Караджорджевська зустріч — зустріч президентів тодішніх югославських союзних республік Сербія і Хорватія Слободана Мілошевича і Франьо Туджмана 25 березня 1991 року на мисливському угідді Караджорджево, що на північному заході Сербії. Заявленою темою обговорення стала тогочасна югославська криза.

Подія відбулася за три дні до зустрічі президентів усіх шістьох югославських республік у Спліті. Попри своєчасне широке висвітлення в югославських ЗМІ зустріч була затьмарена дедалі більшою кризою, що врешті згодом призвела до розпаду Югославії.

У наступні роки ця зустріч набула значно суперечливішого характеру, оскільки багато югославських політиків стверджували, що Туджман і Мілошевич обговорювали й погоджували поділ Боснії та Герцеговини за національною ознакою з тим, щоб території з хорватською чи сербською більшістю було приєднано до майбутніх незалежних Хорватії чи Сербії відповідно, а залишок території, на якому переважали босняки, став буферною державою між ними.

Інші заперечували, що мала місце будь-яка такого роду угода, і позаяк перемовини Туджмана та Мілошевича відбувалися без свідків і стенограми, точний зміст переговорів невідомий. Історики загалом сходяться на тому, що розділ Боснії та Герцеговини, ймовірно, був темою обговорення на зустрічі, однак, окрім широких фраз, чіткої угоди досягнуто не було. Громадський резонанс На той час ця зустріч, здавалося, нічим не відрізнялася від будь-якої іншої зустрічі республіканських керівників. Того самого дня і в наступні дні зустріч висвітлювалася у загальнодоступній пресі. Іноземні газети, як-от «Ле-Монд», «Ле фігаро» та «Ліберасьйон» у Франції теж оприлюднили короткі повідомлення про зустріч, зазначивши, що «дві найбільші республіки погодилися розв'язати складну югославську кризу в наступні два місяці». Згідно з повідомленнями, керівники обговорили розв'язання югославської кризи та підготовку до майбутньої зустрічі у Спліті з керівниками решти югославських республік. Як завжди, під час двосторонніх зустрічей більшу частину обговорення Туджман і Мілошевич провели наодинці, без будь-яких свідків і протоколів. Ніякої офіційної угоди не було.

Сараєвська газета Oslobođenje назвала зустріч «таємною». З самого початку були спроби здогадатися, що обговорювали два президенти. Найпоширеніший здогад, що мова могла йти про заміну прем'єр-міністра Югославії Анте Марковича. Першим, хто припустив, що головна увага на переговорах зосереджувалася на Боснії та Герцеговині, був журналіст Мирослав Янкович із Сараєва, який у газеті Oslobođenje 14 квітня написав:

Не обов'язково бути дуже кмітливим […], щоб зробити висновок, що в середині цих переговорів і столів була… Боснія. Земля, через яку проходять усі розрахунки та карти будь-якої майбутньої Югославії.

Подальші зустрічі Іншого разу Туджман і Мілошевич зустрілися 15 квітня в Тиквеші, що в Барані. Наступного дня всі газети опублікували звіт про зустріч. Після зустрічі експертні групи з Хорватії та Сербії обговорювали вирішення югославської кризи. Свідчення про зустрічі членів груп не зовсім збігалися, але всі сходилися в одному, що результатів не було.

12 червня у Спліті відбулася тристороння зустріч Туджмана, Мілошевича та Ізетбеговича. Новина про зустріч була опублікована наступного дня, але домовленості досягнуто не було. На відміну від зустрічі в Караджореву, цього разу громадськість підозрювала, що вищеназвана трійка ділила Боснію і Герцеговину. Сараєвська газета Bosanski pogledi (Боснійські погляди) наступного дня розмістила матеріал під заголовком «Туджман, Мілошевич, Ізетбегович, Тристоронній пакт про поділ Боснії та Герцеговини». Ізетбегович заперечив такі припущення, сказавши, що «з ним неможливо говорити про це».

