Анастасі́я Васи́лівна Гуле́й, до шлюбу Пляшечник (12 грудня 1925, с. Грабарівка, Пирятинський р-н, Полтавська обл.) — голова Української організації борців антифашистського опору, активна громадська діячка, видавниця. Жертва сталінських репресій, колишня ув'язнена нацистських концтаборів Аушвіц, Бухенвальд та Берген-Бельзен.
Біографія Народилася в селі Грабарівка Полтавської області в родині сільського вчителя Василя Петровича Пляшечника та Секлети (Секлітікії) Феофілактівни Панікар. Анастася (Надя, як її називали в родині) була найменшою дитиною. Старший брат Василь (1915 р.н.) був теж вчителем, загинув під час Другої світової війни у лютому 1945 року. Середній брат Ігнатій (1918 р.н.) учасник радянсько-фінської війни, пережив блокаду Ленінграду. Найменший Петро (1922 р.н.) на Другій світовій війні був тяжко поранений, залишився без ноги.
Дитячі роки Анастасії пройшли в селі Бубнівщина Чернігівської області, де батько через два роки після її народження отримав місце вчителя. Вона була допитливою і жвавою дитиною, дуже любила читати. Велика батьківська бібліотека давали можливість задовольняти цей інтерес. На рік раніше пішла до школи і закінчила 9 класів.
Голодомор та сталінські репресії Хоча Анастасія зростала серед любові батьків і старших братів, її дитячі роки важко назвати безхмарними.
Під час колективізації знищили майже усю родину її матері (вона мала 8 братів і сестер). Материних батьків Феофілакта та Анастасію Панікар розкуркулили, виселили із села. «Куркулям» відвели на полі місце, де дозволили викопати землянку і в ній жити. У село ходити заборонялося: живи як хочеш, чи помирай. Те ж саме гетто в меншому масштабі. Посипалися неприємності і на батька, за ним стали пильно стежити, щоб він не допомагав родичам, бо інакше звинуватять у зв'язках з «куркульським елементом». Анастасія Гулей згадувала, як одного разу дідусь мусив тікати від бригади «активістів», яким хтось доніс, що до вчителя у хату прийшов «куркуль». Того разу дідові Феофілакту вдалося втекти, але довго він не прожив, його вдарили цеглиною по голові «комсомольці» в іншому селі."
Чотирьох дядьків Анастасії (маминих братів) заарештували у 1930 році. Григорія і Михайла розстріляли в тюрмі в Прилуках (наймолодшому було 16 років) за хибним обвинуваченням. Інших двох Андрія і Гордія вислали на 5 років до радянських таборів, але у 1937 році їх заарештували повторно. Гордія розстріляли у Харківській тюрмі. Андрію пощастило більше, він повернувся до рідного села після 8 років ув'язнення. Їх діти прожили вік приниженими, зневаженими і зацькованими, словом — діти «ворогів народу».
У дитячу пам'ять Анастасії врізалися й інші моторошні картини. Як під час Голодомору повз їхнє вікно, через шкільне подвір'я, щодня носили покійників на кладовище. Несли у ряднах, трун ніхто не робив, покійників ніхто не оплакував. Закопають одного, йдуть по іншого і так щодня з ранку до вечора. Або іншого разу вона з подругою стали свідками роботи так званої «буксирної команди», які відібрали в удови останній вузлик квасолі. А ще страшніше було зустріти опухлу жінку, яка зі скляними нелюдськими очима іде в одній сорочці, шукає їжі.
Друга світова війна У 1939 році забрали до Червоної армії середнього брата Гната, попри те, що в юнацтві переніс туберкульоз колінного суглоба. Навесні 1941-го змінив професію вчителя на техніка підривних робіт старший брат Василь. Анастасія теж планувала після закінчення 9 класів вступити до Московського інституту іноземних мов, де за прискореною програмою готували військових перекладачів. 21 червня 16-літня приїхала у Пирятин, щоб отримати свідоцтво про народження і надіслати документи в інститут, аж ранком у неділю стало відомо про напад Німеччини. Через три місяці німці були вже в Пирятині.
