Гавань Веллінгтон (; ), офіційна назва Гавань Веллінгтон/Порт-Ніколсон — велика природна гавань на південному краю Північного острова Нової Зеландії. Вхід у гавань з боку протоки Кука. Центральний Веллінгтон розташований на частинах західної та південної сторони гавані, а приміська зона Ловер-Гатт (місто в агломерації Веллінгтона) розташована на півночі та сході.

Територія гавані, обмежена лінією між мисом Пенкарров та берегом передмістя Петон (велике передмістя міста Ловер-Гатт), офіційно називалася Порт-Ніколсон, поки в 1984 році не прийняла свою теперішню подвійну назву.

Топоніміка

Найдавніша з відомих маорі назва цієї території, «Te Upoko o te Ika a Maui», походить від легенди маорі та буквально перекладається як «голова риби Мауї».

Te Whanganui a Tara, інша назва місцевості маорі, буквально перекладається як «велика гавань Тари». Вважається, що це відноситься до Тари, сина полінезійського дослідника Ватонги, якого батько відправив з півострова Магія досліджувати південні землі, щоб там осіли їхні людиDavid Allan Hamer & Roberta Nicholls, (editors). The Making of Wellington, 1800—1914, Victoria University Press, 1990 .

Кажуть, що капітан Джеймс Герд назвав гавань «Порт Ніколсон» на честь капітана порту Сіднея Джона Ніколсона. Однак, незважаючи на те, що Герд вважається автором перших карт, що описують Те Вангануї-Тара як «Порт Ніколсон», цілком імовірно, що капітан Джон Родольфус Кент з катера Mermaid увійшов у гавань у 1824 році та назвав її на честь начальника порту, свого старшого офіцера. Інша назва Маорі для Веллінгтона, Pōneke, вважається транслітерацією Port Nick (Port Nicholson, Порт-Ніколсон)F. L. Irvine-Smith. The Streets of My City, Wellington New Zealand, A.H. & A.W. Reed, Wellington New Zealand 1948.Tony Deverson and Graeme Kennedy (Ed.) The New Zealand Oxford Dictionary, Oxford University Press, 2005, .

Альтернативна запропонована етимологія назви стверджує, що воно походить від скорочення фрази маорі , що означає «подорож у ніч», у зв'язку з виходом маорійського племені Те Аті Ава після того, як вони були витіснені з району Веллінгтона першими європейцями. Проте назва Pōneke вже використовувалася до лютого 1842 року, раніше, ніж, як кажуть, відбулося переселення племені.

Вважається, що Вільям Вейкфілд назвав гавань Ламбтон у 1839 році на честь графа Дарема, який мав прізвище «Ламбтон». Крім того, гавань могли були назвати на честь «Lambton», катера, яким командував капітан Барнетт, який у 1826 році створив одну з найперших карт гавані.

Історія

Доєвропейська історія Згідно з усною історією, гавань Веллінгтон була вперше відкрита паолінезійським дослідником Купеякий відвідав її у 10 столітті. Кілька топонімів у цьому районі вшановують Купе, наприклад або (риф ), і або (). Купе також назвав два острови в гавані, (острів Ворд) і (острів Сомес), на честь його дочок або племінниць.

Слідом за Купе в цей район прийшли Тара і Таутокі, сини дослідника Ватонги, які там оселилися. Тара згадується як у назві міста, так і в назвах першого племені (іві) маорі , яке осіло там назавжди.

Сучасна історія Під час своєї подорожі на «HMS Resolution» Джеймс Кук пройшов повз вхід у гавань 2 листопада 1773 року, а потім зупинився, намагаючись побачити, що лежить в середині вході. Він став на якір за милю від рифу Барретт і зробив кілька коротких зауважень в судновому журналі, зазначивши, що це була захищена гавань. Зміна вітру змусила його покинути цю територію, і наступні 50 років європейські дослідники не проводили тут подальших спостережень.

У 1826 році капітан Джеймс Герд увійшов у гавань на барку Rosanna разом з капітаном Барнеттом на катері Lambton. Згодом обидва склали карти гавані.

Новозеландська колоніальна компанія заснувала поселення в Петоні та Веллінгтоні з 1840 року.

Землетрус у Вайрарапі 1855 року підняв північно-західну частину затоки Веллінгтон. Це покращило рекультивацію гавані Веллінгтон, що збільшило доступність рівнинної землі для міста Веллінгтон.

