Гвинтівка Педерсена, офіційна назва гвинтівка T1E3, американська самозарядна гвинтівка розроблена Джоном Педерсеном, яку випустили в невеликій кількості для випробувань в армії США протягом 1920-х років для програми з стандартизації та прийняття на озброєння гвинтівки на заміну Springfield M1903.
Хоча гвинтівку Педерсена вважали найбільш вірогідним кандидатом для стандартизації та прийняття на озброєння, було обрано гвинтівку .30 калібру M1 Garand.Canfield, Bruce. "Garand vs. Pedersen," American Rifleman, July 2009.
Історія Армія США проявила зацікавленість до ідеї самозарядної гвинтівки перед Першою світовою війною. Бойовий досвід тієї війни дав зрозуміти два загальні моменти: що стандартний гвинтівковий набій.30-06 є занад-то потужним на відстанях (500 ярдів або менше) на яких зазвичай веде бій піхота і, що гвинтівкам з ковзними затворами, такі як M1903 Springfield було недостатньо вогневої потужності та здатності вражати другим пострілом. У артилерійсько-технічного управління армії США не було проблем з отриманням проектів та прототипів зброї від винахідників, і воно прагнуло полегшити їхню роботу, поставляючи стволи та інше обладнання, яке винахідники, ймовірно, не могли виготовити. Тим не менш, такий традиційний спосіб розробки нової зброї надто часто приводив до того, що потенційно варті проекти виходили з процесу випробувань через відсутність інженерних навичок та досвіду як на етапах проектування, так і на етапах виробництва.
Випробування на початку 1920-х років привели до того, що артилерійсько-технічне бюро обрало три конструкції - гвинтівку Бенга, автоматичну гвинтівку Томпсона та гвинтівку Garand Model 1919 - як перспективні кандидати. Проте, всі конструкції три конструкції мали великий тиск та створювали велику кількість тепла через набій .30-06, а тому були надто важкими та занадто схильними до перегріву. Випробування невеликої кількості "мілітаризованих" самозарядних гвинтівок під набій .25 Remington незважаючи на їх непридатність до використання в бою, це дозволило накопичити практичний досвід з використання самозарядних гвинтівок і зрозуміти, що використання менш потужних набоїв може стати важливою частиною успішної розробки самозарядної зброї.
Пропозиції У цей момент Джон Дуглас Педерсен зробив пропозицію армійському артилерійсько-технічному бюро, яка мала глибокий вплив на розробку службової самозарядної гвинтівки. По суті, він запропонував розробити гвинтівку ударно-спусковий механізм якої не використовував в своїй роботі енергію відбою (така зброя мала б значний відбій та збільшену неточність, оскільки ствол рухався б разом з гвинтівкою), а також не використовувала б відведення порохових газів (що зробило б зброю складною, важкою і потенційно надало б зброї небажаних характеристик). Крім того він запропонував розробити новий набій в калібрах від .256 до .276 (від 6,5 мм до 7 мм), менш потужний ніж набій .30-06 і ефективний на відстані до 273 метрів. Педерсен вам хорошу репутацію як розробника вогнепальної зброї, так і виробничого інженера в компанії Remington Arms. Працюючи в компанії Remington він розробив чотири визначних комерційних зразки зброї. Під час Першої світової війни він також розробив пристрій Педерсена. Цей пристрій повинен був перетворити в польових умовах гвинтівки Springfield та M1917 Enfield на самозарядні з використанням пістолетного набою.
Артилерійсько-технічне бюро настільки вражене пропозицією, що в 1923 році надало Педерсену грант на оренду офісного приміщення, бюджет для проекту, річну зарплатню та компенсацію через його звільнення з компанії Remington, а також право патентувати свою роботу та отримувати роялті від уряду США, якщо його гвинтівку приймуть на озброєння.
