Угорська шляхта — привілейований стан в Угорському королівстві з ХІ століття до середини ХХ століття. Спочатку як шляхтичі описувалися різноманітні групи людей, але з кінця ХІІ століття знатними вважалися лише високопоставлені королівські урядовці. Більшість аристократів стверджували, що походять від вождів періоду, що передував заснуванню королівства приблизно в 1000 році; інші походили від західноєвропейських лицарів, які оселилися в Угорщині. Нижчі за рангом йобагіони також володіли землею і служили в королівському війську. З 1170-х років більшість привілейованих мирян називали себе королівськими слугами, щоб підкреслити свій прямий зв'язок з монархами. Золота булла 1222 року закріпила їх свободи, особливо звільнення від податків і обмеження військової повинності. З 1220-х років королівські слуги були пов'язані зі шляхетством, а найвищі посадові особи були відомі як барони королівства. Тільки ті, хто володів алодамиземлями, вільними від повинностейвважалися справжніми шляхтичами, але існували й інші привілейовані групи землевласників, відомі як умовні шляхтичі.

У 1280-х роках Симон Кеза був першим, хто заявив, що шляхта має владу в королівстві. Повіти перетворилися на інститути шляхетської автономії, а шляхетські делегати відвідували сейми. Найбагатші барони будували кам'яні замки, що дозволяло їм контролювати величезні території, але королівська влада була відновлена на початку XIV століття. У 1351 році король Людовик Угорський запровадив вільну систему і запровадив принцип «однієї й тієї самої свободи» для всіх шляхтичів, але юридичні відмінності між справжніми шляхтичами та умовними шляхтичами переважали. Наймогутніші шляхтичі наймали менших шляхтичів як своїх (утримувачів), але це приватне посилання не розірвало ' пряме підпорядкування монарху. Відповідно до звичаєвого права, лише чоловіки успадковували шляхетські маєтки, але за угорською королівською прерогативою префектури, королі могли просувати «доньку в сина», дозволяючи їй успадковувати землі свого батька. Шляхтанки, які вийшли заміж за простолюдина, також могли претендувати на спадщинудоньчину чверть (тобто одна чверть майна їхнього батька)в землі.

Хоча Tripartitumчасто цитована компіляція звичаєвого права, опублікована в 1514 роцізміцнив ідею, що вся шляхта рівна, монархи надавали спадкові титули могутнім аристократам, а найбідніші шляхтичі втратили звільнення від податків із середини XVI століття. У ранній сучасний період через розширення Османської імперії Угорщина була розділена на три частини: Угорське королівство в складі імперії Габсбургів, квазінезалежне Трансільванське князівство та Османську Угорщину. Князі Трансільванії підтримали боротьбу шляхти проти династії Габсбургів у королівській Угорщині, але не дозволили трансільванській шляхті кинути виклик їхній власній владі. У XVII столітті не було чимось незвичайним облагороджування цілих груп людей. Прикладом є отримання шляхетства групою 10 000 гайдуків в 1605 році. Після поділу сейму на дві палати в Королівській Угорщині в 1608 році шляхта зі спадковим титулом мала місце у верхній палаті, інші шляхтичі посилали делегатів до нижньої палати.

Після поразки османів у Великій турецькій війні наприкінці XVII століття Трансільванія та Османська Угорщина були включені до Габсбурзької монархії. Габсбурги кілька разів підтверджували привілеї шляхти, але їхні спроби зміцнити королівську владу регулярно приводили їх до конфліктів із шляхтою, яка становила майже п'ять відсотків населення. Шляхтичі-реформатори вимагали скасування шляхетських привілеїв з 1790-х років, але їх програма була втілена в життя лише під час Угорської революції 1848 року. Більшість шляхти втратила свої маєтки після звільнення кріпаків, але аристократи зберегли своє високе соціальне становище. В державному управлінні в Австро-Угорщині працювали тисячі збіднілих шляхтичів. Видатні (переважно євреї) банкіри та промисловці були нагороджені шляхетством, але їхній соціальний статус залишався нижчим за традиційних аристократів. Шляхетські титули були скасовані лише в 1947 році, через кілька місяців після проголошення Угорщини республікою.

