Худо́жня літерату́ра, також кра́сне письме́нство — складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва слова, який описує дійсність художніми образами.

Термінологічний контекст До українського літературознавчого терміну «художня література» близькі відповідники знаходимо лише в деяких слов’янських мовах. Натомість, західноєвропейське літературознавство найчастіше послуговується терміном fiction, який має дещо інші конотації (див. інтервікі до цієї статті).

Епітет «художній» вказує на особливий статус цього різновиду літератури (на відміну від наукової, технічної, релігійної тощо), тобто «художню літературу» можна описати категорією «» с. 566.

Спорідненими з терміном «художня література» є поняття «белетристика», «фікція», «словесність», проте семантика цих термінів дещо відмінна. Зокрема «белетристикою» сьогодні називають художню прозу, причому насамперед масову, популярну або розважальну с. 120–121.

Термін «фікція» не настільки широко вживаний, як fiction у західному літературознавстві, найчастіше ним позначають іншу уявну художню дійсність, яку творить письменство і яка розгортається за власною логікою художнього твору с. 532. Ба більше, частіше послуговуються українським поняттям «художня вигадка», коли йдеться про специфіку художніх текстів зображати фантазійне, уявне, «не те, що насправді сталося, а те, що могло статися» (Аристотель) с. 173.

«Словесність» — це застаріла назва літератури, усної та писемної творчості загалом. Цей термін свого часу підтримував Грушевський, який вважав, що так можна позначати усно-поетичну творчість і письменство с. 407.

Термін «література» нерідко вживають у своєму вузькому значенні на позначення «художньої літератури».

Основні риси Художня література — це насамперед частина всіх текстів у загальній системі культури. Існування художніх текстів передбачає наявність нехудожніх текстів, які протиставляються між собою. У суспільстві повинна бути присутня певна норма, яка дозволяє проводити таке розрізнення.

Тексти художньої літератури, за Юрієм Лотманом, відрізняються від інших текстів функціонально та структурно.

У функціональному плані до художньої літератури належить кожен текст, що виконує естетичну функцію. Важливо, що естетичні установки змінюються з часом, і текст, що раніше не вважався приналежним до художньої літератури, зі зміною естетичної норми може увійти до корпусу художніх текстів. Наприклад, природничі праці Бюффона сьогодні розглядаються як зразок високого літературного стилю та публікуються в найпрестижнішій французькій видавничій серії Бібліотека Плеяди, в якій зазвичай публікують твори класиків літератури.

Один із теоретиків феноменологічної естетики Роман Інгарден запровадив спеціальний термін, який позначив специфічність естетичного предмета, — інтенціональність.Він констатував, що представлений у творі мистецтва світ може бути і відображенням реального світу, і вигаданим, неіснуючим світом, але він скомпонований для того, щоб викликати естетичне переживання. І в цьому полягає його функціональна й онтологічна сутність, особливість.

З погляду формальної школи, естетична функція реалізується тоді, коли текст замкнений на самого себе, а головною є сфера вираження. Тобто в нехудожньому тексті головним є питання «що?», а в художньому «як?». Для формалістів план вираження ставав певною іманентною сферою, що мала самостійну культурну цінність.

З погляду сучасної семіотики художній текст має не менше, а, навпаки, набагато більше семантичне навантаження. Там, де нехудожній текст може обмежуватися простою денотацією, художній текст наділений складною системою конотативних значень. Як тільки читач фіксує певну впорядкованість в сфері вираження, він припускає, що перед ним художній текст, а значить, як він вже знає з досвіду, текст повинен мати ще якийсь додатковий зміст. Умовою естетичного функціонування художнього тексту є попереднє знання про додатковий «шифр» такого тексту та необхідність вгадати, збагнути чи вирахувати його підспудний зміст.

У структурному плані тексти художньої літератури повинні містити в собі «сигнали» для читача, які вказують на його художність та необхідність «розшифровувати» додаткові культурні коди в ньому, що подаються певним чином. Спосіб подачі культурних кодів змінюватиметься в залежності від боротьби в літературі між літературними новаціями та усталеними метричними, стилістичними та жанровими нормами певної епохи.

Художня література як динамічна система Важливим елементом художньої літератури є система оцінок текстів, що, за Юрієм Лотманом, організується за триступінчастою шкалою: «верх», що ототожнюється з найвищими ціннісними характеристиками, «низ», що виступає його протилежністю, та нейтральна в аксіологічному плані проміжна сфера. Самоосмислення літератури починається з виключення певного типу текстів з кола художньої літератури, що відбувається як в синхронному, так і в діахронному (історичному) плані. Основою для оцінки творів художньої літератури виступає група текстів, що розташована на найвищому щаблі організації, це метатексти літератури, тобто норми, правила, критичні та теоретичні розвідки.

Паралельно з включенням чи винятком певних типів текстів, відбувається процес ієрархічного розташування літературних творів відповідно до пануючих норм стилю, тематики, зв'язку з філософськими концепціями.

За Ю. Лотманом, внутрішня класифікація літератури формується завдяки взаємодії протилежних тенденцій: прагнення до ієрархічного розташування творів, жанрів і навіть сюжетів за шкалою високий / низький стиль, а з іншого боку — тенденції до нейтралізації цієї опозиції та зняття ціннісних протиставлень.

Ще одним прикладом динамічної системи літератури є протиставлення високої та масової літератури.

