Колонізація намісництва Бессарабія — інтенсивний процес імміграції та колонізації, що відбувався в царській Бессарабії, як складовій частині Російської імперії, протягом 1812–1917 років (найактивніше — у першій половині XIX століття), процес, який мав довготривалі наслідки для населення та етнічного складу території між Прутом і Дністром.

105-річне російське правління, яке почалося в 1812 році в східній частині середньовічної Молдови, прагнуло послабити автохтонний елемент, залучаючи сприятливі процарські елементи, підтримувало політику масової імміграції з сусідніх губерній і країн, що призвело до серйозні зміни в етнічній структурі Бессарабії. Територіально імміграція не була рівномірною, тому на малозаселених землях Буджаку (наприклад, Аккерманщині) українці чисельно переважали молдован, тоді як у добре залюдненій сільській місцевості центру губернії молдавани залишилася в більшості.Hitchins, P. 240—241

Контекст

Анексія

Коли Російська імперія помітила послаблення Османської імперії, вона зайняла східну половину Молдавського князівства, між Прутом і Дністром. Після цієї акції відбулася шестилітня війна, яка була завершена Бухарестським договором, підписаним 16/28 травня 1812 року між Російською імперією та Османською імперією, наприкінці війни 1806—1812 років, Росія поступилася територію східної Молдавії між Прутом і Дністром, яку вона приєднала до Хотинської землі та відібраної у турків Бессарабії/Буджака, назвавши всю новоприєднану територію Бессарабією (у 1813 р.) і перетворивши її на губернаторство, поділене на десять повітів (Хотинський, Сороцький, Бєльцький, Оргеєвський, Лапушнинський, Кишинівський, Кахулський, Ізмаїлський і Аккерманський), столицею губернії став КишинівLucian Predescu — Enciclopedia României (Ed. Cugetarea — Georgescu Delafras, București, 1940), p. 563.

Демографічна ситуація на момент анексії Ще до 1812 року російська окупаційна адміністрація робила деякі підрахунки щодо кількості мешканців Князівства, в тому числі в межиріччі Пруту та Дністра. Подаючи ситуацію до 1806 р., царські урядовці показали, що територія була недостатньо заселеною. Під час російсько-турецької війни (1806–12) багато сіл переселилося за Прут. У 1810 році, за неповними даними, зібраними росіянами, між Прутом і Дністром проживало 327 199 осіб, з яких лише близько 7-8 % були нерумунами. На думку Замфіра Раллі-Арборе, до анексії в краю проживало не більше 25-30 тисяч жителів нерумунського походження.Zamfir Ralli-Arbore. Basarabia în secolul XIX. București. 1898, pp. 95-96, 99

Після закінчення наполеонівських війн у 1816–1817 роках російський уряд організував перепис населення, який дає точніші дані про кількість жителів та етнічний склад населення. Перепис встановив загальну чисельність населення провінції в 96 526 сімей.Ion Nistor. Istoria Basarabiei, edit. Humanitas, București, 1991 Але й ця інформація не є повною, оскільки, як повідомляє оргеївський управитель, багато селян, «побачивши це писання, злякавшись, почали тікати з сіл і переселятися». Беручи до уваги демографічні явища та реалії того періоду, отримуємо такі дані: румуни становили понад 76 % усього населення, тоді як друга за величиною етнічна група, українці, становила 8,7 %, а інші сім національностей менше 15 %..

Передумови колонізації За часів царського правління населення краю зросло з приблизно 493 000 осіб у 1817 році до 2 687 000 у 1915 році. Збільшення відбулося не стільки за рахунок природного приросту, скільки в основному за рахунок масових колонізацій, проведених царською адміністрацією. За період 1837—1857 рр. офіційна статистика свідчила, що в середньому щорічно на Придністров'я привозилося понад 21 тис. поселенців.

Вже на початку російсько-турецької війни 1806—1812 років Буджак, покинутий кількома тисячами ногайців, які переселилися в Добруджу, став територією, придатною для колонізації. З цією метою в 1808–1809 роках царська влада виселила з цих теренів решту ногайців у Крим, а їхні землі стали власністю Російської держави. Ці землі російська адміністрація вирішила колонізувати етнічними спільнотами, які будуть вдячні та лояльні до режиму.

