Венеці́йська респу́бліка (, ; ) — італійська морська республіка із столицею в місті Венеція, що існувала у 751—1797 роках. Розташовувалася в північно-східній частині території сучасної Італії, мала колоніальні володіння в Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового і Чорного морів. Інститут дожів проіснував рівно 1100 років (697—1797).

Назва Венеці́йська респу́бліка, або Респу́бліка Венеція (, ) Найясні́ша Венеці́йська респу́бліка ()

Історія

Народження республіки На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили в давнину венети, від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів Аттіла 452 року зруйнував Аквілею і завоював всю верхню Італію до річки По, багато жителів Аквілеї шукали притулки на островах в сусідніх лагунах. Відтоді тут поступово виникло декілька міських поселень, зокрема Градо, Ераклеа, Маламокко та Кіоджа. Після падіння Західної Римської імперії Венеційська лагуна разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім остготів і, нарешті — Східної Римської імперії; навіть після вторгнення лангобардів вони залишалися ще під владою Візантії. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання і загального управління. Тому духовні і світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, вибрали в 697 році Паоло Лучіо Анафесто загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — дож.

Уряд перебував спершу в Ераклеї, 742 року його було перенесено до Маламокко і 810 року — на доти пустельний острів Ріальто, де після того виникло місто Венеція. 806 року Венеційську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії Карла Великого, але вже 812 року, відповідно до Pax Nicephori, мирного договору, укладеного між Візантійською імперією і імперією Каролінгів, повернено (разом з Далмацією) Візантії. Проте влада Візантійської імперії над Венецією була значною мірою номінальною і вже в укладеному в 840 році Pactum Lotharii дож Венеції виступив рівноправним партнером короля Італії та Каролінзької імперії без будь-яких посилань на сюзеренітет Візантії над цими територіями. У 992 році імператор Василій II Болгаробійця уклав угоду з венеційським дожем П'єтро II Орсеоло. Візантія погодила зниження митних зборів для венеційських купців в Константинополі з 30 до 17 номізм. Натомість венеційці погодилися надавати свій флот для транспортування візантійських військ до півдня Італії під час війниNorwich 1981, p. 158

Holmes 2003.

Незабаром після того Венеційська республіка, майстерно використовуючи своє вигідне і безпечне положення між Східною і Західною імперіями, розвинула свій добробут і стала багатим і могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти нормандців і сарацинів Південної Італії, так само як і проти слов'янських неретвянських піратів на східному узбережжі Адріатичного моря. До островів у лагунах і прилеглих до них берегових землях були приєднані території, завойовані в Істрії, а найголовніші прибережні міста Далмації 997 року добровільно поставили себе під венеційське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, з огляду на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала номінальний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час Хрестових походів Венеція досягла високого рівня процвітання і розповсюдила свої торговельні зв'язки, попри конкуренцію Пізи і Генуї, на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною і аристократичною партіями; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож Вітале II Мікель, 1172 року була заснована Велика рада, що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і значно обмежила могутність дожів. Загальне народне зібрання, що скликалося раніше, відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і 1423 року було зовсім скасовано. За панування аристократії було розроблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.

Розквіт республіки Високе СередньовіччяВпродовж періоду Високого середньовіччя Венеційська республіка стала надзвичайно багатою завдяки контролю торгівлі між Європою і Левантом, крім того вона почала розширюватися по Адріатичному морю та поза його межі. У 1084 році Доменіко Сельва особисто очолив флот та виступив проти норманів, проте зазнав поразки і втратив дев'ять великих галер, що були найбільшими та найкраще озброєними кораблями венеційського військового флоту. Венеція була задіяна у хрестових походах майже з самого їх початку. Двісті венеційських кораблів надавали допомогу в захопленні прибережних міст Сирії після першого хрестового походу. У 1110 році Орделафо Фальєро особисто командував венеційським флотом, що складався із 100 кораблів, аби допомогти Балдуїну I Єрусалимському та королю Норвегії Сігурду I Магнуссону в захопленні міста Сідон (сучасний Ліван). У 1123 році Пактом Вармунді венеційцям було надано фактичну автономію у Єрусалимському королівстві, після чого венеційський флот прийняв провідну участь під час облоги та захоплення Тіру.

Венеційці також отримали значні торговельні привілеї у Візантії в XII столітті, їхні кораблі часто забезпечували імперію флотом. У 1182 році спалахнув антизахідний бунт в Константинополі. Венеційська могутність та впливовість стали причиною заздрощів багатьох в імперії, тому під час урочистої ходи самозванця Андроніка I Комніна містом, венеційське майно було розграбовано, а його власників ув'язнено, цей акт принизив і розлютив республіку. У 1183 році місто Зара (сучасний Задар в Хорватії) здійснило успішне повстання проти венеційського правління. Пізніше місто заручилося подвійним захистом від папства та Угорщини. У 1199 році далматинці відокремилися від Угорщини та передали їй частину Македонії. У 1201 році місто Зара офіційно визнало угорського короля Імріха своїм сюзереном.

