Володимир Павлович Ляхоцький (17 березня 1957, с. Розкішна, Київська область)— український науковець-історик, педагог, громадський діяч, організатор науки і освіти, доктор історичних наук, професор, лауреат премій. Народний Герой України. Ректор Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука, проректор Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця, проректор Університету менеджменту освіти НАПН України, директор-фундатор Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, очільник НДІ післядипломної педагогічної освіти.
Життєпис Закінчив заочне відділення історичного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького (1981). Вперше за роки існування заочного відділення, отримав рекомендацію для вступу на навчання до аспірантури. Відтоді працював на посадах старшого лаборанта, асистента, доцента кафедри політичних наук Київського інженерно-будівельного інституту.
1994—2001— директор— організатор Українського НДІ архівної справи та документознавства (призначений відповідно ухвали Колегії Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України).
2002—2008— проректор з гуманітарної освіти та виховання, водночас, завідувач кафедри соціології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця (затверджений МОЗ України на підставі, результатів конкурсу та ухвали вченої ради університету).
2008—2010— ректор Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука (призначений за результатами конкурсу, Міністерством освіти і науки України).
Від 2011— вчений секретар, від 2012 — проректор з наукової роботи— директор НДІ післядипломної педагогічної освіти, воднораз, професор кафедри університетської і професійної освіти Університету менеджменту освіти НАПН України (затверджений Президією НАПН України на підставі ухвали вченої ради УМО).
2016—2022 заступник директора, начальник відділу інформаційних технологій та захисту інформаційних ресурсів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного.
2021— голова правління ГО «Всеукраїнський кластер краєзнавчих та локальних історичних досліджень».
Науковець Сферою наукових інтересів Володимира Ляхоцького є: архівна справа, джерелознавство, книго- і бібліотекознавство, біографістика, огієнкознавство; історія України, освіти, медицини, друкарства, українсьского радіомовлення.
Зусилля науковця спрямовані на сприяння: вивченню історії України у рамках існуючого адміністративно — територіального поділу, політичного, економічного та культурного розвитку регіонів, місцевостей, діяльності трудових колективів, організацій і установ, закладів науки, освіти, культури, мас-медіа, громадських організацій, окремої особистості, події, факту, наявної локації; формуванню всеукраїнських, регіональних і місцевих історико-краєзнавчих програм й організації локальних історичних розвідок; створенню та опрацюванню й публікації історичних джерел, результатів джерелознавчих та конкретно-історичних досліджень; популяризації досягнень історичної науки та українського краєзнавства й культури, створенню фондів «живої історії», проведенню науково-біографічних та бібліографічних розвідок, упорядкуванню довідників та покажчиків, створення ґрунтовних монографічних досліджень.
На дослідницькій ниві Володимир Ляхоцький:
створив наукову розвідку на тему: «Націоналізм і шовінізм як течія суспільної думки у Франції в останній третині ХІХ ст.» (Антисемітизм-складова частина реакційної ідеології Франції), результати якої були оприлюднені на Міжреспубліканській науковій конференції молодих вчених (Київ, 27-28 січня 1981р.);
здійснив фундаментальне джерелознавче дослідження, результатом якого стало виявлення у вітчизняних і зарубіжних архівах та книгозбірень корпусу документів та матеріалів, що відклалися в результаті діяльності республіканських та обласних засобів радіомовлення України у період Другої світової війни, їх всебічний аналіз та введення до наукового обігу; виконав ґрунтовне, комплексне вивчення діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона) як просвітителя та ієрарха Української греко-православної церкви, політичного діяча, науковця, публіциста, менеджера, видавця, редактора, бібліографа, завзятого організатора архівної та бібліотечної справи. Реконструював періодизацію життя та діяльності, пов'язану з основними суспільно-політичними течіями в Україні та поза її межами у ХХ ст., визначив шлях генези наукових, богословських та політичних, згодом позапартійних поглядів, формування громадянської, патріотичної, національно окресленої позиції, яка стала сутністю та змістом багатогранної діяльності, чинниками, що визначили його непересічну роль у соціально-політичних процесах. Довів, що І. Огієнко був одним із найактивніших будівничих та провідників культуротворчого національного розвою на теренах України у роки Визвольних змагань 1917—1921рр., у лавах української діаспори у 20-60-х роках ХХ століття, в яких значною мірою визначав політику українського книгодрукування, організацію бібліографічної діяльності, бібліотечної та частково архівної справи, формування системи освіти, боротьбу за утвердження автокефалії Української православної церкви, забезпечення умов вільного віросповідання співгромадян. визначив концептуальну структуру огієнкознавства, як складового сегмента української біографістики. Означив науковість поняття, стан, завдання. Доклав до його біографіки близько 150 праць, серед яких монографії «Тільки книжка принесе волю українському народу» та «Просвітитель», стали вагомим внеском не тільки у вітчизняне книгознавство, бібліотеко- бібліографознавство, а й історичної науки, в цілому; збагатив біографістику, створивши сотні розвідок, які поглибили пізнання про життєвий та творчий шлях, наукову, освітянську, лікувальну, культурологічну, громадсько-політичну, державницьку діяльність добре знаних, або ж не поцінованих у часі, невідомих, таврованих