Ткацтво

Тка́цтво — виготовлення суворих (необроблених) текстильних тканин шляхом взаємного переплетення ниток під прямим кутом за допомогою спеціальних пристроїв. Це одне з найдавніших ремесел, а в автоматизованому вигляді — найпоширеніший спосіб виробництва тканин.

Суть поняття і види ткацтва У широкому розумінні слова поняття «ткацтво» охоплює усю сукупність технологічних процесів виробництва тканин з ниток. Визначальним для ткацтва є розташування ниток перпендикулярно одна одній за допомогою спеціального пристрою. Цей метод має багато переваг, тканина виходить рівномірною, стійкою до деформації при стисканні та розтягуванні. Крім ткацтва, тканини виготовляють шляхом плетіння, в'язання, тафтингу, які надають тканині іншої, відмінної від тканої, структури. Сировиною для тканин слугують волокна: натуральні (рослинні, шерсть тварин) та синтетичні (з полімерів, які здебільшого виготовляються з нафти). Сирі волокна складають пряжу, з якої прядінням формуються нитки, а з ниток — тканина. Тканням виробляється приблизно 70 % тканин у світі.

Автоматизація процесу ткання зумовила поділ ткацтва на промислове та мистецьке (художнє). Останнє є частиною декоративно-ужиткового мистецтва, сувенірної промисловості тощо.

За походженням тканини можна виділити бавовноткацтво, шовкоткацтво, льоноткацтво, вовноткацтво та ін.

Техніка виконання Розрізняють доверстатне ткання за допомогою простих пристосувань (як-от ткацька дошка, кросенцята) і верстатне, коли використовуються складніший ткацький верстат, який складається з декількох частин і в своєму робочому стані не є переносним.

Ручний ткацький верстат винаходився багато разів у різних місцевостях незалежно. Основою цього пристрою є рама, на якій закріплюються натягнені паралельні нитки, що складають основу тканини. Потім між ними, через одну, протягується перпендикулярна нитка, утік. Рама може розташовуватися вертикально чи горизонтально. Натягнення ниток реалізується через прив'язування до рами, або ж обваження кінців грузилами. Розділяти нитки основи, щоб почергово протягувати між парними та непарними перпендикулярну нитку, дозволяє спеціальна деталь, реміза. Утокова нитка протягується за допомогою човника (всередині якого міститься шпуля), або, в автоматизованих верстатах, за допомогою струменя повітря (пневматичні верстати), води (гідравлічні верстати), рапірами (рапірні верстати) або мікрочовниками-мікропрокладачами. Безчовникові верстати дозволяють масово виробляти прості тканини, проте не підходять для ткання складних візерунків і більш енергозатратні.

В Україні простий розбірний верстат, давнього, можливо ще праслов'янського походження, називають кроснами. Пристрій, який часто називається власне ткацьким верстатом, стаціонарний, нерозбірний, складнішої будови.

Історія

Стародавній світ Ткацтво розпочалося приблизно 28 тис. років до н. е. Про це відомо з відбитків тканин на глині, тоді як знахідки самого стародавнього текстилю рідкісні. Збереження цілих фрагментів тканини або інших текстильних виробів (мотузок, сіток) відбувається, коли вони перебувають в екстремальних умовах холоду, сухості, безкисневого середовища; коли волокна контактують з металами, такими як мідь; або коли текстиль зберігається шляхом випадкового обвуглювання. Найдавніший зразок текстилю знайдено в печері Дзудзуана в Грузії.

Льон використовувався для ткацтва щонайменше з часу 7 тис. років до н. е., про що свідчить знахідка на стоянці Чатал-Гьоюк у Туреччині. Використання вовни відоме з 7 тис.-6,5 тис. років до н. е. Виробництво шовкової тканини почалося на території Китаю приблизно 5 тис. років до н. е. Шовк цінувався найдорожче з усіх тканин через його якості та тривалу неможливість виробництва за межами Китаю.

