Кольоровим кінофільмом називається як неекспонована кольорова фотоплівка у форматі, придатному для використання у кінокамері, так і готовий кінофільм, який використовується в проекторі і містить кольорові зображення.

Перша кольорова кінематографія була створена за допомогою адитивної системи кольорів, яку запатентував Едвард Реймонд Тернер у 1899 році та випробувана в 1902 році. Спрощена адитивна система Kinemacolor була успішно комерціалізована в 1909 році. Ці ранні системи використовували чорно-білу плівку для фотографування та проекціювання двох або більше елементів зображень через різноманітні кольорові фільтри.

У 1930-х роках були вперше використаний субтрактивний кольоровий процес. Метод відтворення кольорів, при якому біле світло послідовно проходить через два або більше зображень, кожне з яких пофарбоване в колір, який поглинає (віднімає) ділянку видимого спектра, що пропускається іншими. При використані цього процесу застосовували чорно-білу плівку для зйомок кількох вихідних зображень із кольоровим фільтром, але кінцевим продуктом був багатоколірний друк, який не потребував спеціального проекційного обладнання. До 1932 року, коли було представлено тристрічковий Technicolor, комерціалізовані субтрактивні процеси використовували лише два кольорові компоненти та могли відтворювати лише обмежений діапазон кольорів.

У 1935 році було представлено Kodachrome, а потім Agfacolor у 1936 році. Ці плівки були призначені в основному для аматорських домашніх фільмів. Це були перші плівки типу «суцільної доріжки», покриті трьома шарами різночутливої ​​до кольору емульсії. Саме їх зазвичай мають на увазі, коли використовують словосполучення «кольорова плівка». Кілька кольорових плівок, які ще виготовлялися в 2020-х роках, належали до такого типу. Перші кольорові негативні плівки та відповідні плівки для друку були модифікованими версіями цих плівок. Вони були представлені приблизно в 1940 році, але широко використовуватися для комерційного виробництва кінофільмів почали лише на початку 1950-х років. В США, зазвичай використовували плівку Eastmancolor від компанії Eastman Kodak, але студія або кіновиробник часто замінювали цю назву торгової марки на іншу, наприклад на «WarnerColor».

Кіно стрічка була домінуючою основою для кінематографії до 2010-х років, а потім вона була замінена цифровим форматом кінематографа.

Огляд Перші кінофільми знімалися використовуючи просту однорідну фотоемульсію, яка давала чорно-біле зображення, тобто зображення у відтінках сірого кольору у діапазоні від чорного до білого кольорів, відповідно до інтенсивності світла кожної точки об'єкта, який знімали. У такий спосіб було зафіксовано світло, тінь, форму та рух, але не колір.

У кольорових кінофільмах також фіксується інформація про колір світла в кожній точці зображення. Це робиться шляхом аналізу видимості спектра кольорів (зазвичай трьох, які зазвичай називають домінуючими кольорами: червоний, зелений і синій) на декількох областях і запису кожної такої області окремо.

Сучасні кольорові плівки роблять це за допомогою трьох шарів фотографічної емульсії різних кольорів, які нанесені на одну і ту саму частину плівки. Ранні процеси використовували кольорові фільтри для знімання кольорових компонентів, як повністю окремих зображень (наприклад, три стрічки Technicolor) або суміжних мікроскопічних фрагментів зображення (наприклад, Dufaycolor) в одношаровій чорно-білій емульсії.

Кожен знятий кольоровий компонент, спочатку фіксувався, як безбарвний запис інтенсивності світла в частині спектра. Потім він оброблявся для створення прозорого зафарбованого зображення у кольорі, який поєднувався з забарвленням світла, який було записано. Накладені зафарбовані зображення поєднувалися, щоб синтезувати оригінальні кольори методом субтрактивного кольору. У деяких ранніх кольорових процесах (наприклад, Kinemacolor) компонентні зображення залишалися у чорно-білому форматі та проектувалися через кольорові фільтри для синтезу оригінальних кольорів методом адитивного кольору.

