Белізько-гватемальський територіальна суперечка — невирішений територіальний спір між державами Беліз (раніше відомий як Британський Гондурас) і Гватемала, сусідні країни в Центральній Америці. Наприкінці 1600-х і протягом 1700-х років Велика Британія та Іспанія підписали кілька договорів щодо територій в Америці. Обидві країни погодилися, що територія сучасного Белізу перебуває під суверенітетом Іспанії, хоча британські поселенці можуть використовувати цю землю в певних областях і для певних цілей. При цьому, територія сучасного Белізу ніколи не була повністю під владою Великобританії чи Іспанії на той час. Британські поселенці постійно селилися далеко за межами, встановлені підписаними договорами. Коли Іспанська імперія розпалася, Гватемала заявила, що вона успадкувала суверенні права Іспанії над територією. Після здобуття незалежності Гватемала претендувала, повністю або частково, на територію Белізу.

У 1859 році Гватемала та Велика Британія уклали договір Віке-Айчінена щодо спірної території. У договорі йшла мова про те, що Гватемала визнає британський суверенітет над регіоном, і тоді зформувалися сучасні кордони Белізу. У договорі також була стаття про будівництво взаємовигідної дороги, хоча її так і не побудували. Невдовзі після цього договору ця територія стала колонією Британії під назвою Британський Гондурас.

Протягом 20-го століття між Гватемалою та Британським Гондурасом періодично спалахувала напруженість. У 1931 році Гватемала та Велика Британія обмінялися серією нот, підтверджуючи конкретні позначки, що встановлюють частину лінії кордону 1859 року, показуючи, що на даний момент обидві сторони дотримувалися договору. Проте, менш ніж за 10 років Гватемала відновила свої претензії на цю територію, використовуючи невиконану обіцянку про будівництво дороги як виправдання недійсності договору 1859 року. У відповідь Велика Британія розмістила війська в Британському Гондурасі, щоб захистити регіон від вторгнення Гватемали. Протягом наступних десятиліть відбулося багато переговорів, спрямованих на вирішення територіальної суперечки. Беліз і британці пройшли шлях до незалежності, що врешті завершилося ухваленням ООН резолюції про гарантування незалежності Белізу. Намагаючись врегулювати суперечку до офіційного здобуття Белізом незалежності в 1981 році, Гватемала, Велика Британія та Беліз уклали документ під назвою «Основні положення угод» (Heads of Agreement). Договір був відкинутий Белізом, що призвело до введення надзвичайного стану у цій країні.

Прикордонна суперечка стала більш спокійною з часів незалежності Белізу. Зрештою, Гватемала визнала незалежність Белізу на початку 1990-х років. Однак у 1999 році гватемальська сторона змінила свою позицію і знову висунула претензії на частину території Белізу, посилаючись на спадковість Гватемали від Іспанської імперії та Федеративної Республіки Центральної Америки. І Гватемала, і Беліз розмістили війська на кордоні з однокілометровою «зоною примикання», намальованою по обидві сторони кордонів за договором 1859 року. У 2008 році Гватемала та Беліз уклали угоду про проведення одночасних референдумів для своїх виборців, щоб передати питання до Міжнародного суду. Референдуми пройшли в обох країнах до травня 2019 року. Станом на червень 2022 року обидві країни подали відповідні документи до Міжнародного суду ООН. Очікується, що суд винесе рішення не раніше 2025 року.

Історія

Рання колоніальна епоха (1600—1821) У 1494 році Іспанія та Португалія погодилися на Тордесільяський договір, який розділив нещодавно відкриті американські землі вздовж меридіана, при цьому Іспанія претендувала на території на заході. Однак Англія, як і багато інших держав кінця 15 століття, не визнала договір. Після того, як племена майя вбили іспанських конкістадорів і місіонерів у Типу та прилеглих районах, англійські моряки, які зазнали корабельної аварії, а потім англійські та шотландські баймени, оселилися до 1638 року, уклавши короткий військовий союз з корінними мешканцями узбережжя Москіто на південь від Белізу та часто приймаючи колишніх британців. приватники.Bolland, Nigel. A Country Study: Belize (Tim Merrill, editor). Library of Congress Federal Research Division (January 1992).

