Утопічна та антиутопічна фантастика — це піджанри наукової фантастики, які досліджують соціальні та політичні структури. Утопічна фантастика зображує обстановку, яка узгоджується з етосом автора, маючи різноманітні атрибути іншої реальності, спрямовані на те, щоб привабити читачів. Антиутопічна фантастика пропонує протилежне: зображення обстановки, яка повністю суперечить духу автора. Деякі романи поєднують обидва жанри, часто як метафору для різних напрямків, у яких людство може піти залежно від свого вибору, в кінцевому підсумку з одним із двох можливих майбутніх. Як утопії, так і антиутопії зазвичай зустрічаються в науковій фантастиці та інших видах спекулятивної фантастики.

До 1900 року було опубліковано понад 400 утопічних творів англійською мовою, понад тисячу інших з'явилися протягом ХХ століття. Це збільшення частково пов'язане зі зростанням популярності наукової фантастики та художньої літератури для молоді загалом, а також із більш масштабними соціальними змінами, які привернули увагу до більших суспільних або глобальних проблем, таких як технології, зміна клімату та зростання населення. Деякі з цих тенденцій створили окремі піджанри, такі як екотопічна фантастика, кліматична фантастика, молодіжні антиутопічні романи та феміністичні антиутопічні романи.

Піджанри

Утопічна фантастика

Слово утопія вперше використав у прямому контексті сер Томас Мор у своїй праці «Утопія» 1516 року. Слово утопія нагадує грецькі слова outopos («немає місця») і eutopos («гарне місце»). Книга Мора, написана латинською мовою, викладає бачення ідеального суспільства. Як випливає з назви, твір представляє неоднозначну та іронічну проекцію ідеальної держави. Химерний характер тексту може підтвердити оповідач другої книги «Утопії», Рафаель Гітлодей. Грецький корінь назви «Hythloday» говорить про «експерта в нісенітниці».

Більш раннім прикладом утопічного твору класичної античності є «Держава» Платона, в якій він окреслює те, що він бачить як ідеальне суспільство та його політичну систему. Пізніше Томмазо Кампанелла під впливом творчості Платона написав „Місто Сонця“ (1623), де описується сучасне утопічне суспільство, побудоване на рівності. Інші приклади включають „Історію Расселаса, принца Абіссінії“ Семюеля Джонсона (1759) та „Идукін, або за межею“ Семюеля Батлера (1872), у назві якої використовується анаграма „ніде“. Це, як і більшість утопічної літератури, можна розглядати як сатиру; Батлер змінює хворобу та злочин, покараючи перших і лікуючи останніх.

Один із прикладів значення та мети утопічного жанру описаний у книзі Фредріка Джеймсона „Археології майбутнього“ (2005) , яка розглядає багато утопічних різновидів, визначених їхньою програмою чи імпульсом.

Антиутопічна фантастика

Антиутопія — це суспільство, для якого характерна зосередженість на тому, що суперечить духу автора, наприклад, масова бідність, суспільна недовіра та підозра, поліцейська держава чи гноблення. Більшість авторів антиутопічної фантастики досліджують принаймні одну причину, чому все саме так, часто як аналогію з подібними проблемами в реальному світі. Антиутопічна література служить для того, щоб „надати свіжі погляди на проблемні соціальні та політичні практики, які в іншому випадку могли б сприйматися як належне або вважатися природними та неминучими“. Деякі антиутопії претендують на те, щоб бути утопіями. «Идукін, або за межею» Семюела Батлера можна розглядати як антиутопію через те, як хворих людей карають як злочинців, а злодіїв „лікують“ у лікарнях, що жителі Еревона вважають природним і правильним, тобто утопічним (як це висміюється в «Кандіді» Вольтера).

Антиутопії зазвичай екстраполюють елементи сучасного суспільства, тому їх можна сприймати як політичні застереження.

Антиутопії може зображати Есхатологічна література.

