Смоукджампер

Смоукджáмпери — це спеціально треновані пожежники, які забезпечують первинне реагування на віддалені лісові пожежі. Їх десантують на місце пожежі за допомогою парашута. Це дозволяє пожежникам дістатися до віддалених пожеж на початковій стадії без необхідності долати великі відстані зі спорядженням і припасами. Традиційні наземні бригади можуть використовувати лише те, що можуть нести, і часто потрібні години й дні, щоб дістатися до місця пожежі пішки.

Переваги смокджампінгу:

швидкість, з якою пожежники можуть дістатися до місця горіння; здатність гасити пожежі у важко приступних місцях; здатність доставляти більше обладнання на місце пожежі, порівняно з пішими екіпажами.

Історія

До повного впровадження смоукджампінгу експерименти з десантуванням пожежників проводилися в 1934 році в Юті та Радянському Союзі. Раніше експерименти з повітряного пожежогасіння проводилися з допомогою повітряної доставки обладнання та водяних бомб. Хоча перший експеримент не був успішним, інший розпочався в 1939 році долині Метоу, штат Вашингтон, де професійні парашутисти стрибали в різноманітні лісисті та гірські місцевості, доводячи здійсненність ідеї.

Вперше смоукджапінг був запропонований у 1934 році в Міжгірському регіоні (Регіон 4) регіональним лісником Т.В.Пірсоном. У 1939 році програма розпочалася як експеримент у Тихоокеанському північно-західному регіоні (Регіон 6). Перший офіційний стрибок без пожежі здійснили Джон Фургурсон і Лестер Голер в національному лісі Нез-Персе в Північному регіоні (регіон 1) у 1940 році. Програма McCall smokejumper була заснована в 1943 році; їх база знаходиться на березі озера Пайєтт в Айдахо. База розташована поблизу шести національних лісів: Нез-Персе/ Клірвотер, Созут, Бойсе, Пайєтт, Салмон-Чалліс і Валлова-Вітмен.

У 1942 році постійні рятувальні операції були організовані у Вінтропі, штат Вашингтон, і в таборі Найнмайл, покинутому таборі Цивільного Корпусу охорони природи (табір Менард) за милю на північ від депо Найнмайл Ремаунт (в’ючний мул) Лісової служби у Г’юсоні, штат Монтана, приблизно за 30 миль (48 км) на північний захід від Міссули. Перші пожежні стрибки виконали Руфус Робінсон та Ерл Кулі на Скельному стовпі біля Мартен-Крік у Національному лісі Нез-Перс 12 липня 1940 року з табору "Найнмайл", а невдовзі двоє людей виконали стрибок з табору "Вінтроп". У наступні роки табір "Найнмайл" було переміщено до Міссули, де він став базою смоукджамперів "Міссула". База "Вінтроп" залишилася на своєму первинному місці, як база для смоукджампінгу Північних Каскадів (North Cascades). Між цими двома базами триває суперечка про "батьківщину" стрибків у дим, яка триває вже близько 70 років.

Перший тренувальний табір для смоукджамперів розташовувався на станції рейнджерів Сілі-Лейк, за 60 миль (97 км) на північний схід від Міссули. У липні 1943 року його перемістили до табору Менард. Тут, коли не гасили пожежі, чоловіки проводили багато часу, заготовляючи сіно, щоб нагодувати сотні в’ючних мулів, які доставляли припаси та спорядження на охоронні пости та місця пожежі. Для гасіння пожеж чоловіки, об'єднані в загони від восьми до п'ятнадцяти чоловіків, були розміщені в шести стратегічних точках, також відомих як "табори-колоси": Озеро Сілі, Велика Прерія та Дев'ята миля в Монтані; Муз-Крік та МакКолл в Айдахо; та рейнджерська станція Редвуд на південному заході Орегону, на краю Кейв-Джанкшн. Люди з інших таборів також працювали, зокрема у Вашингтоні.

Відносини з військовими Після спостереження за методами підготовки смоукджамперів на озері Сілі в червні 1940 року, тогочасний майор армії США Вільям К. Лі став генерал-майором і створив 101-шу повітряно-десантну дивізію.

У травні 1978 року члени 19-ї групи спеціальних сил (повітряно-десантної) Національної гвардії США та інших західних військових підрозділів на короткий період розпочали повітряно-десантну підготовку в Школі Міссула Смоукджампер. Хоча в минулі роки армія проводила базову повітряно-десантну підготовку в різних місцях, відтоді вона була зосереджена у Форт-Беннінг (нині Форт-Мур), штат Джорджія.