Розробка гвинтівки та набою Педерсен розпочав роботу в 1924 році сфокусувавши свої зусилля над набоєм. Зрештою стандартним став набій .276 Pedersen (7 x 51 мм), який почали випускати на Франкфордському арсеналі. Набій був на коротший за набій .30-06, на чверть легший, створював на третину менше тепла і мав приблизно в половину меншу енергію відбою. Незважаючи, що набій був менший, траєкторію він мав таку саму як і набій .30-06, з дуловою швидкістю в 792 м/с. Серед недоліків конструкції були зменшена трасуюча продуктивність, гіршу бронепробійність, а також очікувані логістичні проблеми, які були пов'язані з тим, що набій .30-06 продовжили використовувати в кулеметах. Але набій зробив можливим створення легшої самозарядної гвинтівки.
На початку 1926 року Педерсен розробив та виробив прототип гвинтівки. Він дослідив армійську тактику та оперативні концепції та розробив інструменти для виробництва деталей як невід'ємну частину проектування самих частин зброї. Таке застосування надійних досліджень та розробок справило дуже сильне враження на армійський персонал, коли гвинтівка була представлена для огляду та випробувань. Гвинтівка була суцільною, добре обробленою зброєю довжиною 112 см, вагою 3,6 кг. Для заряджання використовували десятизарядну пачку, систему якій тоді надавали перевагу. Гвинтівка Педерсена мала складні шарнірно-важільну систему, як в пістолеті Parabellum P.08,Illustrated Encyclopedia of 20th Century Weapons and Warfare (London: Phoebus, 1978), Volume 19, p.2092, "Pedersen". але покращену за рахунок уповільненого вільного затвора. Ця система була простою, не крихкою без сильного відбою, важила менше за систему відведення порохових газів та була не такою складною (наприклад, як автоматична гвинтівка Browning). Для полегшення екстракції гільзи були вкриті мінеральним воском.Hatcher, Julian. (1947). Hatcher's Notebook. The Military Service Press Company. p. 38-44 Віск утворював тонку плівку, яка була “тверда, міцна і не липка”.Hatcher, The Book of the Garand, p.69. Вощені гільзи вирішували проблему екстракції, але ускладнювали прийняття гвинтівки Педерсена на озброєння, оскільки чиновники побоювалися, що до воску буде липнути бруд, який спричинить зброї в роботі УСМ.
Випробування та оцінювання
В лютому 1926 року нову гвинтівку та набої було випробувано в присутності командувачів армії та кавалерії. Результати були “дуже сприятливими”.Hatcher, p.72. 20 травня 1926 року було дозволено виробити 20 гвинтівок та 5 карабінів. Після випробувань оновлених версій гвинтівок Томпсона та Гаранда, в червні 1926 року Піхотна рада рекомендувала продовжити випробування всіх трьох гвинтівок, але відмітила в рапорті, що найбільш доопрацьованою є гвинтівка Педерсена.
У квітні 1928 року від Піхотної ради надійшов рапорт про випробування T1E3, який однозначно схвалював гвинтівку. Рада закликала прийняти на озброєння гвинтівку T1E3, замінивши нею гвинтівки Model 1903 Springfield та Browning Automatic Rifle. Кавалерійська рада також позитивно відгукувалася про випробування гвинтівки T1E3. На солдат які використовували гвинтівку Спрінгфілда впливали сильний відбій та ручне перезаряджання, а тому вони були сильно вражені середнім відбоєм та самозарядною роботою УСМ гвинтівки T1. Через проблеми з автоматикою Джон Гаранд також перестав працювати над самозарядною гвинтівкою під набій .30-06 і сфокусував увагу над самозарядною гвинтівкою під набій .276.
Сумніви, що до ефективності убивчої сили набою .276 були настільки сильними, що в червні та липні 1928 року було проведено розширені випробування “Свиною радою” (таку назву випробування отримали оскільки тести проводили на приспаних свинях). Рада виявила, що всі три набої (.256, .276 та .30) мають вражаючу дію на відстані в 1100 метрів. На відстані в 273 метри куля найменшого калібру .256 caliber нанесла "найважчі рани всім частинам тварини." На відстані 446 метрів у всіх трьох набоїв були схожі результати. Жодних переконливих зауважень проти набою Педерсена не було.