У 1968 році міжострівний пасажирський пором «TEV Wahine» сів на кам'янисте дно поблизу рифу Барретт, біля входу в гавань, під час шторму. Тоді загинула 51 людина, а ще двоє померли значно пізніше від травм, отриманих того дня.

Міфологія

Легенда про Згідно з легендою, гавань була створена двома (духами-охоронцями природи), Ватаїтаї (або Гатаїтаї) та Нгаке. Ватаїтаї жив на півночі озера, де зараз гавань, і був лагідним. Нгаке, який жив південніше, був більш жорстоким«He korero mo nga Taniwha o Te Whanganui-Tara». Wellington City Libraries.Grace, Wiremu. «Ngake and Whātaitai the taniwha of Wellington harbour». New Zealand Ministry of Education.. Нгаке почув шум води Раукава Моана (протока Кука) на півдні, і вирішив втекти з озера. Він пішов на північ від озера, щоб розбігтися, а потім швидко побіг на південь. Нгаке врізався в скелі, де зараз східне передмістя Веллінгтона — Сітун, пробив прохід в скелях та попрямував у протоку. Кажуть, що риф Барретт — це уламки, що залишилися після втечі Нгаке. Це побачив Ватаїтаї, який намагався вийти за Нгаке з нового входу. Але частина води бистро витекла з озера, і Ватаїтаї застряг на мілині. Він залишався там багато поколінь, перш ніж великий землетрус підняв його високо на землю. Душа Ватаїтаї покинула його у вигляді птаха Те Кео, а його тіло утворило перешийок землі, де зараз розташований . Він злетів високо над гаванню й оплакував танівгу, тіло якого було піднято високо на пагорби біля входу в гавань. Донині гора відома маорі як Тангі Те Кео, «Плач Те Кео», а передмістя на пагорбах безпосередньо під нею називається Гатаїтаї.

Легенда про Інша назва регіону навколо гавані — , що означає «голова риби Мауї». Згідно з легендою маорі, полінезійський мореплавець Мауї зачепив гігантську рибу та витягнув її на поверхню, і риба перетворилася на землю, яка стала Північним островом. Старіша назва все ще використовується за деяких обставин для міста чи регіону, наприклад колишня назва Маорі Веллінгтонського університету Вікторії, яка 2018 року була .

Географія

Параметри Веллінгтонська гавань — це природна гавань площею близько 76 км², з входом через протоку Кука на її південному кінці між мисом Пенкарров та мисом Палмер на південній частині півострова . Гавань має максимальну довжину понад 11 кілометрів і ширину 9,25 кілометрів, а ширина входу від берега до берега становить понад 1,6 кілометра.

Судноплавний канал через вхід у гавань пролягає між рифом Барретт на західній стороні та мисом Пенкарров на сході. Риф Барретт — це скупчення підводних скель, яке частково залишається оголеним навіть під час припливу. Це місце було причиною великої кількості корабельних аварій. Найсерйознішою втратою, спричиненою зіткненням з рифом Баррет, є аварія міжострівного порома «TEV Wahine» у 1968 році, коли загинуло 53 людини.

Веллінгтонська гавань забезпечує захищену стоянку в регіоні, де швидкість вітру може перевищувати 160 км/год. Глибина води на більшій частині гавані перевищує 20 метрів або 10 сажнівA. H. McLintock, (editor). Port Nicholson (Wellington Harbour), An Encyclopaedia of New Zealand, published 1966. .

У гавані є дві головні бухти: Еванс-Бей і гавань Ламбтон. Невелика затока () на північ від гори Вікторія має пляжі та кафе. Передмістя міста Веллінгтон розташоване навколо низинної місцевості, яка безпосередньо оточує гавань, і пагорбів, що виходять на захід і південний захід від гавані. Гавань Ламбтон оточена намивними землями центрального ділового району Веллінгтона та містить більшість портових споруд міста. Затока Еванс розташована між горою Вікторія та півостровом Мірамар, нижче траєкторії польоту до низько розташованого аеропорту «Веллінгтон».

На схід від гавані лежать кілька невеликих заток, береги більшості з яких заселені невеликими прибережними громадами. Найбільшим із цих приміських поселень є , безпосередньо на схід від північного краю півострова Мірамар.