Іншою суттєвою рисою будь-якої художньої літератури є опозиція «своє-чуже». «Своя» система літератури постійно зазнає впливу з боку інших літератур. Контакт з іншою літературою, на думку Ю. Лотмана, починається з «вторгнення» «чужих» текстів, згодом відбувається сприйняття чужих текстів через систему власної культури за принципом уподібнення чи протиставлення, врешті можлива взаємодія з системою чужої культури.

Художня література «активно творить своє минуле», вибираючи з численних організацій текстів минулого лише одну й канонізуючи її. Так, наприклад, Відродження канонізувало спрощений варіант античності.

Таким чином художня література постає не просто нагромадженням певної суми текстів, а динамічною системою, яка розвивається через конфлікти та взаємодію різних організуючих сил.

Детальний аналіз динаміки художньої літератури як боротьби між культурним «верхом» і «низом» можна знайти в книжці М. М. Бахтіна «Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя і Ренесансу».

Література й історія

Ще з часів Арістотеля проводиться зіставлення поезії (літератури) з історією (наукою), а також іншими видами мистецтв. За теорією наслідування, можна, слідом за Арістотелем, специфіку літератури вбачати в тому, що література показує те, що могло бути за ймовірності, на відміну від історії, яка наслідує те, що було.

Ця традиція тривка і до сьогодні живить традиційне літературознавство. Вона доповнюється порівняльними студіями науки і літератури, в основі яких лежить понятійне та образне мислення. Головна теза, що диференціює науку і мистецтво звучить так: вчений мислить поняттями, митець — образами. З неї випливає висновок: наука і мистецтво мають спільний предмет пізнання — об'єктивну дійсність. Відмінність між ними починається з форми пізнання (відображення, освоєння) об'єктивної дійсності.

Нерозривна єдність образно-понятійного мислення людини спонукала прихильників такого підходу до вивчення специфіки мистецтва свідчити про домінанту одного з елементів (поняття чи образу) у духовній діяльності людини і шукати специфічного предмета освоєння для науки і мистецтва.

Література та інші науки

Література та інші види мистецтва Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або поряд з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку — з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об'єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.

Філософське визначення літератури

Визначення літератури як такої, що відтворює дійсність у художніх образах, створених засобами мови, передбачає вживання термінів «мистецтво», «вид мистецтва», «дійсність», «відтворення-відображення», «художній образ», «мова-мовлення». Сутність мистецтва окреслюється на перехресті понять «естетичне освоєння дійсності», «суспільна свідомість», «культура», «діяльність», «образ», «наука», «висловлювання», «модель дійсності». При такому підході до осягнення сутності мистецтва виявляють свою однобічність теорії мімезису (наслідування), гносеологізму, інтуїтивізму, конструктивізму

Структурні типи тексту У найзагальнішому сенсі література поділяється на поезію та прозу.

Проза

Прозовим вважається такий літературний текст, в якому окремий, незалежний від мовного ритм не втручається в мовну тканину і не впливає на зміст. Проте відомо багато межових явищ: чимало прозаїків свідомо надають своїм творам деякі ознаки віршованих (можна згадати ритмізовані фрагмети прози Джеймса Джойса або заримовані фрагменти в романі Володимира Набокова «Дар»).

Проза широко використовується в белетристиці. Це мова романів, коротких історій Окремі приклади таких творів відомі вже багато століть, проте в самостійну форму літературних творів вони розвинулися відносно недавно.

Роман — найпопулярніший різновид сучасної прози (проте в літературі відомий також роман у віршах, наприклад «Маруся Чурай» Ліни Костенко) — являє собою достатньо довгу оповідь, що охоплює значний період життя одного або декількох персонажів та описує цей період з достатньою докладністю. Як поширений жанр романи з'явилися порівняно пізно, хоча вже в пізньоантичний час склався античний роман, багато в чому близький за будовою та завданнями до сучасного. Серед ранніх класичних зразків європейського роману можна виділити «Гаргантюа і Пантагрюеля» (1533 — 1546) Франсуа Рабле та «Дон Кіхота» (1600) Сервантеса. В азійській літературі до роману в сучасному розумінні близькі більш ранні твори — наприклад, китайський класичний роман «Роман трьох держав» або японський «Ґендзі моноґатарі».

У Європі ранні романи не розглядалися як жанр серйозної літератури, оскілки були написані народною мовою. Пізніше відбулася переоцінка ієрархії літературних жанрів і роман посідає наразі провідне місце. До того ж, відсутність жорстких рамок поезії дозволяє авторам глибше зосередитися на змісті твору, повніше працювати з деталями сюжету, власне, повніше, ніж це можна очікувати навіть від оповідань у віршованій формі. Така свобода також дозволяє авторам експериментувати з різними стилями в рамках одного твору.

Поезія

У загальному випадку, вірш — це літературний твір, що наділений особливою ритмічною структурою, яка не випливає з природного ритму мови. Характер цього ритму може бути різним у залежності від властивостей самої мови: так, для мов, у яких велике значення має відмінність голосних звуків за довготою (така, наприклад, давньогрецька мова), природним було виникнення віршованого ритму, побудованого на впорядкування складів за ознакою довготи/короткості, а для мов, у яких голосні розрізняються не довготою, а силою видиху (переважна більшість сучасних європейських мов влаштовано саме так), природно використання такого віршованого ритму, який впорядковує склади за ознакою наголошеності/ненаголошеності. Так виникають різні системи віршування.