Витоки

Мадяри (або угорці) жили в причерноморських степах, коли вони вперше згадуються в письмових джерелах середини ІХ століття. Мусульманські купці описували їх як багатих воїнів-кочівників, але вони також помітили, що мадяри мали великі орні землі. Після того, як печеніги вторглися на їхні землі у 894 або 895 роках, мадяри перетнули Карпати. У 900-х роках вони оселилися в низинах уздовж Середнього Дунаю, знищили Моравію та перемогли баварців. Відповідно до деяких наукових теорій, принаймні три угорські шляхетні клани походять від моравських аристократів, які пережили угорське завоювання. Історики, які переконані, що влахи (або румуни) вже були присутні в Карпатському басейні наприкінці ІХ століття пропонують, щоб влаські кнезі (або отамани) теж могли стати шляхтою. Жодна з цих двох теорій не є загальновизнаною.

Близько 950 року імператор ромеїв Костянтин VII Багрянородний ( 913—959 писав, що угорці були організовані в «племена», і кожне мало свого «князя». Вожді племен, швидше за все, носили титул úr (тепер «володар»), як це випливає з угорських термінів, що походять від цього слова, таких як ország (тепер «королівство») і uralkodni («правити»). Імператор зазначив, що мадяри розмовляли як угорською, так і "хазарською мовою "Constantine Porphyrogenitus: De Administrando Imperio (ch. 39), p. 175. (могутнього степового народу), що свідчить про те, що принаймні їхні лідери були двомовними.

Мадяри жили кочовим або напівкочовим життям, але археологічні дослідження показують, що у 10 столітті більшість поселень складалися з невеликих ямних жител і зрубів. Намети, які використовувалися, згадуються лише в літературних джерелах XII століття. Археологічні знахідки не свідчать про існування фортець у Карпатському басейні в Х століття, але в той же період фортеці також були рідкістю в Західній Європі. Більший зруброзміром 5х5 метрівякий був побудований на фундаменті з каменів у Боршоді, умовно ідентифікували як будинок місцевого вождя.

Понад 1000 поховань із шаблями, наконечниками стріл і кістками коней показують, що кінні воїни становили значну групу в Х столітті. Угорці найвищого рангу були поховані або на великих кладовищах (де сотні їхніх чоловіків були поховані без зброї навколо місця поховання їх лідера), або на невеликих кладовищах з 25–30 могилами. У похованнях заможних воїнів знайдено багато прикрашену кінську збрую та накидки на шаблях, прикрашені пластинами з дорогоцінних металів. У багатих жіночих могилах зберігалися їхні коси та каблучки зі срібла чи золота, прикрашені коштовним камінням. Найпоширеніші декоративні мотиви, які можна розглядати як племінні тотемигрифон, вовк і ланьрідко застосовувалися в угорській геральдиці наступних століть. Поразки під час угорських вторгнень до Європи та зіткнення з верховними правителями з династії Арпадів до кінця Х століття знищили провідні урогські родини. , хроніка, написана близько 1200 р., стверджувала, що десятки знатних родів процвітали наприкінці ХІІ століття походили від вождів племен, але більшість сучасних учених не вважають цей список надійним джерелом.

Середньовіччя

Розвиток Стефан І (997—1038), який був коронований першим королем Угорщини в 1000 або 1001 роках, розгромив останніх племінних вождів, які чинили опір централізації. По всьому королівству були побудовані земляні форти, і більшість з них перетворилися на центри королівської адміністрації. До 1040 року було засновано близько 30 адміністративних одиниць, відомих як комітати (графства); протягом наступних століть було організовано понад 40 нових комітатів. Кожен округ очолював королівський чиновник, ішпан. Королівський двір забезпечив подальші можливості для кар'єри. Як зазначив історик Мартин Раді, «королівський дім був найбільшим постачальником милості в королівстві», де королівська родина володіла більш ніж двома третинами всіх земель. Палатинглава королівського домубув найвищим королівським службовцем.