російською та радянською імперіями, а також, загублених в тенетах історії співвітчизників; досліджував історію українського національно-визвольного руху, періодику української діаспори XIX–ХХ століть, Української православної церкви, освіти культури та мистецтва. Йому належить творчий задум, керівництво проектом, співавторство та загальне редагування тритомного видання «Микола Плав'юк: Україна— життя моє», присвяченого 10-річчю від дня передачі чинній владі України атрибутів і символів УНР та 75-річчю від дня народження останнього Президента Української Народної Республіки в екзилі, голови Фундації імені Олега Ольжича в Україні Миколи Плав'юка; виступив співзасновником та першим директором унікальної наукової установи країни— Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, 1994р., виконав комплекс всіх реєстраційних та організаційних процедур, що забезпечили початок повноцінного функціонування установи, окреслив стратегію її розвитку, обґрунтував визначення пріоритетності напрямів діяльності, заклав загальні принципи взаємодії з керівним органом галузі. Започаткував систему випуску фахових видань інституту. Налагодив систему широкої співпраці та обміну досвідом інституту зі спорідненими науковими установами та профільними кафедрами закладів вищої освіти України та ряду зарубіжних країн, заклав фундамент для подальшого тривалого плідного його функціонування. Домігся визнання новоствореної установи професійним колом держави, високого авторитету, стабільності діяльності. «Закладені засадничі принципи діяльності Інституту в перші, найскладніші роки його існування, залишаються чинними й дотепер» (13, с.67.) Директор, як творча, невсипучої енергії особистість, був залучений до творення державних концепцій «Національна архівна інформаційна система», «Системна комп'ютеризація архівної справи України», «Прогностична модель розвитку архівної галузі України у ХХІст.», «Архівна та рукописна україніка», «Архівна та рукописна україніка», «Національна програма збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000—2005 роки». Він виступає багатолітнім, невтомним, послідовним промоутором створення в державі Національного архіву України; заклав та очолив склад редакційних колегій наукових видань Інституту. Під науковим керівництвом і за його участю підготовлено та видано сім томів «Студій з архівної справи та документознавства», п'ять випусків серії «Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела», шість, «Архівні та бібліографічні джерела української історичної думки», три томи збірок документів «Пам'ятки»; організував систему заходів зі створення позитивного іміджу інституту, ініціював та брав безпосередню участь у створенні символіки й атрибутики наукової установи та системи заохочувальних відзнак галузі. Десятки статей присвятив актуальним проблемам вітчизняної архівної справи. Він автор одного із перших, по проголошенню незалежності України, узагальнень розвою архівної справи України на межі ХХ та ХХІ ст.; керував науковими темами, в тому числі, зі створення першого, за часів незалежності України, підручника для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів «Архівознавство». Крім цього, виступив співавтором численних навчальних посібників для вищих навчальних закладів України, зокрема, «Нариси з історії України: новий погляд», «Національні процеси в Україні: історія та сучасність», згодом, «Страхова медицина в Україні: історія та сучасність»; ініціював проект, в якому виступив керівником, науковим редактором, співавтором тритомного видання, присвяченого 165-річчю від дня заснування київської вищої медичної школи «Національний медичний університет імені О.О.Богомольця: роки, події, люди»; співпрацював у розробленні концепцій «Гуманітарного розвитку України до 2020р.», «Комплексної системи виховання українського лікаря та провізора», «Розвитку наукових бібліотек закладів вищої освіти післядипломної педагогічної освіти», «Стратегії розвитку наукової діяльності закладів післядипломної педагогічної освіти України», формуванні першого в історії педагогіки України видання дефініцій з основ підготовки науково-педагогічних кадрів післядипломної педагогічної освіти, вживаних освітянами і науковцями у першій чверті ХХІ ст.; упорядковував методичні засади використання технічних засобів навчання при викладанні соціально-гуманітарних дисциплін у закладах вищої освіти; розвивав засади дослідження проблем модернізації післядипломної педагогічної освіти України в сучасному глобалізованому світі, здійснював моніторинг її наукового потенціалу, визначав актуальні проблеми, стратегію перспектив розвитку, методику використання хмарних обчислень для ефективної організації наукової роботи; займався аналізом критерій визначення ефективності наукової продукції НДР, її інноваційних аспектів як фактору інформатизації дослідницької діяльності. Аналізував актуальні технології підвищення фахового рівня науково-педагогічних працівників освітніх закладів ППО України на сучасному етапі. розглядав історичний аспект етапів трансформації українського суспільства та системи підготовки наукових кадрів у період зростання інформаційно-комунікативного середовища, результати розв'язування теоретико-методичних і психолого-педагогічних проблем інформатизації освіти, формування та розвитку освітньо-наукового цифрового середовища, вивчав проблеми, напрацьовував пропозиції щодо визначення перспектив його подальшого розвитку. призначався членом спеціалізованих рад з захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук Національної академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв та Видавничо-поліграфічного інституту Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» заснував також й функціонував головним редактором та шеф-редактором, науково-практичного щорічника «Гуманітарний семінаріум» та 4-х полосної газети «Мистець».