У Пізньому Середньовіччі Угорське Королівство, держава в Центральній Європі, пережило період міжкоролів'я на початку XIV століття. Королівська влада була відновлена за Карла I (1308—1342), нащадка Анжуй-Сицилійського дому Капетингів. Золоті та срібні копальні, відкриті за його правління, до 1490-х років виробляли близько третини загального світового виробництва дорогоцінних металів. Королівство досягло вершини своєї могутності за Людовика Великого (1342—1382), який очолив військові походи проти Литви, Південної Італії та інших віддалених територій.
Розширення Османської імперії досягло королівства за Сигізмунда Люксембурзького (1387—1437). У наступні десятиліття боротьбою з османами керував талановитий полководець Янош Гуньяді. Його перемога під Нандорфехерваром (сучасний Белград, Сербія) у 1456 році більш ніж на півстоліття стабілізувала південні кордони королівства. Першим королем Угорщини без династичного походження був Матвій Корвін (1458—1490), який провів кілька успішних військових кампаній, а також став королем Богемії та герцогом Австрії. Завдяки його покровительству Угорщина стала першою країною, яка перейняла Відродження від Італії.
Передумови
Угорське королівство виникло, коли у 1000 або 1001 році великий князь Угорщини Стефан I був коронований королем. Він зміцнив центральну владу і змусив своїх підданих прийняти християнство. Хоча письмові джерела у цьому процесі підкреслюють роль німецьких та італійських лицарів і священнослужителів, значна частина угорської лексики для землеробства, релігії та держави була взята зі слов'янських мов. Громадянські війни, язичницькі повстання та невдалі спроби імператорів Священної Римської імперії розширити свою владу над Угорщиною поставили під загрозу нову монархію. Її становище стабілізувалося за Владислава I (1077—1095) і Коломана (1095—1116). Після кризи престолонаслідування в Хорватії в результаті їхньої кампанії в 1102 році Хорватське королівство уклало персональну унію з Угорським королівством. Обидва вони вважалися спадкоємцями за спадковими правами. Коломан був коронований у Біограді в 1102 році, і титул, на який тепер претендував Коломан, був «король Угорщини, Далмації та Хорватії».
Багате необробленими землями та покладами срібла, золота та солі, королівство стало улюбленим об'єктом постійної імміграції головним чином німецьких, італійських та французьких колоністів. Колоністами були здебільшого селяни, які осіли в селах, але також велика кількість городян прибула як ремісники та торговці. Їх прибуття сприяло розвитку Естергома, Секешфегервара та багатьох інших міст і великої кількості сіл у різних частинах Королівства. Розташована на перехресті міжнародних торгових шляхів, Угорщина зазнала впливу кількох культурних тенденцій. Романські, готичні та ренесансні споруди, літературні твори, написані латинською мовою, доводять переважно римо-католицький характер культури Королівства, але існували також православні та навіть нехристиянські спільноти етнічних меншин. Латинська мова була мовою законодавства, адміністрації та судочинства, але «лінгвістичний плюралізм» (Янош М. Бак)Bak 1993, p. 269. сприяв виживанню ряду мов, включаючи велику різноманітність слов'янських.
Переважання королівських маєтків спочатку забезпечувало провідне становище суверена, але відчуження королівських земель викликало появу самодостатньої групи дрібних землевласників. 1222 року вони змусили Андрія II видати свою Золоту буллу, «один із перших прикладів конституційного обмеження повноважень європейського монарха» (Френсіс Фукуяма). Великого удару королівство отримало від монгольської навали 1241—1242 років. Після цього половці та яси розселялися в центральній низовині, а осілі колоністи прибули з Моравії, Польщі та інших сусідніх країн.
Міжкоролів'я (1301—1323)
Андрій III помер 14 січня 1301 року.Kontler 1999, p. 84. Його смерть створила можливість зміцнити свою автономію близько десятка лордів, або «олігархів», які на той час досягли фактичної незалежності монархаEngel 2001, p. 111., 124.. Вони придбали всі королівські замки в ряді графств, де кожен був зобов'язаний або прийняти їх верховенство, або покинути.Makkai 1994, p. 34. Наприклад, Матуш III Чак правив чотирнадцятьма комітатами на землях, які зараз утворюють Словаччину,Kirschbaum 2005, pp. 44-45. Ладіслав Кан керував Трансільванією, а Угрин ІІІ Чак контролював великі території між річками Сава і Драва.Engel 2001, p. 126. У Хорватії ситуація з короною стала ще жахливішою, оскільки віце-король Павло І Шубич і родина Бабоничів досягли фактичної незалежності, а Павло Шубич навіть карбував власну монету, і його сучасні хорватські історики називають «некоронованим королем хорватів».