Примусова праця в Третьому Рейху На початку 1942 року окупаційна влада розпочала масовий вивіз жителів України на роботу до Німеччини. Спочатку агітували добровольців, але дуже швидко перешли до масових примусових заходів із залученням поліції та охоронних підрозділів Вермахту. Навесні 1943 р. була оголошена «мобілізація» всіх працездатних 1923—1925 років народження. Тепер під депортацію потрапляла і Анастасія. Сільський староста і поліцаї шантажували родину, як не поїде дочка, то відправлять матір. Одного разу Насті вдалося втекти з Пирятина. Два тижні переховувалася у сусідів та знайомих у селі. Потім таки прийшла додому, щоб зібратися в дорогу переїхати до тітки у Чернігівську область.
«Назавжди запам'яталася картина: мати сіє борошно, щоб спекти мені коржики на дорогу, біля порогу лежить зарізана курка ще не обскубана — теж для мене, я лежу на печі за ширмочкою, думаю що взяти мені на дорогу. Та ось заходять у хату староста села Захарко і поліцай Павло, якого прозивали „Габло“. Довго не говорили, дали повістку, взяли підпис, пригрозили, щоб не подумала знову тікати, бо випровадять матір. Отут мама заголосила, щось підказувало їй — наступило найстрашніше».
Групу українських невільників, серед яких була і 17-літня Анастасія, привезли працювати до містечка Кьоніґсгутте (Königshutte) у Польщі. Поселили у табір при великому хімічному підприємстві. Нацистські чиновники називали робочу силу із окупованих радянських територій остарбайтерами (східними робітниками). Остарбайтери серед інших цивільних іноземців мали найгірші умови проживання, найменше харчування і найважчі умови праці. Новоприбулих бранців направили на ремонт залізниці, поблизу міста Катовіце. Молоді дівчата розвантажували вагони зі шлаком, підсипали його під шпали. Дорогою в неволю Анастасія знайшла собі подруг із Пирятинського району, з ними і намовилися тікати.
«Я не була вже така радянська патріотка, але не могла просто так працювати на німців, коли троє братів воювали на фронті. Такі думки пекли мозок і серце, і гнали додому». На станції Катовіце дівчата добре вивчили карту Польщі і розробили маршрут, як пройти до кордону дистрикту Галичина. Одного разу під час сильного дощу, коли всі робітники ховалися у складі, п'ятеро українок непомітно пішли зі станції за місто на Схід «до кордону».
Дорогою польські селяни попереджади втікачок мало не в кожному селі, що їх все одно впіймають, пропонували притулок і роботу. Вони пройшли 10 днів, вдало перейшли Віслу, дійшли до річки Сян, коли їх впіймав польський жандарм. Місяць сиділи у в'язниці Жешува, 28 липня їх перевезли до тюрми Тарнува, а надвечір 8 серпня 1943 року ув'язнені прибули до концтабору Аушвіц.
Ув'язнення у нацистських концтаборах У концтаборі Аушвіц новачкам одразу влаштували процедуру прийому: їх облили холодно водою, переодягли в смугастий тюремний одяг, взули в дерев'яні довбанки, обстригли волосся, викололи на руці номер 61369. «По війні я не раз чула співчутливе» — розказує Анастасія Гулей — «А боліло, коли виколювали? Ми були таким жахом пройняті, що хоч би і голови відтинали, то не відчували б фізичного болю. Наче то нічого страшного не робилося, але це було так не зрозуміло, такий жах охоплював мозок, такий стан був пригнічений, що людина втрачала розуміння, де вона знаходиться і що з нею відбувається, на якому світі живе».