Тонування та ручне фарбування Найперші відеозаписи були ортохроматичними і записували синє та зелене світло, але не червоне. Для запису усіх трьох спектральних областей необхідно було зробити плівку панхроматичною. Оскільки ортохроматична плівка не дозволяла знімати в кольорі, перші кольорові плівки використовували анілінові барвники для створення штучного кольору. Фільми, розфарбовані вручну, з'явилися в 1895 році разом із намальованим вручну фільмом «Танцем Аннабель» Томаса Едісона.

Багато кінематографістів перші десять років також певною мірою використовували цей метод. Жорж Мельєс пропонував розмальовані вручну свої власні фільми за додаткову плату порівняно з чорно-білими версіями, як наприклад фільм «Подорожі на Місяць» (1902). Двадцять одна жінка в МонтреїDavid A. Cook, A History of Narrative Film (2nd edition, W. W. Norton & Company, 1990). розмальовувала різні частини фільму кадр за кадром, методом виробничої лінії.Ira Konigsberg, The Complete Film Dictionary Meridan PAL Books, 1987)

Перший комерційно успішний процес кольорового трафарету був представлений у 1905 році Сегундо де Чомоном, який працював на Pathé Frères. Pathé Color, перейменована на Pathéchrome у 1929 році, стала однією з найточніших і найнадійніших систем фарбування трафаретів. Він включав оригінальний друк плівки з вирізаними пантографом частинами у відповідних зонах на фарбувальній машині з просоченими барвником оксамитовими валиками.Ephraim Katz, The Film Encyclopedia (HarperCollins, 1994) Після виготовлення трафарету для цілої плівки, його поєднували із частиною, яку потрібно було розфарбувати, і пропускали на високій швидкості (60 футів на хвилину) через фарбувальну машину. Процес повторювався для кожного набору трафаретів, що відповідали одному із кольорів, найчастіше загальна кількість складала шість кольорів. До 1910 року на фабриці Pathé у Вінсенні працювало понад 400 жінок, які працювали майстрами трафаретів. Pathéchrome виробляли протягом 1930-х років.

Техніка колорування плівки була більш поширена, вона з'явилася на початку 1910-х років. Ця техніка передбачала процес, під час якого або емульсія, або основа плівки фарбуються, надаючи зображенню однорідний монохроматичний колір. Цей процес був популярний під час німої епохи, коли певні кольори використовувалися для певних наративних ефектів (червоний для сцен з вогнем, синій для ночі тощо).

Існував також інший процес, який називається тонування, при якому частинки срібла в плівці замінювалися на солі металів або протравлюючих барвників. Це створює колірний ефект, у якому темні частини зображення замінюються кольором (наприклад, чорно-білий стає синьо-білим). Колорування і тонування іноді використовувалися разом.

У Сполучених Штатах гравер із Сент-Луїса Макс Гандшігль і оператор Елвін Вікофф створили Кольоровий процес Handschiegl, еквівалент трафаретного процесу з додаванням кольору, який вперше використано у фільмі «Жінка-Жоанна» (1917) режисера Сесіла Б. ДеМіля та використано в сценах спецефектів для фільму «Привид опери» (1925).

У 1929 році компанія Eastman Kodak представила власну систему попередньо відтінених чорно-білих плівок під назвою Sonochrome. Лінійка Sonochrome включала плівки, відтінені в сімнадцять різних кольорів, включаючи Peachblow, Inferno, Candle Flame, Sunshine, Purple Haze, Firelight, Azure, Nocturne, Verdante, Aquagreen,Monaco, James (1981) (Revised ed) How to Read a Film Oxford University Press. . Caprice, Fleur de Lis, Rose Doree та Argent нейтральної щільності, які не давали екрану стати надмірно яскравим під час переходу на чорно-білу сцену.