Шнури та нитки найраніше виготовлялися ручним скручуванням. Такі матеріали годилися для плетіння поясів, взуття, рибальських сіток, але ще не створення одягу. Винахід веретена дозволив прискорити процес і виробляти тонші й рівномірішої товщини нитки, оскільки волокна скручувалися під дією обертання вільно звисаючого веретена. Для рівномірного обертання веретена застосовували невеликі вантажі, прясла (зазвичай глиняні), що є поширеними археологічними знахідками. Найдавніші прясла знайдені в Ізраїлі та датуються 10 тис. років до н. е. Їхній винахід ймовірно дав поштовх до винайдення гончарного круга та колеса. У Європі веретена використовували з початку пізнього неоліту близько 5500 року до н. е.

Найраніші достеменні докази існування ткацьких верстатів датуються приблизно 6400–6000 роками до н. е. та знайдені в Єгипті. Винахід ремізи дозволив значно скоротити час, необхідний для створення тканин. У бронзову добу тканина була одним з найцінніших товарів, особливо з вишуканими візерунками. Ткані гобелени також були харктерними для доколумбових культур Центральної Америки.

Прядіння було поширеним жіночим заняттям, оскільки легко поєднувалося з доглядом за дітьми та господарством, і могло часто перериватися без шкоди. В той же час є свідчення про ткачів-чоловіків у Греції та Єгипті, хоча їхня кількість була меншою. Греки вважали, що в Єгипті «все навпаки» зокрема тому, що ткацтво було там чоловічим заняттям.

Середньовіччя

Шовк, бавовна і льон не були загальнодоступними в ранньому Середньовіччі і дорого коштували. Більш поширеним був вовняний одяг. Коноплі та кропива використовувалися для створення робочих тканин. Тим не менш, бавовняна промисловість існувала на півдні Європи в XII ст. Шовк навчилися виробляти в Європі з VI ст., коли шовкопрядів інтродуктували в Візантії, а потім на Сицилії та в мусульманської Іспанії до 900 року. Нарешті він поширився у Венеції та інших італійських містах-державах приблизно до XII ст., чому сприяло захоплення в 1099 році Єрусалима хрестоносцями та отримання контролю над торговими шляхами. Ця подія також сприяла проникненню до Європи технологій та схем ткання зі сходу.

Горизонтальний ткацький верстат запровадили в Європі у XI ст., ймовірно з Сирії. Ткач міг натиснути педаль такого верстата, щоб підняти один набір почергових основ і протягнути човник під ним одним прямим проходом. Потім він натискав на іншу педаль, яка піднімала інший набір основ і протягував човник під ним в іншому напрямку. Човник легко ковзав по нижньому набору основ, розмотуючи за собою пряжу.

Прядка з'явилася в Європі в XII ст. і пришвидшила процес виготовлення ниток. Прядіння веретеном вручну, однак, лишалося поширеним. Великим ткацьким центром у середньовічній Європі була Флоренція. Так, у 1338 році там діяло понад 200 текстильних майстерень.

З IX ст. центром експорту у Середземномор'ї африканських тканин стало місто Фес, а в Червоне море — Аксум. У межах Монгольської імперії ткачі високо цінувалися і цим кваліфікованим ремісникам було наказано оселятися там, де вони були потрібні імперії.

Відродження та Новий час

Протягом XV-XVI ст. Італія виробляла тканини, включаючи бавовну, льон, вовну та шовк для заможних меценатів. Одним із постійних меценатів була церква, яка замовляла широкий асортимент тканин, включаючи оксамит, мереживо, вишивки та гобелени. Період приблизно з 1400 по 1600 рік був часом, коли ткачі Італії, а також Іспанії, досягли успіху у виробництві вражаючих візерунчастих оксамитових тканин. Венеція, Флоренція та Генуя були найважливішими італійськими центрами виробництва високоякісного оксамиту. Попит на тканини зумовив розвиток їх фарбування та оздоблення.