В гавані розташовані невеликі острови , і острів .

Геологія Гавань має сейсмічне походження, і вздовж її західного берега пролягає лінія сильної сейсмічної активності (). У 2014 році було виявлено іншу лінію розлому (Розлом Аотеа), що тягнеться в напрямку північ-північний схід від узбережжя затоки Орієнтал в глибину гавані приблизно на 2 км. На північному кінці гавані лежить вузька трикутна рівнина річки Гатт, яка в основному повторює лінію сейсмічного розлому, яка простяглася на північний схід. На цій рівнині розташоване місто Ловер-Гатт.

В усній історії народу маорі розповідається, що біля входу в гавань було два канали. Нинішній вхід називався , а західний канал (де нині перешийок Ронготай півострова Мірамар) — . Між двома протоками лежав острів Моту-Кайрангі (сучасний півострів Мірамар). Потім сильний землетрус, відомий як (мовою маорі означає «поглинач землі»), підняв землю так, що канал висох, і острів Моту-кайрангі приєднався до материка. Дослідники прийшли до висновку, що землетрус стався близько 1460 року нашої ери.

Цунамі Хоча гавань майже повністю оточена сушею, в ній було зафіксовано кілька цунамі. спричинив цунамі висотою 3-4 метри, яке увійшло в гавань Веллінгтона через її вхід, а також прямо через перешийок Ронготай півострова Мірамар зі сторони затоки Лайал де розташоване передмістя Веллінгтона — КілбірніEditorial, Daily Southern Cross| volume=XII| issue=804, 13 March 1855, Page 2. У в чилійській провінції Арика в Південній Америці спричинив незвичайні зміни рівня води в гавані. На західному узбережжі гавані, в передмісті Веллінгтона — Нгауранга, з'явилася гравійна смуга, а в передмісті Те Аро вода зі сторони гавані Ламбтон майже досягла вулиць. У травні 1877 року в Південній Америці призвів до того, що вода хлинула в гавань, і рівень води по периметру гавані різко піднімався і падав протягом кількох годин.

Водоносний горизонт Вайвету

Водоносний горизонт  — це зона водоутримуючого піску, гравію та валунів під тиском під долиною Гатт і гаванню Веллінгтон, яка забезпечує близько 40 відсотків річного водопостачання регіону Веллінгтон. Басейн гавані містить величезну кількість гравію, змитого річкою Гатт, у деяких місцях товщина його шару сягає сотень метрів. Над гравієм знаходиться шар грязюки та мулу, який утримує прісну воду всередині гравію, створюючи артезіанський водоносний горизонт. У цьому районі є кілька водоносних горизонтів у різних шарах під землею, але водоносний горизонт Вайвету є найбільшим і найпродуктивнішим. Вода стікає у водоносний горизонт із п'ятикілометрової ділянки річки Гатт на південь від ущелини Таїта. Також утворенню водоносного горизонту сприяє дощова вода. На південь від Меллінга водоносний горизонт піддається тиску під вагою шару грязюки та мулу над шаром гравію, який утримує воду, тому якщо свердловину занурити у водоносний горизонт, вода під цим тиском буде підніматиметься вгору по трубі. Вода з водоносного горизонту також потрапляє на поверхню через природні джерела в різних місцях навколо гавані. Слід зазначити, що тиск у водоносному шарі перешкоджає потраплянню морської води у водоносний горизонт.

Рівень води в гавані Веллінгтон був набагато нижчим 20 000 років тому, і стародавня річка Гатт протікала на схід від острова Матіу/Сомес аж до сучасного півострова Мірамар. Велика частина води у водоносному горизонті Вайвету рухається під морським дном в напрямку від гирла річки Гатт до району Фалкон-Шолз () у гирлі гавані через палеоканал. Характеристики водоносного горизонту між островом Матіу/Сомес і гирлом гавані вивчені не так добре, як його частина на північ від острова.

Намивні території

Роботи з намивання території навколо Веллінгтонської гавані почалися в 1850-х роках, для збільшення кількості придатної землі для тоді нового міста Веллінгтон. Земельних ділянок у ранньому місті було мало, мало місця для громадських будівель і парків, а також бракувало причалів для судноплавства. Меліорація поступово просувалася до гавані протягом 19-го і 20-го століть, забезпечуючи місце для громадських, комерційних і промислових зон міста.

Морське життя

Риба