Друга світова війна 555-й парашутно-піхотний батальйон прославився як єдиний повністю темношкірий повітряно-десантний підрозділ в історії армії Сполучених Штатів. 555-й нібито не відправляли в бойові дії через дискримінацію в армії під час Другої світової війни. У травні 1945 року підрозділ направили на західне узбережжя Сполучених Штатів для боротьби з лісовими пожежами, спричиненими запалювальними кулями, випущеними Японською імперією, - операція під назвою "Світлячок" (Firefly). Хоча ця загроза так і не була реалізована, 555-й підрозділ боровся з багатьма іншими лісовими пожежами під час свого перебування там. Базуючись у Пендлтон-Філд, штат Орегон, із загоном у Чіко, штат Каліфорнія, 300 членів підрозділу брали участь у пожежогасінні по всій Тихоокеанській північно-західній частині протягом літа та осені 1945 року, отримавши прізвисько "Димові стрибуни" (Smoke Jumpers). Загалом, 555-й підрозділ здійснив 1200 стрибків для гасіння 36 пожеж, 19 з Пендлтона та 17 з Чіко. Лише один член команди, Малвін Л. Браун, загинув 6 серпня 1945 року після падіння з дерева в національному лісі Умпква поблизу Розбурга, штат Орегон. Його смерть стала першим зафіксованим випадком загибелі смоукджампера під час стрибка у вогонь. 

Близько 240 працівників цивільної державної служби (CPS) працювали смоукджамперами під час Другої світової війни. Перша група з 15 осіб почала тренуватися зі спорядження парашутів у травні 1943 року на озері Сілі, і загалом 33 джампери завершили тренування зі стрибків у середині червня, після чого пройшли двотижневі тренування з управління вогнем на землі та надання першої медичної допомоги. Перші 70 парашутистів CPS здійснили близько 500 тренувальних стрибків у 1943 році, після чого загасили 31 пожежу в першому ж сезоні. У 1944 році їхня кількість зросла до 110, а в 1945 році - до 220, оскільки Військове міністерство надало більше обладнання. Двадцять дев'ять джамперів боролися з пожежею на віддаленому озері Белл-Лейк у вересні 1944 року, з 70 ліквідованих того року пожеж, а до вересня 1945 року 179 пожеж було ліквідовано лише в регіоні Міссула, інші смоукджампери були направлені до МакКолла і Кейв-Джанкшен. Останній смоукджампер CPS залишив службу в січні 1946 року.

Проєкт "Смоукджампер" став постійною частиною USFS у 1944 році. У 1946 році в регіоні Міссула налічувалося 164 стрибуни в дим, більшість з яких були колишніми військовими, студентами або випускниками коледжів. Нові бази були відкриті в Грейнджвіллі, штат Айдахо, і Вест-Єллоустоуні, штат Монтана.

Більшість смоукджамперів тієї епохи були не професійними, а сезонними працівниками, яких приваблювала перспектива заробити до 1000 доларів за літо. Вони, як правило, були вихованими, цілеспрямованими та відповідальними. Бригади розміром із загін і більші бригади очолювали старшини, які були професійними пожежниками та експертами з усіх видів лісових пожеж.

Пожежа в ущелині Манн Пожежею, яка призвела до найбільшої кількості загиблих смоукджамперів, стала пожежа в ущелині Манн у 1949 році, яка сталася на північ від Гелени, штат Монтана, у районі Ворота гір уздовж річки Міссурі. Під час пожежі загинуло тринадцять пожежників, дванадцять з яких були смоукджамперами. Ця катастрофа підштовхнула до встановлення сучасних стандартів безпеки, яких дотримуються всі пожежники, що працюють у дикій природі. Письменник Норман Маклін описав інцидент у своїй книзі «Молоді люди та вогонь» (1992).

Робота підрозділів смоукджамперів Гасячи пожежі, смоукджампери діють як спецпідрозділи та наземні бригади. Насамперед вогнеборці за допомогою сокир копають траншеї по периметру пожежі, щоб ізолювати полум'я від подальшого розповсюдження вогню — сусідніх дерев та чагарників. Перекопуючи щойно оголений ґрунт, вогнеборці обмежують надходження доступної для вогню сировини, і він повільно вигорає сам по собі. За необхідності, бригади наглядають за пожежею протягом ночі, а вранці згрібають попіл, щоб ефективно загасити вугілля, що залишилося. Після того, як пожежа вважається повністю погашеною, рятувальники забирають спорядження і вирушають до найближчої галявини, звідки їх заберуть гелікоптером.

