Ґарет Ґаррет (; 19 лютого 1878, Пана (Іллінойс) – 6 листопада 1954, Такего Нью-Джерсі), ім’я при народженні – Едвард Пітер Ґаррет () – американський журналіст та письменник, відомий своєю опозицією до Нового курсу і участі США у Другій світовій війні.
Життєпис Едвард Пітер Ґаррет народився 19 лютого 1878 року в місті Пана, в центральному Іллінойсі в родині Чарльза та Мері Ґарретів. Він був другим з шести дітей. Десь в 1885 році родина Ґарреттів переїхала до Берлінгтона (Айова), де орендувала ферму. Формальну освіту він закінчив в третьому класі, а після цього, за словами самого письменника, він просто читав книжки, що було розповсюджено в ті часи. Сьогодні таку освіту назвали б навчанням на дому.
Першою роботою Ґаррета в журналістиці була робота помічника друкаря в берлінгтонській газеті Post. Згодом Ґаррет переїжджає до Клівленда (Огайо), де працює в газеті Cleveland Recorder, а пізніше – в газеті Cleveland Press. У віці 20 років Ґаррет переїжджає до Вашингтону, де працює нічним редактором в газеті Washington Times. Саме у Вашингтоні він вирішує змінити своє ім’я на Ґарет. 17 січня 1900 року він одружився із Бессі Гамільтон. Через п’ять місяців Ґарет переїжджає до Нью-Йорку. З 1900 року Ґарет стає журналістом, що пише на фінансову тематику. В 1903 він був фінансовим репортером в газеті New York Sun, в 1906 – в газеті New York Times, в 1907 – у виданні Wall Street Journal, в 1909 – в газеті New York Evening Post.
В 1905 році він розлучився із своєю дружиною Бессі. В 1908 році він одружився із працівницею газети Ідою Ірвін.
У 1913 році Ґаррет став головним редактором щотижневика New York Times Annalist. Пізніше він повертається до роботи в New York Times. Як відомий представник фінансової преси, він зустрічався, листувався і, навіть приятелював з деякими ключовими представниками еліти того періоду, включаючи фінансиста Бернарда Баруха, винахідника та бізнесмена Томаса Едісона, бізнесмена Генрі Форда, президента США Герберта Гувера, бізнесмена та політика Альфа Лендона, журналістку та письменницю Роуз Вайлдер Лейн та медіамагната та видавника New York Times Адольфа Окса. До вступу США в Першу світову війну він відвідав Німеччину, щоб взяти інтерв'ю у керівника військового виробництва цієї країни, Вальтера Ратенау, а пізніше повернувся, щоб оцінити фінансові та грошові проблеми Веймарської Республіки.
Під час Першої світової війни його відправили до Німеччини, щоб висвітлити вплив війни на німців. Після цього він звільнився через незадоволеність тим, як газета висвітлювала війну. Пізніше він перейшов працювати до газети New York Tribune. В 1919 році звільнився з New York Tribune. З 1922 по 1942 рік працював редактором та журналістом у газеті Saturday Evening Post (SEP). Саме робота в SEP зробила його відомим. В 1929 році він розлучився із Ідою Ірвін. Він також писав для видань Collier's, Everybody's Magazine та The New Republic. Його теми зазвичай стосувалися фінансових питань. Ґаррет був на вершині своєї слави і став одним із найбільш авторитетних фінансових письменників в країні.
Зі зміною редакційної політики в SEP у 1942 році Ґаррет покинув газету. Він поклався на свої столярські навички та навички механіка, які отримав на фермі, щоб отримати роботу на місцевій верфі, де він будував військові вантажні човни аж до похилого віку та через стан здоров'я був змушений повернутись на свою ферму на південному заході Нью-Джерсі. Ґаррет продовжував оновлювати і поліпшувати своє есе «Революція відбулася», в якому він ганив Новий курс. Есе стало великим хітом у 1944 році. Леонард Рід особисто придбав тисячі примірників для розповсюдження перед президентськими виборами.