Лідери Четвертого хрестового походу (1202—1204 роки) уклали угоду з Венецією, аби забезпечити флот для перевезення в Левант. Коли виявилося, що хрестоносці не в змозі заплатити за кораблі, дож Енріко Дандоло запропонував їм транспорт за умови, якщо хрестоносці захоплять на Адріатичному узбережжі Зару, місто, яке повстало кілька років тому і зарекомендувало себе торговим конкурентом Венеції. Після захоплення Зари Четвертий хрестовий похід був скерований до Константинополя. Могутність республіки досягла найвищого рівня, коли дож Енріко Дандоло за сприяння французьких хрестоносців в 1204 році завоював Константинополь і під час розділу між союзниками отримав на долю Венеції три восьмих Візантійської імперії та острів Кандія (Крит). Захоплення і розграбування Константинополя було описане як один з найприбутковіших і найганебніших погромів міста в історії. Венеційці стверджували, що більшу частину награбованого, у тому числі і знаменитих чотири бронзових коня, було привезено для прикраси Базиліки Святого Марка. Крім того, надалі при поділі візантійських земель Венеція отримала велику територію в Егейському морі, зокрема острови Кандія (Крит) і Негропонте (Евбею). Сучасне ядро міста Ханья (венеційською — Кандія) на Криті, було зведене венеційцями на руїнах стародавнього міста Сидонії. Егейські острови також перейшли у володіння республіки та сформували венеційське Герцогство Архіпелагу.

Венеційська республіка підписала торговий договір з Монгольською імперією в 1221 році.

Візантійська імперія була відновлена у 1261 році Михайлом VIII Палеологом, проте втрачені сила та міць так і не були поновлені і, зрештою, імперію завоювали османи. Венеція не змогла перешкодити падінню в 1261 році Латинської імперії, а візантійські імператори після того надали Генуї такі широкі права в Константинополі, що венеційців було відсунуто на задній план. Крім того, 1256 року між Венецією і Генуєю розпочалася тривала Війна Святого Сави, яка проходила зі змінним успіхом. У 1295 році  П'єтро Граденіго послав флот, що складався з 68 кораблів атакувати Генуезький флот в Александретті, пізніше інший флот зі 100 кораблів був відправлений атакувати Геную у 1299 році. З іншого боку, у 1298 році Генуя нанесла Венеції чутливу поразку в Адріатичному морі в Битві при Курцолі, повністю знищивши в цій битві венеційський флот і захопивши в полон його адмірала — сина венеційського дожа Андреа Дондоло. Від 1350 до 1355 роки Венеція вела з Генуєю дві війни — Війну за чорноморські протоки і Війну Кіоджи. Програвши Генуї в морських битвах при Галліполі (1351) і при Сапієнці (1354), республіка знищила генуезький флот в Битві при Кіоджі в 1380 році і тим самим зберегла своє чільне становище у східних середземноморських справах за рахунок погіршення становища морської імперії Генуї.

Аристократично-олігархічний устрій республіки 1297 року зробився ще більш замкнутим унаслідок «закриття» Великої ради дожем П'єтро Граденіго і перетворення Синьорії, яка доти обиралася щороку, у спадкову колегію, до складу якої входили записані до Золотої книги прізвища нобілів. Після змови Тьєполо 1310 року було засновано Раду Десяти, яка встановила поліцейське управління з широкими повноваженнями і доповнила цю аристократичну систему. Відтоді Золота книга відкривалася лише в окремих випадках (1379, 1646, 1684—1699, 1769), і лише невелика кількість прізвищ була внесена до нобілів. Дож Марино Фальєро за свою змову проти аристократії 1355 року поплатився життям.

У 1363 році в колонії Кандія (о. Крит) спалахнуло повстання Святого Тита проти венеційського правління. Бунт став результатом співпраці венеційських колоністів і критських дворян, які намагалися створити незалежну державу. В свою чергу Венеція направила багатонаціональну найману армію, яка незабаром відновила контроль над великими містами. Однак Венеція не спромоглася повністю відвоювати Крит до 1368 року.

До кінця XIV століття Венеція захопила материкові володіння в Італії, анексувавши Местре і Серавале в 1337 році, Тревізо і Бассано-дель-Граппа в 1339 році, Одрезо в 1380 році та Сенеду в 1389 році.

XV століття

На початку XV століття, республіка продовжила розширюватися по суші. Зміни, що сталися в стосунках з Левантом, спонукали республіку зосередити головну увагу на Італії, особливо після того, як суперниця Венеції — Генуя — внаслідок 130-річної боротьби 1381 року була переможена у війні Кіоджи. Венеційські володіння на материку — Тераферма — дедалі більше розширювалися. Віченца, Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно, Есте і Падуя зі своїми територіями були приєднані в 1404—1405 роках, Фріулі — 1421, Брешія і Бергамо — 1428 і Кремона — 1448 року, тоді ж завершилося завоювання Іонічних островів.

Венеція розширилася  також уздовж узбережжя Далмації від Істрії до Албанії, котра була приєднана від короля Ласло під час громадянської війни в Угорщині. Ласло майже зазнав поразки у конфлікті та вирішив втікати до Неаполя, але перш ніж зробити це, він погодився продати його на той час практично втрачені права на далматійські міста за знижену ціну в 100000 дукатів.

Венеційці використали ситуацію і швидко поставили дворянство для управління областю, наприклад, граф Філіппо Стіпанов контролював Задар. Цей крок венеційців був відповіддю на загрозливу експансію на чолі з Джан Галеаццо Вісконті, герцога Мілану. Контроль над північно-східними основними наземними маршрутами був також необхідністю задля забезпечення виконання угод. Станом на 1410 рік Венеційський флот складався з 3300 суден (з екіпажами у 36000 чол.), за його допомоги було захоплено більшу частину території, що і сьогодні називається Венето, у тому числі такі міста як Верона (що присягла на вірність Венеції в 1405 році) і Падуя.