Велике князівство Литовське

Вели́ке князі́вство Лито́вське, Ру́ське, Жемайтське та ін. (, М. Грушевський. Miscellanea . Примітки до тексту Галицько-Волинської рукописї, с. 7, pdf p. 45 // Записки Наукового товариства імені Шевченка, том VIII, 1895, кн. 4. Львів, 1895.Печать Яна III с легендой : Ioannes III … Dux Lithvaniae Rusiae. Prussia. Samogitiae …Magnvs Dvx Litvaniae, Rvssiae, Prvssiae, Samogitiae, …, etc; Magnvs Dvx Lithwaniae, Rvse, Samagithie etc / Аляксей Шаланда. Зямельныя гербы Вялікага княства Літоўскага, Рускага і Жамойцкага ў XIV—XVIII ст. // Герольд Litherland — навуковы геральдычны часопіс, № 2, 2001 , с. 52-67, посилання на s. 725: . Pieczęcie książąt litewskich // . Wilno, 1930. Rok VII. — Zeszyt 3–4. — S. 684—725, 9 tabl.) — монархічна держава у Східній Європі часів середньовіччя і нової доби. Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя, у час найбільшої могутності поширювала владу на територію сучасних Литовської Республіки, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, невеликих частин Польщі (Підляшшя) та Молдови, загалом близько 1 млн км², на якій мешкало від 3,8 до 8 млн осіб різних етносів у різний час. Столиця розташовувалася спочатку в Новоградку (за Міндовга) або в Кернаве (гіпотетична), а згодом у Вільні (з 1322/1323).

Існувало впродовж 1236—1795 років. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство постало на землях балтських племен у пер. пол. XIII ст. як язичницька держава князя Міндовга. Вела перманентні війни із сусідами: Золотою Ордою та Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польським королівством та Галицько-Волинським князівством (Руським королівством) на південному заході.

У XIV ст. за правління князя Гедиміна та його нащадків велике князівство значно розширилося — від Балтики до Північного Причорномор'я. У 1385 великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію з Польським королівством, згідно з якою він ставав польським королем і обидві держави об'єднувались під його владою. Втім, знать Литовського князівства не погодилася зі зникненням своєї держави і проголосила своїм князем Вітовта, який після міжусобної війни визнав себе васалом Ягайла. По смерті Вітовта (1430) князівство продовжувало керуватися спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських і були васалами польських королів. Іншим наслідком Кревської унії стало прийняття християнства за латинським обрядом у 1387, хоча в елітарній культурі в цей час продовжували панувати руська мова (староукраїнська) та православ'я. З тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорусько-литовські літописи.

Остаточно дві країни об'єдналися в єдину федеративну державу Річ Посполиту у 1569 за результатами Люблінської унії, хоча Велике князівство Литовське лишалося автономним державним утворенням.. В Речі Посполитій правили виборні монархи, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Після Люблінської унії у XVI—XVII ст. руську мову і православ'я потіснили польська мова та католицизм.

Децентралізована влада на місцях належала князям і шляхті різних національностей. Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, 1772 року відбувся перший поділ Речі Посполитої. У 1792 і 1795 роках, після другого й третього поділів, терени колишнього Великого князівства були остаточно анексовані Російською імперією.

Основний масив документальних джерел з історії Великого князівства зберігся у складі Литовської метрики — архіві литовської державної канцелярії.

Назва Велике князівство Литовське (, , , , ) — коротка офіційна назва[Gloger, Z. Geografia historyczna ziem dawnej polski, 1900. S. 271.]; скорочено — ВКЛ. Перше писемне вживання цієї назви у варіанті «ducatus magnus Lituaniae» фіксується в документах державної канцелярії від 2 січня 1430. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське () — повна офіційна назва, з Першого Литовського статуту (1529). Велике князівство Литовське і Руське () — коротка неофіційна назва яка часто використовується в історіографії для означення високого впливу руського елементу в історії Великого князівства.

Історія

Утворення

Починаючи з XIII ст. на Поніманні, у боротьбі з німецькими лицарями-хрестоносцями (Тевтонський і Лівонський орден) та галицько-волинськими князями формується литовська держава. Перша літописна згадка в Галицько-Волинському літописі датується 1219 роком. Одне з головних завдань, задля чого утворювалось Велике князівство Литовське — об'єднати східно-балтські племена (аукштайтів, жемайтів (жмудь), частину ятвягів, куршів) та русинів для захисту від зростання німецької експансії та поширення католицизму.

Засновником князівства вважають князя Міндовга (1219—1263), який впродовж 1230-1240-тих років об'єднав частину східно-балтських племен, приєднав до Литви Чорну Русь з містами (Волковиськ, Слонім і Новгородок) і був урочисто коронований 1253 року в її центральному місті Новгородку. Пізніше коронації не удостоївся жоден із володарів Великого князівства, хоча питання про литовську корону активно обговорювалося, особливо за часів Вітовта. Міндовг приєднав до своєї держави частину Турово-Пінської та Полоцької земель з містами Гродно, Полоцьк, Вітебськ; ходив походами на Смоленськ, Чернігів.