Подальші випробування та остаточне рішення У липні 1928 року Воєнне міністерство створило Раду з самозарядної гвинтівки для армії, флота та корпусу морської піхоти для подальших випробувань та оцінювання наявних і нових зразків гвинтівок з метою стандартизації найбільш придатної конструкції. На відміну від попередніх Рад, ця повинна була існувати три роки і провести три серії випробувань. Ця Рада показала стійку зацікавленість в розробці самозарядної гвинтівки під набій .30-'06, але в той самий час вона визнавала потенційну ефективність набою .276 на відстані до 450 метрів і можливість створити відносно легкі гвинтівки на базі цього набою. Рада фактично підтримала бажання армії прийняти на озброєння набій .276. Разом з гвинтівкою T1E3 (яка вже була захищена патентом ), на випробування було представлено сім гвинтівок. Одна з цих гвинтівок була Джона Гаранда з відведення порохових газів під набій .276 під назвою T3, яка мала 10-зарядний магазин, який заряджали симетричною пачкою.
У серпні 1929 року було представлено заключення про випробування, де Рада надала перевагу гвинтівкам T1E3 та T3. В обох гвинтівки мали багато несправностей, але T3 мала перевагу над T1E3. Специфічними дефектами T1E3 були: збій затворного механізму при закритті, осічки, блокування затворного механізму (збій живлення), а також поломки кривошипу та шептала. Рада рекомендувала випуск 20 гвинтівок T3 для службових випробувань та додатково рекомендувала розробити версію під набій .30-'06 для оцінювання.
Цього разу убойну силу набою на собі випробовувала “Козяча рада”, стріляли по приспаним козам та ретельно вимірювали вхідні та вихідні швидкості. Проте, результати випробувань знов не продемонстрували переваги набою .30 калібру на звичайних бойових відстанях.
1931 року піхота випробувала гвинтівку T1E3 та двадцять гвинтівок T3E2. Піхотна рада зазначила ефективну вогневу силу і простоту конструкції T3E2 (T3E2 мала 60 деталей, в той час як T1E3 мала 99 деталей). Ця Рада, яка за три роки до цього рекомендувала взяти на озброєння T1, надала перевагу T3E2, а от серед набоїв перевагу надавали все ще набою .276. Проте, командувач піхоти наполіг на використанні набою .30 калібру.
Було швидко зроблено гвинтівку Гаранда .30-'06 (по суті збільшена T3E2) і, під заплутаним позначенням T1E1, було протестовано разом з T3E2 та Педерсен T1E3 протягом решти 1931 року. Рада самозарядної гвинтівки тепер демонструвала помітно критичне ставлення до гвинтівки T1E3. Рада виявила недоліки в потребі змащувати набій, поганому натисканні на спусковий гачок та ламання затворного механізму у верхній точці. Більш суттєва скарга стосувалася відкритості затвора під час повного відкриття — Рада звернула увагу на вразливість гвинтівки до забруднення в такому положенні. Також Рада звітувала про передчасні спуски (повідомляли, що Гаранд T3E2 міг пробити капсуль бойком, але у нього не було передчасних спусків).
Зрештою, проблеми з фінансуванням змусили ухвалити рішення. Зіткнувшись із можливою втратою коштів, які вже виділив Конгрес, Рада зібралася ще раз у січні 1932 року і вирішила рекомендувати схвалення T3E2 (.276 Garand) для обмежених закупівель армією та продовжити розробку T1E1 (.30-'06 Garand). Отже, гвинтівку Педерсена фактично виключили з розгляду. Через чотири роки покращена версія T1E1 була прийнята на озброєння під назвою M1.
Поки Springfield Armory створювала та вдосконалювала гвинтівку Гаранда, Педерсен продовжив роботу над іншою гвинтівкою. Він розробив модель .30 калібру зі звичайним газовідвідним поршнем та системою робочих стрижнів з кількох частин. Він боровся за те, щоб армія США випробувала гвинтівку напередодні Другої світової війни. Саме в той час було виявлено серйозні проблему з гвинтівкою Гаранда і виник ряд питань. Педерсен та Мелвін Джонсон, молодший намагалися отримати вигоду з цих проблем. Якщо подивитися на серійні номер, то було розроблено до 12 прототипів гвинтівки Педерсена з відведення газів. Один екземпляр модель G-Y знаходиться в музеї Springfield Armory.Springfield Armory Collection
Іноземний інтерес