Королі з династії Арпадів призначали своїх службовців з числа членів близько 110 аристократичних кланів. Ці аристократи походили або від тубільних вождів (тобто мадярських, каварських, печенізьких чи слов'янських), або від іноземних лицарів, які мігрували до країни в ХІ-ХІІ століттях. Іноземні лицарі були навчені західноєвропейському мистецтву війни, що сприяло розвитку важкої кавалерії в Угорщині. Століттями їх нащадків називали прибульцями, але змішані шлюби між тубільцями та прибульцями не були рідкістю, що уможливлювало їх інтеграцію в двох-трьох поколіннях. З кінця XI століття монархи проводили експансіоністську політику. У 1090-х роках Владислав І (1077—1095) захопив Славоніюрівнину між річкою Драва та Динарськими Альпами. Його наступник, Коломан (1095—1116) у 1102 році був коронований королем Хорватії. Обидва королівства зберегли власні звичаї, і угорці рідко отримували земельні наділи в Хорватії. За звичаєвим правом, хорвати не були зобов'язані переходити річку Драва, щоб воювати в королівській армії за власний кошт.

Найдавніші королівські укази дозволяли землевласникам вільно розпоряджатися своїми приватними маєтками, але звичаєве право передбачало, що успадковані землі можуть бути передані лише за згодою родичів власника, які потенційно могли їх успадкувати. З початку ХІІ сторіччя, лише сімейні землі простежуються до гранту, наданого Стефаном І могли успадкувати далекі родичі померлого власника; інші маєтки, якщо їх власник не мав потомства чи братів, переходили до Корони. Аристократичні роди тримали свої успадковані домени цілісними протягом поколінь до ХІІІ століття. Після цього поділ успадкованого майна став стандартною практикою. Навіть роди, що походили від заможних кланів, через регулярні поділи своїх маєтків могли збідніти.

Середньовічні документи згадують основну одиницю маєткової організації як або . являв собою ділянку землі (або ціле село, або його частину) з чітко позначеними кордонами. Археолог Марія Вольф ідентифікує невеликі мотетні форти, побудовані на штучних курганах і захищені ровом і частоколом, які з'явилися в ХІІ столітті, як центри приватних маєтків. Домени більшості заможних землевласників складалися з розрізнених , в кількох селах. Через брак документальних підтверджень неможливо визначити розмір тодішніх приватних маєтків. Нащадки Отто Дьора, ішпана графства Шомодь залишався заможним землевласником навіть після того, як він пожертвував 360 домогосподарств новоствореному Капоссентьякабському абатству у 1061 році. Створення монастирів заможними особами було поширеним явищем. Такі власницькі монастирі служили місцем поховання для своїх засновників і нащадків засновників, які вважалися співвласниками, або з ХІІІ століття, співпокровителями, монастиря. Частину обробляли кріпаки, але інші ділянки були здані в оренду в обмін на натуральні податки.

Термін «небель» рідко використовувався і був погано визначений до ХІІІ століття: він міг стосуватися придворного, землевласника з судовими повноваженнями або навіть звичайного воїна. Існування різноманітної групи воїнів, які підпорядковувалися монарху, королівським службовцяс або прелатам, що добре задокументовано. Так, згадуються йобайгіони, які були звільнені від податків, володіли спадковою земельною власністю навколо королівських замків. Вершники в легких обладунках, відомі як (або лучники), і озброєні жителі замку, згадані як (або сторожі), захищали прикордоння.

Золота Булла

Офіційні документи кінця ХІІ століття згадують як нобелів лише придворних сановників та ішпанів. Ця група перейняла більшість елементів лицарської культури. Вони регулярно називали своїх дітей на честь Паріса Троянського, Гектора, Трістана, Ланцелота та інших героїв західноєвропейських лицарських романів. Приблизно в той же час в Угорщині були проведені перші турніри.