Процес колонізації Бессарабії, особливо південних районів, розпочався задовго до офіційного включення краю до складу імперії. У 1812 році адмірал Цяков повідомляв царя Олександра I, що його попередник, генерал Кутузов, створив сприятливі умови в Бессарабії, допомагаючи колоністам «оселитися дешево і відповідно до звичаїв людей цих земель». У той же час румуни, які втекли за Прут через страх перед «москальським рабством», поступово почали повертатися до своїх домівок після того, як влада пообіцяла поважати старі молдавські традиції та звичаї. До землі також залучалися російські дворяни та офіцери, яким надавалися великі маєтки. Так, граф Бекендорф і граф Канкрін отримали по 28 тис. десятин землі, граф Нессельроде і генерал Сабанєєв по 10 тис. десятин і т. д. Всього за російськими дворянами були закріплені землі в Ізмаїльському, Бендерському й Аккерманському повітах.

Переслідуючи численні цілі, протягом XIX століття російська влада стимулювала поселення в Бессарабії поселенців (козаків, болгар, гагаузів, німців, швейцарців, албанців, греків та ін.) та іммігрантів (російських і українських селян і євреїв).

Колонізація Серед перших поселенців були дунайські козаки, які були поселені в Бужаці в 1807 році за наказом головнокомандувача царської армії на Дунаї Міхельсона.

Болгари і гагаузи

До, під час і після закінчення російсько-турецької війни (1806—1812) Буджак почав колонізуватись болгарами та гагаузами. Перші були партизанами росіян під час російсько-турецьких війн і відступили з ними після укладення мирів, коли боялися репресій з боку турків. Інші були християнізованими тюрками з Болгарії та Добруджі, але розмовляли чистішою мовою, ніж власне турецька, змішаною з арабськими елементами. Через важке життя вони супроводжували болгар у їхніх мандрівках з півночі Дунаю. Переселення болгар і гагаузів відбувалося в 1808, 1812, 1828, 1830-1834 роках, і їх центр був навколо міста Болград.

23 лютого 1832 року Микола I затвердив назви болгарських і гагаузьких колоній: Беімагала, Бургугі, Чамчик, Чумлекій, Кюрютнеа, Купором, Кулевча, Делелере, Драгодан, Дермент-Дере, Девлет-Агачі, Ферапонтієвка, Іскополос, Ізерлі, Главан, Гюльмен, Голіца, Пандаклі, Селіоглу, Табак, Траяну Вечі, Трапоклу, Твардіца, Вайсал тощо.

Болгари і гагаузи звільнялися від військової повинності на 50 років. Їм гарантувалася свобода віросповідання та професій. Крім того, вони отримали право виробляти ракію без будь-яких обмежень. До 1827 року в Бужаці було засновано 42 болгарські та гагаузькі колонії. Значне збільшення чисельності цих етносів відбулося після російсько-турецької війни 1828—29 і Кримської війни 1853—56.

У 1841 році в 73 болгарських і гагаузьких колоніях проживало понад 64 000 жителів (включаючи молдован). У руках болгар і гагаузів з трьох південних повітів у 1853 році було 527,6 тис. десятин орної землі.

Німці

Німецькі поселенці були привезені переважно з польських і балтійських регіонів хвилями, які охоплювали роки: 1814, 1816, 1817, 1833, 1834, 1836, 1839 і 1842 роки.

У 1814 році німці заснували свою першу колонію Тарутине на півдні Бессарабії, а з 1815 року утворилися німецькі колонії: Красне, Кльостіц, Кульм, Віттенберґ, потім, з 1816 року, були засновані німецькі поселення: Арциз, Березине, Бородіно, Брієнн і Ляйпціґ. У 1821 році була заснована колонія Кацбах, а в 1822 році — колонія Сарата. Того ж року указом Олександра І німецькі та болгарські переселенці звільняються від сплати податку державі за деревину, що привозиться з Херсона для будівництва будинків і громадських споруд. Пізніше також були утворені колонії: Альт-Постталь, Вершанпенаус (1823), Гнаденталь (1830), Фріденсталь (1833) та ін.