Лише в трьох країнах зараз практикують стрибки в дим: росія, Канада та Сполучені Штати. Ці країни часто координують програми обміну, в рамках яких смоукджампери приїздять на допомогу під час інтенсивних сезонів лісових пожеж.

Окрім первинної боротьби з лісовими пожежами, вони також можуть вести тривалі операції з ліквідації лісових пожеж. Невдовзі після приземлення смоукджампери отримують їжу, воду та засоби пожежогасіння на парашуті, що робить їх повністю забезпеченими протягом 48 годин. Зазвичай, димні стрибуни перебувають на службі з ранньої весни до пізньої осені.

Екіпажі смоукджамперів у всьому світі Смоукджампери працюють у російській федерації, Сполучених Штатах (а саме Лісовій службі та Бюро управління земельними ресурсами) і Канаді (в Британській Колумбії).

У Канаді смоукджамперів наймає Служба гасіння лісових пожеж Британської Колумбії. Тут є три класи пожежників початкового реагування: команди первинної ліквідації, команди раптової ліквідації (маються на увазі пожежники, які спускаються з літаків на лісові пожежі) та команди паралельної ліквідації (смоукджампери). Служба гасіння лісових пожеж Британської Колумбії щорічно приймає близько 60 смоукджамперів і керує єдиною командою смоукджамперів у Канаді. На північному сході провінції розташовані два екіпажі.

Смоукджампери Норс Піс у Форт-Сент-Джон, Британська Колумбія Смоукджампери Оменіка у Макензі, Британська Колумбія

Служба лісу США (USFS) та Бюро управління земельними ресурсами (BLM) щороку приймають 320 смоукджамперів на дев’яти базах. Ці бази розташовані на західному узбережжі країни, а саме в Каліфорнії, Айдахо, Монтані, Вашингтоні, Алясці та Орегоні. У 2020 році на всіх базах здійснили 1130 стрибків, загалом витративши 5211 днів на початкову ліквідацію."National Smokejumper Program 2020 Fire Season Summary" (PDF). U.S. Department of Agriculture Forest Service. U.S. Department of Agriculture Forest Service. December 9, 2020. Retrieved March 6th 2024. Станом на серпень 2021 року в Сполучених Штатах працюють дев'ять екіпажів смоукджамперів. Сімома керує USFS, а двома – BLM.

Під управлінням Лісової служби США:

Північний західСмоукджампери Редмонду у Редмонді, штат Орегон. Смоукджампери Північних каскадів у Вінтропі, штат Вашингтон. Північна КаліфорніяРегіон 5 Смоукджампери у Реддінгу, Каліфорнія. Північні Скелясті гориСмоукджампери Міссули у Міссулі, Монтана. Смоукджампери Грейнджвілю у Грейнджвілі, штат Айдахо. Смоукджампери Західного Йеллоустоуна у Вест-Єллоустоун, Монтана. Великий басейнСмоукджампери МакКоллу у Макколлі, штат Айдахо

Під управлінням Бюро землеустрою:

Великий басейнСмоукджампери Бойсу у Бойсі, штат Айдахо. АляскаСмоукджампери Аляски у Форт-Вейнрайт, Аляска.

Обладнання та спорядження

Літак Смоукджампери надають перевагу використанню літакам, а не гелікоптерам, оскільки вони, як правило, більш місткі. На базі Форт-Сент-Джон у Британській Колумбії, Канада, для перевезення тринадцяти стрибунів і двох спостерігачів використовуються модифіковані літаки DC-3.

Літаки CASA C-212 Aviocar звичні для американських екіпажів, оскільки вони мають задні пандуси, які висуваються, як зазначено в новинній статті від 2023 року. Однак у 2020 році основними літаками, які використовували смоукджампери, були SD3-60, модель B, Sherpas. Вони складали сім із дев’яти літаків, що належали агентству того сезону.

Нещодавно Сполучені Штати досягли прогресу в технології паракарго, яка дозволяє скидати вантажі з високим рівнем точності в умовах поганої видимості, наприклад, вночі або в умовах сильного задимлення. Ця технологія глобальної системи позиціювання (GPS) називається Об'єднана система високоточного повітряного десантування (Joint Precision Air Drop System (JPADS)).

Пожежне спорядження