Асад і дамба Хадіта, і запобігли запуску ракет "Скад" по Ізраїлю. Хоча загалом бойових дій було мало, найбільш суттєве зіткнення відбулося, коли підрозділи американського 3-го батальйону 75-го полку рейнджерів захопили дамбу Хадіта 31 березня 2003 року. Оточені більшою кількістю іракських сил, рейнджери утримували дамбу, поки не звільнилися через вісім днів. Під час облоги вони знищили двадцять дев'ять іракських танків і вбили приблизно від 300 до 400 іракських солдатів. Троє рейнджерів були нагороджені Срібною Зіркою за цю дію. Крім того, четверо інших рейнджерів загинули, коли на їхній контрольно-пропускний пункт біля Хадіти напав терорист-смертник.

Початок повстання Незабаром після падіння Багдада армія США передала губернаторство Анбар одному полку, 3-му бронекавалерійському полку (ACR). Маючи лише кілька тисяч солдатів, ця сила не мала надії ефективно контролювати Анбар.

Безпосереднім каталізатором насильницької діяльності в районі Фаллуджі стало те, що багато іракців та іноземні журналісти назвали «різаниною» у Фаллуджі Alt URL. Увечері 28 квітня 2003 року, в день народження Саддама Хусейна, натовп із близько ста чоловіків, жінок і дітей влаштував антиамериканські протести біля військового посту США у Фаллуджі. Іракці стверджували, що вони були неозброєні, тоді як армія заявила, що деякі особи мали при собі АК-47 і стріляли з них. Солдати 82-го повітряно-десантного десанту, які стояли на шкільному посту, відкрили вогонь по натовпу, убивши принаймні дванадцять і поранивши десятки інших. Армія ніколи не вибачалася за вбивства і не виплачувала компенсації. Протягом кількох тижнів після цього проамериканський мер міста закликав американців покинути місто.

Червень–жовтень 2003 року

Після розпуску іракської армії активність повстанців зросла, особливо у Фаллуджі. Спочатку групи збройного опору можна було охарактеризувати або як сунітських націоналістів, які хотіли повернути партію Баас із Саддамом Хусейном, або як борців проти Саддама. Першим головним лідером повстанців в Анбарі був Хаміс Сірхан аль-Мухаммад, регіональний голова партії Баас у губернаторстві Кербела, який спочатку був № 54 у списку найбільш розшукуваних іракців США. За словами американських військових, Хаміс отримував фінансування та накази безпосередньо від Саддама, який тоді ще був утікачем .

У червні американські війська провели операцію «Пустельний скорпіон», здебільшого невдалу спробу викорінити повстання, що набирає обертів. Окремий успіх стався біля Рава, де 12 червня американські солдати загнали в кут і вбили понад 70 бойовиків і захопили великий склад зброї.

2004 рік На початку 2004 року генерал Рікардо Санчес, голова Багатонаціональних сил Іраку (MNF–I), заявив, що США «досягнули значного прогресу в провінції Анбар». Однак коштів CPA для губернаторства було недостатньо. Командиру бригади у Фаллуджі виділяли лише 200 000 доларів на місяць, тоді як він підрахував, що відновлення роботи міських заводів, на яких працювали десятки тисяч робітників, коштуватиме щонайменше 25 мільйонів доларів. До лютого напади повстанців стрімко збільшувалися. 12 лютого на командувача Центрального командування США (CENTCOM) генерала Джона П. Абізаїда та генерал-майора Чака Суоннека, командира 82-го ВДВ, було вчинено напад під час їхнього руху через Фаллуджу. 14 лютого під час інциденту, який отримав назву «різанина в День Святого Валентина», повстанці захопили поліцейську дільницю в центрі Фаллуджі, убивши від 23 до 25 поліцейських і звільнивши 75 в'язнів. Наступного дня американці звільнили начальника поліції Фаллуджі за відмову носити форму та заарештували мера. У березні Кейт Майнс писав, що «у всій провінції Аль-Анбар немає жодного належним чином навченого та екіпірованого офіцера безпеки Іраку». Він додав, що безпека повністю залежить від американських солдатів, але ті самі солдати розпалювали сунітських націоналістів. Того ж місяця генерал Суоннак провів брифінг в Анбарі, де він говорив про покращення безпеки, оголосив, що повстання там майже завершено, і дійшов висновку, що «майбутнє для Аль-Анбара в Іраку залишається дуже світлим».

2005 рік Після Другої битви за Фаллуджу морські піхотинці зіткнулися з трьома основними завданнями: надання гуманітарної допомоги сотням тисяч біженців, які поверталися до міста, відвоювання численних селищ і міст, які вони покинули вздовж Євфрату напередодні битви, та забезпечення безпеки під час парламентських виборів в Іраку, призначених на 30 січня. За словами високопосадовців морської піхоти, вибори були спрямовані на те, щоб допомогти надати виборчі права іракському уряду шляхом залучення громадян Іраку до його формування. Лише 3775 виборців (2 відсотки населення, яке має право голосу) проголосували в провінції Анбар через бойкот сунітів . Одночасні вибори до провінційної ради виграла Іракська ісламська партія, яка страждала від уявної нестачі легітимності, але, незважаючи на це, домінувала в законодавчому органі Анбара до 2009 року.

2006 рік

У травні 2006 року Корпус морської піхоти був сколихнутий твердженнями про те, що загін 3-го батальйону 1-ї морської піхоти в листопаді минулого року «бушував», убивши 24 неозброєних іракських чоловіків, жінок і дітей у Хадіті . Інцидент стався 19 листопада 2005 року після мінної атаки на конвой, у результаті якої загинув старший капрал Мігель Террасас. Загін морських піхотинців на чолі зі штаб-сержантом Френком Вутеріхом їхав у конвої та негайно взяв під свій контроль місце події. Після мінної атаки морські піхотинці зупинили білий седан Opel, у якому перевозили п'ятьох іракців, і застрелили їх після того, як вони спробували втекти, перш ніж командир взводу прибув і взяв на себе керівництво. Морські піхотинці кажуть, що потім їх обстріляли з сусіднього будинку, і людям Вутериха наказали «захопити будинок». Очевидці як іракці, так і морські піхотинці пізніше погодилися, що загін Вуттеріха очистив будинок (і кілька прилеглих), кинувши всередину гранати, а потім увійшовши в будинки та розстрілявши мешканців. Вони розійшлися в думках щодо того, чи були вбивства дозволені правилами ведення бойових дій. Морські піхотинці стверджували, що будинки були «оголошені ворожими» і що підготовка диктувала «всі люди у ворожому будинку повинні бути розстріляні». Іракці стверджували, що морські піхотинці навмисно цілили мирних жителів. Окрім п’ятьох іракців, убитих седаном, загін Вуттеріха вбив ще дев’ятнадцять чоловіків, жінок і дітей, коли вони очищали будинки.

Операція Аль Маджид