У міжнародних відносинах (МВ) конструктивізм є соціальною теорією, яка стверджує, що значні аспекти міжнародних відносин формуються під впливом ідеологічних чинників. Є декілька найважливіших ідейних факторів, які тримаються колективно; ці колективні переконання формують інтереси та особистість акторів.

На відміну від інших відомих підходів і теорій ІР (таких як реалізм і раціональний вибір), конструктивісти вбачають ідентичність та інтереси акторів як соціально сконструйовані та мінливі; ідентичності не є статичними. Подібно до раціонального вибору, конструктивізм не робить широких і конкретних прогнозів щодо міжнародних відносин;це підхід до вивчення міжнародної політики, а не суттєва теорія міжнародної політики. Конструктивістський аналіз може надати суттєві пояснення чи передбачення лише після того, як визначено відповідних акторів та їхні інтереси, а також зміст соціальних структур.

Основними теоріями, що конкурують з конструктивізмом, є варіанти реалізму, лібералізму та раціонального вибору. , які підкреслюють матеріалізм (уявлення про те, що фізичний світ сам по собі визначає політичну поведінку) та індивідуалізм (уявлення про те, що окремі одиниці можна вивчати окремо від ширших систем, у які вони включені). Тоді як інші відомі підходи концептуалізують владу в матеріальних термінах (наприклад, військові та економічні можливості), конструктивістський аналіз також розглядає владу як здатність структурувати та конституювати природу соціальних відносин між акторами.

Розвиток Ніколасу Онуфу приписують авторство терміну «конструктивізм» для позначення теорій, які наголошують на соціально сконструйованому характері міжнародних відносин. З кінця 1980-х до початку 1990-х років конструктивізм став однією з головних шкіл у міжнародних відносинах.

Найперші конструктивістські роботи були зосереджені на встановленні того, що норми мають значення в міжнародній політиці. У виданні Пітера Дж. Катценштейна «Культура національної безпеки» зібрані роботи багатьох видатних і молодих конструктивістів, що свідчить про важливість конструктивістських ідей у сфері досліджень безпеки — галузі міжнародних відносин, в якій до цього домінували реалісти.

Визнавши, що норми мають значення в міжнародній політиці, пізніші течії конструктивізму зосередилися на поясненні обставин, за яких одні норми мають значення, а інші — ні. Конструктивістські дослідження зосереджувалися на нормотворцях: міжнародних організаціях і праві: епістемічних спільнотах; мовленні, аргументах та переконанні, а також структурній конфігурації як механізмах та процесах соціального конструювання.

Александер Вендт є найвідомішим прихильником соціального конструктивізму в галузі міжнародних відносин. Стаття Вендта 1992 року « Анархія — це те, що держави роблять з неї: соціальне конструювання силової політики» заклала теоретичне підгрунтя для того, щоб кинути виклик тому, що він вважав недоліком, який поділяють як неореалісти, так і неоліберальні інституціоналісти, а саме: прихильність (груба) форма матеріалізму. Намагаючись показати, що навіть така основна реалістична концепція, як " політика сили ", є соціально сконструйованою, тобто не даною природою і, отже, здатною до трансформації людською практикою, Вендт відкрив шлях для цілого покоління дослідників міжнародних відносин до продовжувати роботу над широким колом питань з конструктивістської точки зору. Далі Вендт розвинув ці ідеї у своїй центральній праці « Соціальна теорія міжнародної політики» (1999).

Продовжуючи Вендта, Марта Фіннемор запропонувала перший «стійкий, систематичний емпіричний аргумент на підтримку конструктивістського твердження про те, що міжнародні нормативні структури мають значення у світовій політиці» у своїй книзі «Національні інтереси в міжнародному суспільстві» 1996 року.

Існує кілька напрямів конструктивізму.«http://www.palgrave.com/page/detail/theories-of-international-relations-scott-burchill/?isb=978023036222 » З одного боку, є «конвенційні» вчені-конструктивісти, такі як Кетрін Сіккінк, Пітер Катценштайн, Елізабет Кір, Марта Фіннемор та Олександр Вендт, які використовують загальноприйняті методології та епістемології. Їхня робота була широко прийнята в середовищі міжнародної спільноти та викликала жваві наукові дискусії серед реалістів, лібералів і конструктивістів. Ці вчені вважають, що дослідження, орієнтовані навколо причинно-наслідкових пояснень і конститутивних пояснень, є доречними. Вендт називає цю форму конструктивізму «тонким» конструктивізмом. З іншого боку, є «критичні» радикальні конструктивісти, які більш серйозно сприймають дискурс і лінгвістику та приймають непозитивістські методології та епістемології. Третій напрямок, відомий як критичний конструктивізм, звинувачує звичайних конструктивістів у тому, що вони систематично применшують або забувають про класові фактори. Незважаючи на розбіжності, усі напрямки конструктивізму погоджуються, що неореалізм і неолібералізм приділяють недостатню увагу соціальному будівництву у світовій політиці.

Теорія Існує кілька напрямів конструктивізму. З одного боку, є «конвенційні» вчені-конструктивісти, такі як Кетрін Сіккінк, Пітер Катценштейн, Елізабет Кір, Марта Фіннемор та Олександр Вендт, які використовують загальноприйняті методології та епістемології. Їхня робота була широко прийнята в середовищі міжнародної спільноти та викликала жваві наукові дискусії серед реалістів, лібералів і конструктивістів. Ці вчені вважають, що дослідження, орієнтовані навколо причинно-наслідкових пояснень і конститутивних пояснень, є доречними. Вендт називає цю форму конструктивізму «тонким» конструктивізмом. З іншого боку, є «критичні» радикальні конструктивісти, які більш серйозно сприймають дискурс і лінгвістику та приймають непозитивістські методології та епістемології. Третій напрямок, відомий як критичний конструктивізм, звинувачує звичайних конструктивістів у тому, що вони систематично применшують або ігнорують класові фактори. . Незважаючи на розбіжності, усі напрямки конструктивізму погоджуються, що неореалізм і неолібералізм приділяють недостатню увагу соціальному будівництву у світовій політиці.