Приєднання Русі У XIV столітті литовські князі з роду Гедиміновичів вдало скористались початком занепаду Золотої Орди в процесі збирання і переділу руських земель, спустошених в середині XIII століття навалою Батия. Співвідношення слов'янських та власне литовських земель у складі Великого князівства 1341 року було 2,5 до 1, а 1430 року вже як 12 до 1. За Ґедиміна (1316–1341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Турів, відбувалися спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. «Хроніка Литовська» пише, що 1322 року Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяслав. Цього року відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман Брянський з лицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги Литви Гедимін поставив старшим намісником своїм Міндовга Гольшанського. Станіслав і Роман втекли до Рязані.

1340 року литовський князь Любарт Гедимінович (хрещений під іменем Дмитра) зайняв Волинь. Основний масив українських земель було приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Він приєднав Чернігівсько-Сіверські (1357—1358), Подільські (1363) та Київські землі (1362—1363), завдавши поразки 1362 року на Синіх Водах татарам. Нові землі приєднувалися як шляхом завоювання, так і через мирні ініціативи (угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх. Консолідація литовських та білорусько-українських політичних сил була відносно добровільною. Литовські князі виступили заміною Рюриковичам у процесі об'єднання руських князівств. Вони діяли за принципом «нового не вводимо, старого не міняємо», активно переймали руську культуру: право («Руська правда»), мову, православ'я, активно укладали шлюби із руською знаттю. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя. Наявний у такому приєднанні елемент загарбання історики іноді мінімізують антиординським спрямуванням литовської політики та її традиціоналізм. Але більш історичною є думка про договірну природу взаємин між володарями ВКЛ та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литовсько-татарського кондомініуму (сумісного володіння) земель колишньої Київської Русі. Політичний устрій Литви у XIV столітті мав риси діархії — співправління володарів, які княжили у Вільно і Троках. Лише наприкінці століття за Вільно закріпився статус столичного міста.

У 1381—1384 роках у Великому князівстві відбулася перша громадянська війна за владу між потомками Гедиміна. Завершилась компромісом, який, однак, не задовільняв жодну зі сторін. 1384 року герб «Погоня» став державним гербом.

Зближення з Польщею

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, 14 серпня 1385 року князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею — шлюбний договір, за яким Ягайло прийняв католицтво і став польським королем під ім'ям Владислава II (1386—1432). Ягайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення Великого князівства та Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво владної верхівки князівства 1386 року. Процес хрещення Литви затягнувся на довгі роки, останньою 1414 року було охрещено Жемайтію.

Невдоволення частини литовсько-руської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війни. Унаслідок Острівської угоди 1392 року намісником Ягайла у Литві (з 1395 року став використовувати титул Великий князь Литовський) став Вітовт Кейстутович (1392—1430), його двоюрідний брат. Він проводив державницьку політику «великого княжіння на всій Руській землі», централізував владу, замінив удільних князів на намісників, ліквідував Київське, Подільське, Новгород-Сіверське і Чернігівське князівства. Наприкінці XIV століття хан Тохтамиш спеціальним ярликом формально скасував режим підлеглості Орді руських земель, що перебували під владою великого князя Вітовта. Вітовт розбудовував на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах та ін.), ставив фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснив у 1397—1398 два переможні походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря — києво-руське наприкінці XIV — початку XV століть населення звело кілька укріплень та замків: Караул (на Дністрі), Чорне місто (Черн на Дністровському лимані, на лівому (овідіопольському) березі), Коцюбіїв (Кацібей, Качибей — на берегах Одеської затоки, між двох лиманів — Хаджибейського (Кацибей) і Куяльницького (Куганлик); на місці сучасної Одеси), кілька військових поселень на Південному Бузі (Бужин?) і нижньому Дніпрі (Дашів та Вітовтова Митниця).

З 1398 року Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське.

12 серпня 1399 року золотоординський темник Єдигей, засновник Ногайської орди завдає нищівної поразки у битві на Ворсклі литовським військам. Зупинилося становлення самостійної Литовсько-Руської держави, а Вітовт був змушений іти на зближення з Польщею, 1401 року була підписана Віленсько-радомська унія, за якою його було визнано довічним правителем Литви, а унія з Польщею відкладалась до часу його смерті. 1408 року Вітовт Угрським миром завершує литовсько-московську війну й встановлює кордон із Московським князівством по річці Угрі. Ці події перекреслили плани Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі. Зближення із Польщею створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 року, приєднання Жемайтії та земель за Німаном до князівства, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. 1413 року Вітовт уклав Городельську унію з Ягайлом, що підтверджувала політичну автономність Великого князівства незалежно від постаті її великого князя. Водночас цей документ поклав початок уніфікації суспільно-політичних інституцій: утворення воєводств і каштеляній, поширення на литовське боярство системи польських гербів тощо. 1415 року в Новгородку Вітовт висвятив всупереч волі константинопольського патріарха київським і литовським митрополитом Григорія Цамблака. Натомість сили кочовиків на південно-східному фронтирі його держави залишались при силі, 1416 року Єдигей спалив Київ, але не спромігся захопити його замок.

Громадянська війна