В 1944 році Ґаррет заснував журнал American Affairs. Журнал фінансувався Національною промисловою конференційною радою. Значну частину журнальних матеріалів він писав сам, а також залучив до співпраці авторів, починаючи від кінопродюсера Сесіла Б. Де Міля до Людвіга фон Мізеса і Фрідріха Гаєка, а також суддю Верховного суду США Роберта Джексона. В цілому він критично ставився до міжнародних торговельних та валютних угод, що виникли в результаті конференції у Бреттон-Вудсі в 1944 році. В 1947 році Ґаррет одружився з Дороті Вільямс Гуле.
Коли видання American Affairs припинило своє існування у 1950 році, Ґаррет отримав стипендію від Фонду Вільяма Волкера, який також підтримував таких авторів, як Гаєк та Мізес. У свої останні роки Ґаррет опублікував ще кілька книг, включаючи біографію Форда 1952 року під назвою «Дике Колесо», і перевидав своє відоме есе «Революція відбулася» в 1953 році як вступ до книги «Народна каша», найпопулярнішої документальної книги Ґаррета.
Він переніс інсульт у 1954 році і помер 6 листопада. Його поховали в Такего, Нью-Джерсі.
Праці Ґаррета
«Де ростуть гроші» () (1911) «Голуба рана» () (1921) «Водій» () (1922) «Диявольський бушель» () (1923) «Шлакова вагонетка» () (1923) «Уроборос, або Механічне розширення людства» () (1926) «Урочиста промова» () (1927) «Американське передвістя» () (1928) «Бульбашка, що зламала світ» () (1932) «Революція відбулася» () (1944) «Час народжується» () (1944) «Екс Америка» () (1951) «Дике колесо» () (1952) «Розквіт Імперії» () (1952) «Народна каша» () (1953) «Американська історія» () (1955) – остання книга автора, опублікована вже після його смерті.
Політичні погляди
Критика Нового курсу У своєму есе «Революція відбулася» Ґаррет стверджує, що метою Нового курсу є захват влади, а його запровадження – це покрокова реалізація революції, тобто захвату влади. Він писав: «Новий курс продовжував рухатись від одної проблеми до іншої, в належному порядку згідно з революційною технікою.» Тезу про те, що єдиною метою Нового курсу є захват влади, автор підкріплює аргументом, що в результаті цієї програми обсяг виконавчої влади над економічним та соціальним життям людей значно збільшився.
В есе автор описує революційні кроки Нового курсу та їхні наслідки. Так, першим кроком Нового курсу було захоплення урядування. Ґаррет вказує на те, що таке захоплення відбулося не насильницьким шляхом, а демократичним – через вибори. Однак, Ґаррет звертає увагу, що в президентській кампанії Рузвельта 1932 року, Новий курс не був очевидною та чіткою програмою, а скоріше, він був ніби захований в економічній програмі та в питанні прав штатів. Ґаррет стверджує, що, обираючи Рузвельта в 1932 році, люди голосували за: зменшення, а не збільшення урядових функцій; за припинення дефіцитних витрат, а не збільшення дефіцитних витрат; за міцні гроші, а не те, що стало вважатись міцними грошима в інтерпретації Нового курсу. Автор наводить твердження Рузвельта, в яких той критикував адміністрацію Гувера за те, що вона була найбільшим марнотратником в мирний час. Далі Ґаррет вказує на те, що вже після обрання президентом США Рузвельт зробив прямо протилежні кроки тому, що він декларував в своїй виборчій кампанії: він збільшив кількість урядових органів та функцій, він збільшив трати федерального бюджету та запровадив регулювання національної валюти. Так, підсумовує Ґаррет, було вирішено першу проблему, що постала перед революцією, а саме – було захоплено уряд.