Приклади Роман Євгена Замятіна „Ми“ 1921 року зображує постапокаліптичне майбутнє, у якому суспільство повністю засноване на логіці та створене за зразком механічних систем. „Ми“ вплинула на Джорджа Орвелла, коли він написав „1984“ (1949), роман про Океанію, державу, яка перебуває у вічній війні, населення якої контролюється пропагандою. Старший Брат і щоденна газета „Двохвилинка ненависті“ задають тон всепроникній самоцензурі. Роман Олдоса Гакслі 1932 року „Прекрасний новий світ“ розпочався як пародія на утопічну фантастику та спроектував 2540 рік промислових і соціальних змін, які він відчув у 1931 році, що призвело до промислового успіху завдяки примусово переконаному населенню, розділеному на п'ять каст; світова держава вбиває всіх, кому 60 років і старше. Роман Карін Бойє 1940 року „Каллокаїн“ розгортається в тоталітарній світовій державі, де наркотики використовуються для контролю над думками людини.Davidson, Bengt Framtidsromanen Kallocain Karin Boye-sällskapet (in Swedish)

Роман Ентоні Берджесса „Заводний апельсин“ 1962 року розгортається в Англії майбутнього, яка має субкультуру екстремального насильства серед молоді, і докладно розповідає про переживання головного героя з державним наміром змінити його характер за своєю примхою. „Розповідь служниці“ Маргарет Етвуд (1985) описує майбутні Сполучені Штати, якими керує тоталітарна теократія, де жінки не мають прав, а „Довга прогулянка“ Стівена Кінга (1979) описує подібний тоталітарний сценарій, але зображує участь хлопчиків-підлітків у смертоносному змаганні. Приклади антиутопічної літератури для молоді включають (зокрема всі опубліковані після 2000 року) серіал „Голодні ігри“ Сюзанни Коллінз, серіал „Дивергент“ Вероніки Рот, серіал „Сила п'яти“ Ентоні Горовіца, серіал „Бігун у лабіринті“ Джеймса Дешнера та серіалі „Потворні“ Скотта Вестерфельда. Часто антиутопії також містять відеоігри; відомі приклади включають серію Fallout, BioShock і пізніші ігри серії Half-Life.

Історія антиутопічної фантастики Історію антиутопічної літератури можна простежити до реакції на Французьку революцію 1789 року та перспективи того, що панування натовпу призведе до диктатури . До кінця 20-го століття воно було, як правило, антиколгоспним. Антиутопічна фантастика виникла як відповідь на утопічне. Його рання історія простежується в „Дистопія: природна історія“ Грегорі Клейса (Oxford University Press, 2017).

Початок технологічної антиутопії можна простежити до роману Е. М. Форстера (1879—1970) „Машина зупиняється“.Caporaletti, Silvana. „Science as Nightmare: The Machine Stops by E. M. Forster.“ Utopian studies 8.2 (1997): 32-47. М. Кіт Букер стверджує, що „Машина зупиняється“, „Ми“ та „Прекрасний новий світ“ є „великими визначальними текстами для жанру антиутопічної фантастики, як через яскравість їх взаємодії з реальним світом, так і політичних питань і в масштабах їхньої критики суспільств, на яких вони зосереджені“.

Іншою важливою фігурою антиутопічної літератури є Герберт Веллс, чия робота „Машина часу“ (1895) також широко розглядається як прототип антиутопічної літератури. Робота Веллса спирається на соціальну структуру ХІХ століття, забезпечуючи критику британської класової структури того часу. Після Другої світової війни було створено ще більше антиутопічної фантастики. Ці твори художньої літератури були переплетені з політичними коментарями: кінець Другої світової війни викликав побоювання щодо наближення Третьої світової війни та, як наслідок, апокаліпсису.

Сучасна антиутопічна фантастика спирається не лише на такі теми, як тоталітарні уряди та анархізм, але й на забруднення навколишнього середовища, глобальне потепління, зміну клімату, здоров'я, економіку та технології. Сучасні антиутопічні теми поширені в молодіжному жанрі літератури.