Центральними для конструктивізму є уявлення про те, що ідеї мають значення та що агенти є соціально сконструйованими (а не даними).

Конструктивістські дослідження зосереджені як на причинно-наслідкових поясненнях явищ, так і на аналізі того, як речі сконституйовані. У вивченні національної безпеки наголос робиться на тому, що культура та ідентичність впливають на політику безпеки та відповідну поведінку. Ідентифікації необхідні для того, щоб забезпечити хоча б деякий мінімальний рівень передбачуваності та порядку. Об'єкт конструктивістського дискурсу можна уявити як появу, фундаментальний фактор у сфері міжнародних відносин, нещодавньої дискусії про епістемологію, соціологію знання, відносини агент/структура та онтологічний статус соціальних фактів.

Думку про те, що на міжнародні відносини впливає не лише політика сили, а й ідеї, поділяють автори, які називають себе теоретиками конструктивізму. Згідно з цією точкою зору, фундаментальні структури міжнародної політики є соціальними, а не суто матеріальними. Це спонукає соціальних конструктивістів стверджувати, що зміни в природі соціальної взаємодії між державами можуть принести фундаментальний зсув у бік більшої міжнародної безпеки.

Складний реалізм У період становлення конструктивізму неореалізм був домінуючим дискурсом міжнародних відносин. Велика частина початкових теоретичних робіт конструктивізму кинула виклик основним неореалістичним припущенням. Неореалісти є принципово каузальними структуралістами. Вони вважають, що більшість важливого змісту міжнародної політики пояснюється структурою міжнародної системи, позиція, вперше висунута в книзі Кеннета Уолца «Людина, держава і війна» і повністю висвітлена в його основному тексті неореалізму «Теорія міжнародної політики». Зокрема, міжнародна політика визначається насамперед тим фактом, що міжнародна система є анархічною — їй бракує будь-якої всеосяжної влади, натомість вона складається з одиниць (держав), які формально є рівними — усі вони суверенні над своєю територією. Така анархія, стверджують неореалісти, змушує держави діяти певним чином, зокрема, вони можуть покладатися лише на себе для безпеки (вони повинні допомагати собі самі). Спосіб, у який анархія змушує їх діяти таким чином, захищати власні інтереси з точки зору влади, стверджують неореалісти, пояснює більшість міжнародної політики. Через це неореалісти схильні нехтувати поясненнями міжнародної політики на рівні «одиниці» або «держави». Кеннет Вальц критикував такий фокус як редукціонізм.

Конструктивізм, зокрема у творчих роботах Вендта, кидає виклик цьому припущенню, показуючи, що причинні сили, які неореалісти приписують «структурі», насправді не є «даними», а ґрунтуються на тому, як структура конструюється соціальною практикою. Усунувшись від припущень щодо природи ідентичностей та інтересів акторів у системі та значення, яке соціальні інститути (включаючи анархію) мають для таких акторів, Вендт стверджує, що «структура» неореалізму розкриває дуже мало: «вона не передбачає, чи будуть два держави будуть друзями чи ворогами, визнаватимуть суверенітет одна одної, матимуть династичні зв'язки, будуть ревізіоністами або статус-кво, і так далі». Оскільки такі особливості поведінки не пояснюються анархією, а вимагають натомість включення доказів щодо інтересів та ідентичності ключових акторів, акцент неореалізму на матеріальній структурі системи (анархії) недоречний. Вендт йде далі, стверджуючи, що оскільки спосіб, у який анархія обмежує держави, залежить від того, як держави сприймають анархію та уявляють собі власні ідентичності та інтереси, анархія навіть не обов'язково є системою самодопомоги. Це лише змушує держави допомагати собі самі, якщо вони відповідають неореалістичним припущенням про те, що держави розглядають безпеку як конкурентну, відносну концепцію, де отримання безпеки для однієї держави означає втрату безпеки для іншої. Якщо держави натомість дотримуються альтернативних концепцій безпеки, або «кооперативної», коли держави можуть максимізувати свою безпеку без негативного впливу на безпеку іншої, або «колективної», коли держави вважають безпеку інших держав цінною для себе, анархія буде взагалі не призводить до самодопомоги. Висновки неореалістів, як такі, повністю залежать від невисловлених і беззаперечних припущень щодо того, як актори конструюють значення соціальних інститутів. Важливо те, що оскільки неореалісти не вміють визнати цю залежність, вони хибно припускають, що такі значення є незмінними, і виключають дослідження процесів соціального конструювання, які насправді виконують ключову пояснювальну роботу за спостереженнями неореалістів.

Будучи критикою неореалізму та неолібералізму (які були домінуючими напрямками теорії ІР протягом 1980-х років), конструктивізм, як правило, об'єднувався з усіма підходами, які критикували так звані «нео-нео» дебати. Тому конструктивізм часто плутали з критичною теорією. Однак, у той час як конструктивізм може використовувати аспекти критичної теорії і навпаки, основні варіанти конструктивізму є позитивістськими.

У відповідь на конструктивізм Джон Міршаймер стверджував, що ідеї та норми мають значення лише на маргінесі, і що заклики лідерів до норм і моралі часто відображають особистий інтерес.

Ідентичності та інтереси