Після звістки про смерть Андрія III віце-король Шубич запросив Карла Анжуйського, сина покійного Карла Мартела, претендувати на престол, який поспішив до Естергома, де він був коронований.Engel 2001, p. 128. Однак більшість світських сеньйорів виступили проти його правління і запропонували трон синові короля Богемії Вацлаву II.Kontler 1999, p. 87. Молодий Вацлав не зміг зміцнити своє становищеEngel 2001, p. 129. і в 1305 році зрікся на користь Оттона III, герцога Баварії. Останній в 1307 році був змушений залишити королівство Ладіславу Кану.Engel 2001, p. 130. Папський легат в 1310 році переконав усіх лордів прийняти правління Карла Анжуйського, але більшість територій залишалися поза королівським контролем.Makkai 1994, p. 37.
За сприяння прелатів і зростаючої кількості дрібних дворян Карл I розпочав серію експедицій проти великих сеньйорів.Engel 2001, p. 132. Користуючись відсутністю єдності між ними, він перемагав їх одного за іншим.Kontler 1999, p. 88. Свою першу перемогу він здобув у битві під Розгановцях (нині Розгановце, Словаччина) 1312 рокуEngel 2001, p. 131.Makkai 1994, pp. 37-38.. Однак наймогутніший володар Матвій Чак зберігав свою автономію аж до своєї смерті в 1321 році, тоді як родини Бабоничів і Шубичів були підкорені лише в 1323 році.Engel 2001, p. 133.
Анжуйська монархія (1323—1382)
У 1320-х роках Карл I запровадив централізовану структуру влади.Engel 2001, p. 140. Заявивши, що «його слова мають силу закону», він більше ніколи не скликав сейм. Навіть його найвірніші прибічники залежали від доходів від своїх тимчасових почестейMolnár 2001, p. 46., оскільки король рідко дарував землюKontler 1999, p. 89.. Ця практика забезпечила лояльність Другетів, Лакфісів, Сечені та інших родин, які зміцнилися під час його правління.
Король навіть дозволяв надавати привілеї, які суперечили звичаєвому праву.Engel 2001, p. 141. Наприклад, іноді він дозволяв дочкам шляхтичів успадковувати маєтки своїх батьків, хоча місцеві звичаї вимагали, щоб успадковані землі померлого шляхтича за відсутності сина мали бути передані його агнатамRady 2000, pp. 107—109.. Проте, римське право ніколи не замінювало звичаєве, що спричинило появу непрофесійних чиновників, які володіли «добрим володінням латиною та достатнім знанням загального права» (Пал Енгель).Engel 2001, pp. 192—193.
Карл І реформував систему королівських доходів і монополійKontler 1999, p. 90.. Наприклад, він запровадив «тридцяте мито» (податок на товари, що переміщуються через кордони королівства) і дозволив землевласникам утримувати одну третину доходу від копалень, відкритих у їхніх маєткахEngel 2001, pp. 155—156.. Нові копальні видобували близько 2 250 кг золота і 9 000 срібла щорічно, що становило понад 30 % світового виробництва срібла аж до завоювання Америки іспанцями в 1490-х роках. Проте більша частина прибутків від копалень врешті потрапляла італійським і південнонімецьким купцям, оскільки вартість імпортованого в Угорщину тонкого текстилю та інших товарів завжди перевищувала ціну худоби та вина, що експортувалися з королівстваBak 1994, p. 58..