Наслідки Найбільш безпосереднім значенням зустрічі була не угода щодо Боснії та Герцеговини, а відсутність угоди щодо Хорватії. Через тиждень після заворушень у Белграді Мілошевич виступив із промовою, де окреслив плани, які передбачали включення великої частини Хорватії до нової Югославії. Незважаючи на зустрічі, 31 березня 1991 року трапився інцидент на Плитвицьких озерах, де відбулося зіткнення хорватських і сербських сил, що переросло у війну за незалежність Хорватії.

Франьо Туджман і хорватський уряд неодноразово заперечували наявність угоди в Караджорджеві. У своїй промові у жовтні 1991 року Туджман заявляв, що серби контролювали всю югославську армію, а повстання сербів у Хорватії під час війни за її незалежність було лише початком. 8 жовтня 1991 року Хорватія проголосила незалежність. До кінця року майже третина території Хорватії опинилася під окупацією сербських військ. 15 січня 1992 року багато європейських держав визнали незалежну Хорватію.

На зустрічі з делегацією боснійських хорватів 27 грудня 1991 року Туджман оголосив, що умови дозволяють укласти угоду про перекроювання кордонів Боснії та Герцеговини, оскільки вона ще не була незалежною, а мирні плани того часу передбачають її як державу «трьох націй».

У Боснії та Герцеговині перші бої почалися 1 жовтня 1991 року, коли переважно сербська Югославська Народна Армія напала на населене хорватами село Равно в Герцеговині. Алія Ізетбегович вважав це частиною війни в Хорватії, тому проігнорував цей інцидент, сказавши, що «це не наша війна». 3 березня 1992 року Боснія і Герцеговина проголосила незалежність. У наступні дні багато країн, у тому числі Хорватія, визнали її незалежність. Незабаром спалахнула Боснійська війна, яка тривала до листопада 1995 року. 1 квітня 1992 року серби напали на мусульман у Бієліні, невдовзі після чого боснійська війна загострилася.

27 квітня 1992 року в місті Грац було підписано Грацьку угоду — пропозицію перемир'я між ватажком боснійських сербів Радованом Караджичем і провідником боснійських хорватів Мате Бобаном. На цей момент сербські війська оволоділи 70 відсотками Боснії та Герцеговини. Договір мав на меті обмежити конфлікт між сербськими і хорватськими військами. Боснійські мусульмани вбачали в цьому продовження хорватсько-сербської угоди щодо Боснії. Щойно б Хорватія та Сербія таким чином розширилися, між ними мала б виникнути невеличка боснійська буферна держава, яку керівництво Хорватії та Сербії зневажливо називало «Пашалуком Алії» на честь боснійського президента Алії Ізетбеговича. Рішення МТКЮ у справі Тихомира Блашкича наводить на думку про домовленість під час зустрічі в Граці між лідерами боснійських сербів і боснійських хорватів.

До кінця 1992 року серби контролювали дві третини території країни. Попри те, що на початку війни хорвати та мусульмани (босняки) були союзниками, з жовтня 1992 року до лютого 1994 року вони воювали між собою, а після підписання Вашингтонської угоди знову стали союзниками, залишаючись ними до закінчення війни. Внутрішню структуру Боснії та Герцеговини розглядала і остаточно затвердила Дейтонська угода, яка залишила нерозв'язаними деякі внутрішньополітичні розбіжності, як-от Республіка Сербська.

Більшість боснійських істориків і політиків вважають цю зустріч початком сербсько-хорватської змови проти боснійців, а тезу про поділ Боснії і Герцеговини між Хорватією та Сербією вважають незаперечним фактом. На неї також часто посилалися в хорватському громадському житті політики, які виступали проти Туджмана.

Головні учасники зустрічі Франьо Туджман і Слободан Мілошевич заперечували, що коли-небудь було обговорення чи угода щодо поділу Боснії та Герцеговини. Це зазначалося у спільній заяві цих двох президентів у Женеві 1993 року: «Усі спекуляції щодо поділу Боснії та Герцеговини між Хорватією та Сербією абсолютно необґрунтовані». Але Мілошевич казав про поділ: «Це розв'язок, який пропонує мусульманам набагато більше, ніж вони можуть коли-небудь мріяти взяти силою».