Комбінації У багатьох творах поєднуються елементи як утопії, так і антиутопії. Як правило, спостерігач з нашого світу подорожує в інше місце чи час і бачить одне суспільство, яке автор вважає ідеальним, а інше представляє найгірший можливий результат. Зазвичай йдеться про те, що наш вибір може призвести до кращого чи гіршого потенційного майбутнього світу. „Завжди повертаючись додому“ Урсули Ле Гуїн відповідає цій моделі, а також „Жінка на краю часу“ Мардж Пірсі. У „П'ятій священній речі“ Старговк немає спостерігача, який подорожує в часі. Проте в її ідеальне суспільство вторгається сусідня влада, яка втілює злі репресії. В „Острові“ Олдоса Гакслі, багато в чому контрапункті його більш відомого „Прекрасного нового світу“, злиття найкращих частин буддійської філософії та західних технологій знаходиться під загрозою „вторгнення“ нафтових компаній. Як інший приклад, у серії „Небажані“ Лізи Макманн виникає парадокс, коли ізгої з повної антиутопії розглядаються як абсолютна утопія. Вони вважають, що тим, хто отримав привілей у згаданій антиутопії, не пощастило.

В іншій літературній моделі уявне суспільство подорожує між елементами утопії та антиутопії протягом роману чи фільму. На початку „Зранителя“ Лоїс Лоурі світ описується як утопія. Однак у міру розвитку книги розкриваються антиутопічні аспекти світу.

„Мандри Гуллівера“ Джонатана Свіфта також іноді пов'язують як з утопічною, так і з антиутопічною літературою, оскільки вона поділяє загальну стурбованість ідеями хороших і поганих суспільств. З тих країн, які відвідує Лемюель Гуллівер, Бробдінгнаг і Країна Гуїгнгнмів наближаються до утопії; інші мають значні антиутопічні аспекти.

Екотопічна фантастика

В екотопічній фантастиці автор показує або утопічний, або антиутопічний світ, що обертається навколо збереження або знищення навколишнього середовища. У 2006 роціДенні Блум ввів термін „cli fi“, у 2011 році його розповсюдила Маргарет Етвуд у Twitter, щоб охопити художню літературу, пов'язану зі зміною клімату„Margaret Atwood — Twitter, але ця тема існує десятиліттями. Романи про перенаселення, такі як романи Гаррі Гаррісона “Посуньтесь! Посуньтесь!„ (знятий у фільмі “Зелений сойлент»), були популярні в 1970-х роках, відображаючи широке занепокоєння наслідками перенаселення для навколишнього середовища. У романі Вітлі Стрібера та Джеймса Кунетки «Кінець природи» (1986) йдеться про майбутнє, у якому перенаселення, забруднення, зміна клімату та, як наслідок, супершторми призвели до популярного політичного руху масових самогубців. Іншими прикладами екологічної антиутопії є зображення Землі у фільмах «ВОЛЛ-І» та «Аватар».

Хоча еко-антиутопії є більш поширеними, у літературі присутня невелика кількість робіт, які зображують те, що можна назвати еко-утопією, або еко-утопічні тенденції. Серед них «Екотопія» Ернеста Калленбаха. Кім Стенлі Робінсон написав кілька книг, присвячених екологічним темам, у тому числі трилогію про Марс. Однак найпомітніше, що його трилогія «Три Каліфорнії» протиставила еко-антиутопію еко-утопії та такому собі середньому майбутньому. Робінсон також відредагував антологію короткої екотопічної фантастики під назвою «Первісне майбутнє: нові екотопії». Ще один вражаючий твір Робінсона — «Нью-Йорк 2140», який зосереджується на наслідках суспільства після великої повені, і його можна побачити як через утопічну, так і антиутопічну призму.

Є кілька антиутопій, які мають «антиекологічну» тематику. Вони часто характеризуються урядом, який надмірно захищає природу, або суспільством, яке втратило більшість сучасних технологій і бореться за виживання. Яскравим прикладом цього є роман «Ходак Рідлі» .

Феміністичні утопії Іншим піджанром є феміністичні утопії та перекриваюча категорія феміністської наукової фантастики. За словами письменниці Саллі Міллер Ґіргарт, «феміністичний утопічний роман — це роман, який а. протиставляє сьогодення уявленому ідеалізованому суспільству (відокремленому від сьогодення часом або простором), б. пропонує комплексну критику теперішніх цінностей/умов, в. розглядає чоловіків або чоловічі інституції головною причиною нинішніх соціальних негараздів, г. представляє жінок не тільки як принаймні рівних чоловікам, але й як єдиних арбітрів своїх репродуктивних функцій».