Німці отримали спеціальні умови для поселення в Південній Бессарабії. Вони звільнялися від податків і пільг на десять років; вони отримали від держави десятирічну позику; отримували щоденну грошову допомогу продуктами харчування з моменту поселення в Бессарабії до збору першого врожаю; вони звільнялися від будь-якої військової служби; їм гарантувалася повна свобода віросповідання. За цих умов не було нічого дивного в тому, що, окрім німецьких поселенців із Варшавського герцогства, до Бессарабії воліли приїжджати також жителі з власне Німеччини, особливо з Баварії, Вюртемберга тощо.

Німецькі переселенці отримували по 60 десятин землі на сім'ю, гроші на ведення власного господарства, назавжди звільнялися від рекрутської повинності і на 10 років від сплати повинностей і податків. Колоністи користувалися свободою будувати церкви, наймати священнослужителів і сповідувати власну релігію без обмежень. У результаті в 1814–1842 роках було засновано 24 німецькі колонії. У 1856 році в краї проживало 24 159 німців. Ці поселенці привезли сучасні методи і прийоми землеробства, кращі породи тварин, зразкову серйозність і порядок. Поселившись спочатку в південній частині провінції, німці з часом поширилися також і в центральних областях Бессарабії (Стримбені в 1881 р., Альт-Онешті в 1885 р., Бальмазі і Емменталі в 1886 р., Гіртенхаймі в 1887 р. тощо).

Українці

Дослідники вказували, що русини були корінним населенням краю. Олександр Афанасьєв-Чужбинський доводив, що русинии раніше займали і середню частину Бессарабії, про що свідчать назви населених пунктів. На його думку, найімовірніше, «руснаки омолдаванилися». Деякі селища, населені нині винятково молдаванами, носять назви суто русинські (Єкимоуци — Єкимівці, Маркоуци — Марківці, Косоуци — Косівці, Коржеуци — Коржевці. Дослідник вказав, що русини як характером, так і способом життя не надто відрізнялися від молдаван. Він вважав, що мова русинів — «особлива галузь малоросійської говірки» — говірка «вельми давня, не піддана подальшим змінам».

Північно-західна частина Хотинського повіту та береги Дністра зберігали домінування українського етнічного елементу. З початку XVIII століття внаслідок релігійних утисків і кріпацтва селяни з Галичини та Поділля переселялися на територію Молдавського князівства, особливо в Хотинщину.

Після 1812 року внаслідок відкриття колишнього кордону українці Наддніпрянщини почали переселятися за Дністер. Новій хвилі поселення українців у Бессарабії сприяли пільги, надані новоприбулим у намісництві. Українці прийшли як сільськогосподарські робітники, торговці, писарі, військові, священники. Брак земельних угідь змушував русинів півночі Бессарабії переселятися в центральну і південну частини краю. У період з 1828 р. рух за переселення на казенні землі став масовим, особливо сильним він був у північних повітах — Хотинському, Сорокському, Ясському. Там особливо гострими були питання малоземелля і поміщицького гніту. З 1836 по 1845 рр. на південь із північних і центральних повітів втекло 500 родин. Зокрема, хотинські русини заселили Чимишлію (колишнє татарське селище) Бендерського повіту, в Аккерманському повіті заснували Степанівку і Райлянку (заснована жителями с. Карликова Хотинського повіту в кількості 119 сімей, приблизно в 1830 р.). На місці нинішньої Чимишлії було татарське селище, перші поселенці з'явилися у 1820-ті рр. з півночі Молдавії. Їхня чисельність у 1820 р. становила 612 осіб, у 1830-му — 1093, у 1840-му — 1447, у 1850-му — 1664 особи. Про те, що Степанівка і Райлянка засновані русинами, писав і Олександр Кочубинський.

У десятиліття напередодні Першої світової війни Селянський банк (інституція, призначена для підтримки капіталістичного розвитку сільського господарства) намагалася заселити українцями територію вздовж Пруту. У 1897 р. в Аккерманському і Хотинському повіті вони склали значну масу (26,7 % землі Аккерманщини і, більшість, 53,2 % у Хотинщині) і сприяти асиміляції румунського елементу.

Хоч північ і північний захід Бессарабії зберігали український характер, але в центрі домінували молдавани. Більш того, на теренах контакту двох етнічних груп українці поступово румунізувалися. Історик Лев Берг визнав:Anton Crihan, op. cit., în loc. cit., nr. 12/1991, p. 69.