Пізніше Туджман казав, що під час зустрічі в Караджорджеві він заявив Мілошевичу, що Хорватія не може допустити створення сербської Боснії та Герцеговини, оскільки під загрозою буде Далмація. Так він підвів до думки про створення конфедерації трьох народів у БіГ. У судовому рішенні 2000 року проти Тихомира Блашкича було зазначено, що під час зустрічі в Караджорджеві «30 березня 1991 року» проявлялися прагнення до розділу Боснії та Герцеговини. У вироку було вказано неточну дату, оскільки зустріч відбулася 25 березня 1991 року. У своєму висновку щодо Караджорджева палата спиралася на свідчення Степана Месича.

У 2002 році в обвинувальному висновку МТКЮ проти Мілошевича прокуратура заявила, що: «25 березня 1991 року Слободан Мілошевич і Франьо Туджман зустрілися в Караджорджеві та обговорили розділ Боснії та Герцеговини між Сербією та Хорватією».

З іншого боку, більшість хорватських істориків уважають це політичним міфом через відсутність прямих доказів і труднощі пояснення югославських війн, де головними супротивниками були хорвати й серби, у контексті сербсько-хорватської угоди. Івиця Лучич і Мирослав Туджман стверджували, що свідчення не збігаються, і що ці відхилення можна пояснити особливими політичними інтересами .

Ізетбегович і Глігоров

24 березня 1991 року, за день до зустрічі в Караджорджеві, Ізетбегович надіслав листа Туджману, в якому написав:

Я переконаний (і також маю певну інформацію), що він у двосторонніх переговорах запропонує вам деякі часткові рішення, які почасти буде реалізовано проти мусульман у Боснії та Герцеговині. Прошу не приймати ці пропозиції […].

Влітку 1996 року Ізетбегович заявив, що дізнався про зустріч від президента Македонії Глігорова 27 березня, хоча новину про неї було оприлюднено того самого дня — 25 березня. Він розповів, що Глігоров сказав, що має «надійну інформацію» про те, що Туджман і Мілошевич говорили про «поділ БіГ». Він сказав, що їм не відомі подробиці, але підсумовує:

Однак сьогодні ясно, що те, що сталося в Караджорджеві, складає всю історію наших відносин і пояснює події, які відбулися після всього цього через три-чотири роки.

2008 року Кіро Глігоров сказав в ефірі Радіо «Вільна Європа», що все, що він знав про зустріч, розповів йому Туджман у вересні 1991 року.

Здогадні записи У листопаді 1992 року керівник правої хорватської партії Хорватська партія права (ХПП) Доброслав Парага прилюдно оголосив, що має записи переговорів між Туджманом і Мілошевичем, які доводять, що ті хочуть розділити Боснію. Він погрожував зробити їх надбанням громадськості, «якщо Франьо Туджман припуститься ще однієї грубої помилки відносно ХПП». Цього він був так і не зробив.

1997 року голова Хорватського Гельсінського комітету Іван Звонимир Чичак та історик Іво Банац заявляли, що відомий хорватський генерал, ім'я якого вони не хотіли називати, чув повний запис зустрічі в Караджорджеві в якомусь міністерстві певної іноземної країни. Чичак стверджував, що записи таємно зробив офіцер югославської армії, якого було вбито 1993 року. Існування записів ніколи не було доведено, а ім'я генерала чи іноземної країни так і не було оголошено.

Степан Месич

Найвідомішим критиком Франьо Туджмана в хорватській політиці через його гадану угоду в Караджорджеві був його наступник на посаді президента Хорватії Степан Месич. На час зустрічі Месич був одним із найближчих соратників Туджмана та членом союзної Президії Югославії. Він стверджує, що він був тим, хто організовував зустрічі між Туджманом і Мілошевичем. 26 березня 1991 року, через день після зустрічі, Месич дав коментар для Associated Press, в якому говориться, що президенти югославських республік досягнуть згоди про майбутнє країни не пізніше ніж 15 травня 1991 року. У березні 1992 року у своїй промові в Швейцарії Месич заперечив наявність домовленостей про розділ Боснії та Герцеговини: «Між Туджманом і Мілошевичем немає угоди. Ми розмовляли з Мілошевичем, тому що нам потрібно було знати, чого хоче цей негідник».