Другим кроком Нового курсу стало захоплення економічної влади. Ґаррет стверджує, що найкоротшим та найпевшнішим способом захопити економічну влади у високорозвиненій економіці є захоплення влади над такими сферами, як грошовий обіг, банківська справа та кредитування. Далі Ґаррет вказує на те, що Рузвельт видав виконавчий наказ, яким призупиняв банківську діяльність на всій території країни, а також забороняв обмін валют та переведення грошей за кордон. В подальшому цей крок був підтриманий Конгресом США, і, таким чином, легалізований. Наступним кроком був президентський наказ, відповідно до якого фізичні особи та корпорації зобов’язані позбавитись золота та передати його уряду США. Ґаррет пояснює причини такого заходу: «З великою кількістю золота у приватних руках перед його [уряду] контролем над грошима, банківською системою та кредитуванням поставав би серйозний виклик». Відповідно до Ґаррета, спочатку виглядало так, ніби населення здавало уряду золото в траст, а натомість отримувало паперові гроші. Вважалось ніби населення, віддаючи золото, робить цей тимчасовий крок, щоб підтримати довіру (кредит) до держави. Однак, як стверджує Ґаррет, ці паперові гроші все одно оцінювались за золотим стандартом. Ґаррет наголошує, що на той момент ще не йшла мова про відмову від золотого стандарту.
Наступним заходом в межах завдання по захопленню економічної влади стало прийняття закону, який уповноважував президента США розпорядитися трьома мільярдами доларів на власний розсуд, а також давав повноваження девальвувати долар США. Потім Конгрес США скасував обов’язок держави повернути золото, який був прописаний в державних облігаціях, а також прийняв правило, відповідно до якого державні зобов’язання можуть бути сплачені в будь-якій грошовій формі, яку уряд вважатиме за потрібне. Крім того, Конгрес США прийняв новий банківський закон, який давав федеральному уряду повноваження визначати, як приватні банки повинні позичати гроші, під яке забезпечення та в яких пропорціях, та дискреційне повноваження перекривати доступ до кредитування федеральними резервними банками.
Найбільш неявним кроком, за словами Ґаррета, було створення монетарного хаосу. Автор пише, що уряд скуповував золото, що видобувалось в США, за цінами, встановленими самим урядом. При цьому правила встановлення ціни на золото були незрозумілими. Наслідком цього стала девальвація долара США. Автор пише, що з точки зору монетарної політики, в такій скупці не було сенсу, однак, в ній був революційний сенс. Ґаррет стверджує, що одним з наслідків такої політики було те, що майже припинилось приватне позичання та кредитування. Він задає риторичне питання: « Враховуючи те, що ціна долара кожен день повідомляється Міністерством Фінансів, що схоже на номер лотерейного квитку, хто став би позичати гроші на півріччя чи рік, не маючи навіть можливості передбачити, скільки буде коштувати долар, коли відбудеться повернення позики?» Однак, Новий курс передбачав наявність федеральних органів, які видаватимуть позики. Тобто уряд замінив собою банки та всіх приватних власників капіталу. Уряд видавав позики фермерам та власникам нерухомості на умовах іпотеки. Таким чином, пояснює Ґаррет, приватні борги перетворились на державні борги. Автор звертає увагу, що джерелом коштів, які уряд позичав приватним особам, частково були «уявні гроші», що походили з інфляції, а також конфісковані гроші.
Підтримка Конгресом США президентського наказу з передання золота з приватних рук в державні, а також девальвація долара за рішенням уряду, на думку Ґаррета, завершили завдання по захопленню економічної влади.
Відповідно до Ґаррета, третім кроком по запровадженню Нового курсу стала акумуляція ненависті за допомогою пропаганди. Ґаррет пояснював, що відповідно до революційних вчень, необхідно направляти ненависть на ворожий об’єкт. Для Нового курсу, стверджує Ґаррет, ворожим об’єктом був капіталізм. Однак, прямо атакувати капіталізм було нерозумно, оскільки, американці, хоч й критикували капіталізм, не ненавиділи його, оскільки капіталізм був глибоко вкорінений в американську систему цінностей. З цієї причини, пропаганда Нового курсу атакувала не капіталізм, як такий, а різних діячів капіталізму, наприклад, – банкірів, або критикувала «старий порядок». Капіталістів зображували як осіб, які ставлять права власності вище за права людини. Мотивація отримання прибутку засуджувалась: наголошувалось, що суспільні цінності важливіші ніж матеріальні, та, коли говорилось про прибутки, увага зосереджувалась на великих прибутках. Великі прибутки стали символом суспільної шкоди тільки тому, що вони великі. Більше того, стверджувалось, що уряд завжди сприймав великі прибутки як суспільну шкоду, і саме тому вони карались.