Анастасія з подругами потрапила у відділення концтабору Аушвіц ІІ (Біркенау), який був табором знищення переважно для євреїв та ромів. На території Біркенау збудували 4 газові камери, замасковані під душові, та 4 крематорії, що використовувались для спалювання трупів людей. Анастасія жила в бараку, який знаходився недалеко від центральної дороги, що розділяла чоловічий і жіночий табори і вела в ліс, до крематоріїв. Щодня вона спостерігала, як цією дорогою йшли євреї, колоною по п'ятеро в ряду. В'язням здавалося, що вони ідуть як на парад: гарно вбрані, з дітьми різного віку. Діти несуть ляльки, ідуть безтурботно біля батьків, дідусів, бабусь, підкидають м'яч і не здогадуються, як і їх батьки, куди вони йдуть. «Тяжко, боляче було дивитися на ці нескінченні смиренні колони людей, хотілось кричати: „Не йдіть! Не здавайтесь! Боріться!“. А вночі сморід горілого людського тіла накриває всю територію Біркенау, полум'я над трубою досягає десяти метрів, а чорний пекельний дим застилає увесь світ. Жах сковує тіло, холодить душу. Невже це можливо? Де це діється, на якому світі?».
Табірний режим, голод, знущання — все було розраховано на те, щоб позбавити людину її індивідуальності, волі до життя. «Думки про втечу вже не було», — зізнається Анастасія Василівна. Перебуваючи у карантинному блоці, жінки ще пробували на початку протестувати. Їх ганяли копати глибокий рів перед огорожею табору. Земля глиниста, мокра, бранки грузнуть у своїх дерев'яних колодках, а тут ще почався дощ. Вирішили не виходити на роботу. Блокова кричить, репетує — вони ні з місця. Сидять у бараці. Тоді прибігає комендант табору Йозеф Крамер, вискочив на третій поверх нар, почав стріляти у стелю. Вигнали жінок з браку, вишикували в шеренгу, поставили на коліна у багнюку з піднятими руками, а комендант проходить і кожну п'яту б'є кулаком у груди. Після цього всі понуро пішли обкладати канаву терниною.
У таборі у неділю був вихідний день, коли можна було залишитися у бараці. Але й ці рідкісні хвилини відпочинку не тішили полонених. «Сидіти в бараку голодному і думати про голод — ні, краще на роботі, там хоча якось відволікаєшся від цього всеохоплюючого, настирливого, всепоглинаючого почуття голоду, що не відпускає ні на мить». Неділя це був час, коли можна зустрітися із земляками, знайомими, поспілкуватися, сказати слова підтримки. Анастасія була начитаною, комунікабельною дівчиною. У родині була велика бібліотека, ще у шкільні роки вона познайомилася з російською, французькою, німецькою класичною літературою, мала талант оповідати. «У вихідні бігають дівчата, шукають у бараку „Надю із шістдесят першої тисячі“. Тягнуть у свій куток на третій полиці, повсідаються і чекають слухачки, що вона почне розповідати якусь цікаву книжку, яку прочитала вдома. Це почалося ще в Тарнавській в'язниці, коли через засилля блох, доводилося всю ніч розказувати геть усе, що читала колись».
У концтаборі кожен крок, найпростіша процедура перетворювалася на знущання над в'язнями. Найбільше замучували аппелі (від нім. Appel, перекличка, поревірка). Рано-вранці бігали штубові (старші по кімнаті) по бараку, грюкали палицями по нарах, будили на аппель. Тут тільки-но одіж під тобою розпарилася, бо посушити її після дощу чи снігу ніде, окрім як своїм тілом, тільки уві сні забув про голод, треба вставати, тягти розпарене мокряччя на себе і йти ставати у свою п'ятірку. Ранком аппель проходив швидко. Полічить аузієрка (наглядачка, від нім.: Aufseherin) чи блокова (старша по бараку) і передає бранців шефам та конвоїрам робочих команд, які ведуть на роботу. Увечері знов перелічують. Шефи здають, аузієрки приймають. Часто бувало приведуть команду в табір, а аузієрки немає. «Запустять нас у табір, поставлять під дротяною стіною п'ятірками і під наглядом охорони, що на вишках, змушують годинами стояти і чекати. Ні відійти, ні присісти, ні обіпертися об щось, ні колодок з ніг зняти, коли жарко, ні потупцювати, коли холодно — стій, бо стрілятиме. Аж ось під вечір біжить. Замість форми якась рожева сукня виглядає з-під чорного плаща-накидки, розмальована, напарфумлена — на гульки зібралася. Було охоронці витягають її із рову п'яну, виваляну у багні, справжню фурію».