Колорування й тонування продовжували використовуватись і в епоху звуку. У 1930-х і 1940-х роках деякі західні фільми оброблювалися сепією, щоб створити ефект старих фотографій. Колорування було використано ще в 1951 році у науково-фантастичного фільму Сема Ньюфілда «Втрачений континент» для зелених сцен про загублений світ. Альфред Хічкок використовував форму ручного фарбування для помаранчево-червоного вибуху пістолета на публіці в фільмі «Заворожений» (1945). Sonochrome від Kodak та подібні попередньо тоновані плівки все ще вироблялися до 1970-х років.

У другій половині 20-го століття Норман Макларен, який був одним із піонерів анімаційного кіно, створив кілька анімаційних фільмів, у яких він безпосередньо вручну малював зображення, на кожному кадрі фільму. Одними з попередників кольорового ручного малювання кадру за кадром були іспанець Сегундо де Чомон і його дружина Жульєнна Матьє, які були близькими конкурентами Мельєса.

Колорування поступово витіснялося технікою натурального кольору.

Фізика світла і кольору Принципи, на яких базується кольорова зйомка, були вперше запропоновані шотландським фізиком Джеймсом Клерком Максвеллом у 1855 році та представлені в Лондонському королівському товаристві в 1861 році. На той час було відомо, що світло містить спектр різних за довжиною хвиль, які сприймаються як різні кольори, оскільки вони поглинаються і відбиваються природними об'єктами. Максвелл виявив, що всі природні кольори в цьому спектрі, які сприймає людське око, можуть бути відтворені за допомогою адитивних комбінацій трьох основних кольорів — червоного, зеленого та синього, — які, при змішувані в рівній кількості, виробляють біле світло.

Між 1900 і 1935 роками було представлено десятки систем природного кольору, хоча лише деякі з них були успішними.

Адитивний колір Перші системи кольорів, які з'явилися в кіно, були адитивними системами кольорів. Адитивне забарвлення було практичним, оскільки не було необхідності в спеціальних кольорових плівках. Чорно-білу плівку можна було обробляти та використовувати як для зйомок, так і при проектуванні зображення. Різноманітні додаткові системи спричиняли використання кольорових фільтрів як на кінокамері, так і на проекторі. Адитивний колір додає світло основних кольорів у різних пропорціях до проектованого зображення. Через обмежені просторові можливості запису зображень на плівку, а пізніше і через відсутність камери, яка могла б записувати більше двох стрічок плівки одночасно, більшість перших кольорових систем кінозображення складалися з двох кольорів, часто червоного та зеленого або червоного та синього.

Перша триколірна адитивна система була запатентована в Англії Едвардом Реймондом Тернером у 1899 році. Вона використовувала обертовий набір червоного, зеленого та синього фільтрів для зняття трьох кольорових компонентів один за одним на трьох послідовних кадрах панхроматичної чорно-білої плівка. Готовий фільм проектували через аналогічні фільтри для відновлення кольору. У 1902 році Тернер зняв тестовий відеоматеріал, щоб продемонструвати свою систему, але проектування зображення виявилося проблематичним через точність запису (відповідності) трьох окремих елементів кольору, необхідних для отримання прийнятних результатів. Через рік Тернер помер, так і не встигнувши успішно представити відзнятий матеріал. У 2012 році куратори Національного музею медіа в Бредфорді, Великобританія, скопіювали оригінальну нітратну плівку спеціального формату на чорно-білу 35-міліметрову плівку, яку потім сканували в цифровий відеоформат за допомогою телекінопроектору. Нарешті, цифрова обробка зображень була використана для вирівнювання та об'єднання кожної групи з трьох кадрів в одне кольорове зображення.Pritchard, B. (2012). «Lee-Turner Project with the National Media Museum». Retrieved 20 April 2013. У результаті ці фільми 1902 року стали доступними для перегляду в повному кольорі.