У Годольфінському договорі 1670 року Іспанія підтвердила, що Англія має утримувати всі території в Західній півкулі, які вона вже колонізувала. Проте в договорі не вказувалося, які території вважаються заселеними. Англійські поселенці вже перебували на території на момент підписання договору, проте вони також не були виключно під британським контролем, що дало можливість Іспанії претендувати на суверенітет над регіоном.

Не визнаючи ні британського, ні іспанського урядів, баймени в Белізі почали обирати магістратів ще в 1738 році. Коли в 1763 році було підписано Паризький договір, Британія погодилася знести британські форти в регіоні та надала Іспанії суверенітет над землею, тоді як Іспанія погодилася, що байменці можуть продовжувати вирубку лісу на території. Від цього договору до 1859 року ця територія офіційно називалася Британським поселенням Беліз у Гондурасській затоці, іноді скорочено до «Гондурасської затоки». Версальський договір 1783 року визначив, де Баймен може проходити ліс між річками Хондо та Беліз. Англо-іспанська конвенція 1786 року була підписана для того, щоб розширити лісозаготівельний кордон до річки Сібун і можливість поселятися в сусідньому Сент-Джордж-Кей, доки на острові не будуть побудовані форти та війська. Усі вищезазначені договори також вказували, що територія може використовуватися лише для лісозаготівлі та збирання сміття в межах окреслених територій, що в регіоні все ще існує суверенітет Іспанії та що місцеве самоврядування має бути створено лише для підтримки миру, а не для цивільних чи військових цілей.

Іспанія мала кілька сутичок з байменами навіть після конвенції 1786 року. Останньою військовою спробою Іспанії витіснити поселенців була битва 1798 року при Сент-Джордж-Кей, де Іспанії не вдалося захопити жодної землі. Чергові переписи поселення проводилися в 1816 році.

Пізня колоніальна епоха (1821–1930-ті роки)

Також, у 1820-х роках Беймен розширився аж на південь до річки Сарстоун і набагато далі на захід, порушуючи кордони договорів, на які погодилася Велика Британія. У 1834 році магістрати Белізу визначили межі поселення як Хондо на півночі, Сарстун на півдні, а на заході — лінію від водоспаду Гарбуттс до Хондо на півночі та до Сарстуна на півдні. Важливо зазначити, що ні Іспанія, ні Гватемала не мали жодних доказів окупації нещодавно заявленого регіону, незважаючи на те, що технічно все ще перебували під іспанським суверенітетом.  Велика Британія також відмовилася визнавати Федеративну Республіку Центральної Америки та вести з ними переговори щодо території. Натомість Британія підкорилася Іспанії, вимагаючи офіційної поступки суверенітету. Іспанія ніколи офіційно не відповідала на запит, хоча в 1836 році міністр закордонних справ Іспанії заявив, що Іспанія зможе поступитися територією Великобританії.  Гватемала була офіційно визнана британським урядом у 1849 році через комерційний договір.

У 1850 році Велика Британія уклала Договір Клейтона-Булвера, в якому йшла мова про те, що ні Британія, ні США не можуть поширювати свій вплив шляхом окупації, обміну землею, колонізації або будівництва укріплень у Центральній Америці.  Це стало проблемою для Великої Британії, оскільки останній раз межі поселення обговорювалися в 1786 році, і на той час місцевий уряд в односторонньому порядку оголосив про нові широкі кордони.