У другій половині XVII ст. Париж став центром європейського текстильного виробництва, дизайну та техніки. Король Людовік XIV та його міністр Жан-Батист Кольбер інвестували у виробницто тканин. До кінця XVIII ст. понад третина населення Ліона, майже 15 тис. робітників, були прямо чи опосередковано залучені до виробництва шовкових тканин.

Колонізація Америки європейцями зумовила потребу в забезпеченні колоній тканинами. Тому вже з першої половини XVII ст. колоніальні уряди заохочували до домашнього ткацтва. Британська імперія прагнула встановити монополію на промисловий текстиль. Продавати іноземцям ткацькі верстати або схеми їх будівництва було незаконно, а робітникам цехів заборонялося емігрувати.

Жозеф Марі Жаккард у 1801 році розробив систему перфокарт, які використовувалися для керування візерунком на ткацькому верстаті. Жаккардовий верстат використовувався для створення складних візерунків на текстилі. Поштовх цьому дало те, що між 1770 і 1800 роками споживання бавовни зросло в 12 разів, і ткачам було важко встигати за виробництвом пряжі. Завдяки прядильним машинам та ткацьким верстатам, ткач став заможним і шанованим ремісником, а одна людина могла керувати чотирма ткацькими верстатами та виробляти в 20 разів більше тканини.

У 1842 році Джеймс Буллоу та Вільям Кенворті представили повністю автоматизований ткацький верстат, який став галузевим стандартом наступного століття. Автоматичні ткацькі верстати розвивалися головним чином шляхом удосконалення подачі утоку. Цінним удосконаленням стали рухи відпускання та підтягування, що дозволяли автоматично підтримувати рівномірний натяг основи.

Сучасність У теперішній час автоматизований процес ткання є галуззю текстильної промисловості. З початку механічного ткання продуктивність на ткацькій фабриці практично подвоюється кожні 25 років. Крім механічних удосконалень в прядінні відбувся швидкий прогрес у розробці нових волокон. Гнучкість і достатня міцність, як правило, є основними вимогами, і промислові тканини повинні відповідати жорстким специфікаціям ширини, ваги на одиницю площі, структури переплетення, міцності та розтягу, кислотності або лужності, товщини та пористості. Комерційна розробка синтетичних волокон почалася наприкінці XIX ст., і значно розвинулася протягом 1940-х років після Другої світової війни.

В Україні

Розвиток Знахідки артефактів, які свідчать про наявність ткацтва на території сучасної України, датуються від VI тис. до н. е. Найбільше це прясла та важки ткацьких верстатів, які належать трипільській, сабатинівській, білозерський і пізнішим археологічним культурам. Природні умови українського лісостепу дозволяли як розводити овець, так і та вирощувати коноплі й льон для отримання волокон.

Домашнє виробництво тканин тривало в пізню осінь — весну, коли землеробських робіт було мало або не було зовсім. Прядіння припадало на листопад-січень, а ткання — на березень-травень (але обов'язково закінчувалося до Великодня). В «Описі України» Гійома Боплана середини XVII ст. зазначається, що «жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для щоденного вжитку».

Незалежно від потреб сім'ї в полотні, дівчата повинні були наткати у посаг полотно для обдаровування сватів як доказ своєї майстерності й працьовитості. Зазвичай дівчата починали ткати в 10 років, а до того залучалися до прядіння. В деяких регіонах України (Полтавщина, Поділля, захід України) ткацьке ремесло могло бути і чоловічим заняттям.

У другій половині XVII ст. через тривалі війни, Руїну, в Україні виник дефіцит якісних тканин. Цим користувався московський царський уряд, видаючи козацькій верхівці Лівобережжя шовкові й золототкані тканини, делікатні тонкі сукна як частину регулярного жалування та винагороду.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. виробництво полотна в Україні розвивалося, крім промислів у селах, також на панських мануфактурах. Хоча першу мануфактуру з виробництва сукняних тканин на 50 верстатів організовали ще в 1719 у селі Ряшки на чернігівщині.