Карл I також розпочав карбувати стабільні золоті монети за зразком флорентійського флоринаSedlar 1994, p. 346.. Його заборона на торгівлю некарбованим золотом спричинила дефіцит на європейському ринку, який тривав до його смерті в 1342 роціSedlar 1994, p. 348.. Після цього в 1343 році було створено Марамуреське воєводство під керівництвом волохів, яке існувало до 1402 року. Вдова Карла, Єлизавета Польська перевезла величезну кількість золота до Італії, щоб фінансувати претензії їх молодшого сина Андрія на Неаполітанське королівство. Андрій, який був чоловіком королеви Джованни I Неаполітанської, був убитий у 1345 роціEngel 2001, p. 159.. Його брат Людовик I Угорський звинуватив королеву у його вбивстві та в 1347 і 1350 роках провів проти неї дві військові кампанії.Engel 2001, pp. 159—160. Хоча він двічі завойовував її королівствоMolnár 2001, p. 50., вона обидва рази його поверталаMolnár 2001, p. 51..
Перший похід проти Неаполя був припинений через прихід «Чорної смерті».Kontler 1999, p. 93. В Угорщині жертвами епідемії стало менше місцевих жителів, ніж у Західній Європі, оскільки королівство все ще було малонаселеною територією з мешканцями, які добре харчувалисяEngel 2001, p. 161.. Дійсно, колонізація також тривала в XIV століттіEngel 2001, p. 269.. Нові поселенці переважно прибували з Моравії, Польщі та інших сусідніх країн.Engel 2001, p. 270. Зазвичай їх звільняли від оподаткування на 16 років, що відображено в назвах топонімів lehota («освітлення») у сучасній СловаччиніEngel 2001, pp. 269—270..
Попередні відмінності між вільними, кріпаками та удворниками зникли в XIV столітті, оскільки до 1350-х років всі селяни отримали право вільного пересування.Kontler 1999, p. 97. Більшість із них обробляли чітко визначені ділянки із спадковим правом користування ними за ренту грошима та натуральними «дарами», належними землевласнику.Kontler 1999, p. 98. Правове становище «справжніх шляхтичів» також було унормовано, коли в 1351 році було введено в дію ідею «однієї і тієї самої вольності».Engel 2001, p. 175. Так, усі шляхтичі отримали право «судити всі провини» селян, які проживали в їхніх маєтках (Мартин Радій).Rady 2000, pp. 57-58.
У більшості міст все ще переважали німецькі купціEngel 2001, p. 261., але все більше хорватських, угорських і словацьких селян прибували з сусідніх сіл, щоб оселитися в містах у XIV столітті.Bak 1993, p. 277. Privilegium pro Slavis («Привілей для слов'ян») Людовіка I від 1381 року був першим свідченням офіційної двомовності в місті.Kirschbaum 2005, p. 46. Він гарантував, що словаки в Жолні (сучасна Жиліна, Словаччина) користуватимуться тими самими привілеями, що й німецькі міщани міста.
Людовик I, який був імовірним спадкоємцем польського короля Казимира III, кілька разів допомагав полякам проти Литви та Золотої Орди.Engel 2001, p. 167. З цими походами також пов'язане заснування Молдавії, русько-волоського князівства на схід від Карпат.Georgescu 1991, p. 18. Уздовж південних кордонів у 1358 році Людовик I змусив венеційців вийти з ДалмаціїGoldstein 1999, p. 27. і змусив ряд місцевих правителів (включаючи Твртко I з Боснії та Лазаря з Сербії) прийняти його сюзеренітет.Engel 2001, pp. 162—165. Однак в 1360-х роках його васали часто повставали проти нього.Engel 2001, p. 165. Воєвода Богдан навіть домігся незалежності Молдавії. Сюзеренітет Людовика I над Молдавією був відновлений лише після його обрання королем Польщі в 1370 році.
Його контроль над румунським князівством Валахією завжди залишався сумнівним.Engel 2001, pp. 165—166. У 1375 році Владислав I Влайкуї навіть уклав союз із новою Османською імперією. Тому Людовик I був першим угорським монархом, якому довелося воювати проти османів.
Релігійний фанатизм є одним із характерних елементів правління Людовика I.Engel 2001, p. 172. Він безуспішно намагався силою навернути багатьох своїх підданих-ортодоксів на католицтво.Molnár 2001, p. 53. Близько 1360 року він вигнав євреїв, але вже 1367 року дозволив їм повернутися.Engel 2001, pp. 172—173.