У договорі Вайке-Айчінена 1859 року Гватемала погодилася визнати суверенітет Великої Британії над територією. Договір взяв свій кордон за рішенням белізьких магістратів 20 років тому, вказавши лінію кордону в статті I таким чином:Договір також зазначив, що ці кордони були встановлені до 1850 року, задовольняючи договір 1850 року, просто проголошуючи прийнятні кордони для території, не поширюючи вплив Британії. Стаття VII договору також говорила про будівництво дороги від «Гватемали до Атлантичного узбережжя, поблизу поселення Беліз», хоча в ній не згадується, хто платить, хто будує, ані де вона фактично розташована між Беліз-Сіті та Гватемалою. капітал.  Цей розділ договору був внесений Вайком, британським учасником переговорів, особисто, що здивувало британців.  Вайк зрозумів статтю так, що половина тягаря будівництва дороги покладена на Британію, а інша половина — на Гватемалу. Айсінена, гватемальський учасник переговорів, розумів, що ця стаття означає, що весь тягар буде покладено лише на Велику Британію. Наступні кілька років були витрачені на переговори про те, як реалізувати положення про дороги.

У 1862 році Гондурасська затока офіційно стала колонією корони під назвою Британський Гондурас. До 1869 року переговори про дорогу зайшли в глухий кут. Гватемала і Велика Британія намагалися домовитися про додаткову конвенцію, яку Гватемала категорично відхилила. Велика Британія, скориставшись відмовою Гватемали, заявила, що звільняється від зобов'язань будівництва дороги. Гватемала не погодилася і заявила, що договір передбачає передачу території з компенсацією за дорогу. Велика Британія ніколи не могла погодитися на гватемальські умови, оскільки це порушило б Договір Клейтона-Булвера 1850 року, оскільки це фактично було земельною угодою. У 1871 році Гватемала пережила ліберальну революцію, а в 1884 році поставила під сумнів дотримання Великою Британією умов договору 1859 року. Однак Гватемала ніколи офіційно не оголошувала цей договір недійсним.

Претензії Мексики на Британський Гондурас були зняті в договорі з Великою Британією в 1893 році, щоб припинити війну каст. Ріо-Хондо було обрано як лінію кордону між Британським Гондурасом і Мексикою, зміцнюючи частину «мексиканського кордону» кордону 1859 року та надаючи певну легітимність колонії.

1930—1975 роки У серпні 1931 року Велика Британія та Гватемала обмінялися нотами, підтвердивши кордони з договору 1859 року. Ці записки показують, що Гватемала і Велика Британія хотіли завершити процес демаркації кордону в 1929 році. Підтверджено, що уповноважені обох урядів зустрічалися та споруджували бетонні пам'ятні знаки для кордону. Один був побудований на водоспаді Гарбуттс, а інший — на водоспаді Грасіас-а-Діос. Міністерство закордонних справ Гватемали визнало, що ці знаки були побудовані та визначені «частиною лінії кордону». 

Через два роки Гватемала звернулася до Сполученого Королівства із запитом щодо дотримання статті VII. У 1934 році Велика Британія оголосила про своє бажання побудувати дорогу від Беліз-Сіті до краю Петена, де Гватемала продовжить будівництво дороги до своєї столиці. Гватемала не погодилася на цей компроміс. Натомість вони попросили половину вартості дороги (£50,000) у 1859 році з нарахуванням відсотків. У серпні 1936 року Великобританія запропонувала половину початкової ціни 1859 року, але без інтересу та визнання кордону 1859 року, що Гватемала не прийняла. Через місяць президент Ubico запропонував 3 нові пропозиції:

Велика Британія повинна «повернути» Британський Гондурас Гватемалі в обмін на £400,000 Велика Британія повинна заплатити £400,000 Гватемалі, а Велика Британія, у свою чергу, повинна поступитися південною частиною Британського Гондурасу Гватемалі Велика Британія повинна поступитися такою ж ділянкою землі в попередній пропозиції та заплатити £50,000 за 4 % відсотковою ставкою, причому відсотки нараховуються з 1859 року.