Заміша́нці () — історико-етнографічна група українського населення, яка сформувалася у XV—XVI ст. на Закерзонні і проживала там до сер. XX століття, на теренах Стрижівського та Коросненського повітів сучасного Підкарпатського воєводства у Польщі. Була однією з локальних українських етногруп, проміжною між надсянцями та лемками, що проживала у замкненому етнолокальному ареалі, сформованому з кількох сіл-етноанклавів. Так замішанці історично утворили своєрідний «український острів» в передгірській місцевості, де їхня мова мала риси як бойківських, так і надсянських говорів, а спосіб життя — власні культурні та релігійні особливості.
На початку XX століття чисельність замішанців складала близько 8–9 тисяч осіб. До середини XX століття група зазнала значних змін через демографічні, політичні й соціальні потрясіння, у тому числі економічну міграцію до Північної Америки, русифікаційні та полонізаційні впливи, а також радянсько-польські етнополітичні трансформації.
У 1945 році, на тлі післявоєнних переселень, 90 % замішанців депортували з традиційних місць проживання в Закерзонні на територію Української РСР. Частина з них осіла на Прикарпатті, в тому числі в передмісті Снятина (колишній Августдорф) та в навколишніх селах, де вони інтегрувалися в місцеве сільське життя, зберігаючи свої мовні й культурні традиції. Після депортації замішанці були частково включені до господарських та військових структур Радянського Союзу (СРСР), а деякі зазнали репресій у зв'язку з підозрою в підтримці місцевих загонів Української повстанської армії. Після відновлення незалежності України дослідники та краєзнавці почали активно вивчати історію та культуру замішанців, їхню діаспору й вплив на топонімічний, етнолінгвістичний та культурний ландшафти Західної України і Закерзоння.
Етимологія назви Назву «замішанці» вперше ввів у науковий обіг 1894 року Іван Верхратський. Ярослав Пащак, спираючись на праці Верхратського та Івана Зілинського, трактував її як відображення тривалих контактів різних етнокультурних груп на пограниччі українських говірок. Йдеться не лише про змішання окремих мовних рис, а про складний діалектний комплекс із елементами лемківських, наддністрянських і поліських говорів. Пащак підкреслював, що ця назва фіксує діалектно-генетичну змішаність і формування окремої мовної спільноти. Водночас Іван Зілинський допускав гіпотезу Ізидора Шараневича про можливий вплив оселених тут запорожців.
За Генриком Ольшанським, місцеві поляки називали цей край «Руссю», а назва «замішанці» з’явилася в етнографії у XIX ст. для означення українського населення, яке проживало серед поляків і зазнавало їхнього культурного впливу, зберігаючи водночас власні риси. Зенон Кузеля вважав замішанців групою, близькою до лемків, які зберігали самоідентифікацію як русини. Вальдемар Балда наголошує на дискусійності походження назви та невизначеності меж їх розселення.
Роман Матвійчина розглядає «замішанців» як локальну українську спільноту пограниччя, а сам термін — як зовнішній і не завжди прийнятний. На його думку, це не є «змішана» група. Він також підкреслює близькість місцевих говірок до лемківського діалектного масиву та застерігає від формального підходу до класифікації (зокрема, відсутність слова «лем» не є визначальною ознакою). У цьому контексті замішанці постають як органічна частина українського етнічного простору з власною історичною тяглістю та культурною самобутністю.
Історія
Населення Як етнографічна група замішанці утворились в період заселення Погор'я, тобто у XV—XVI століттях, на єдиній ще не зайнятій території — найвищих ділянках із найгіршими фізико-географічними та ґрунтовими умовами. Це була місцевість, розташована на захід від традиційної етнографічної польсько-руської межі, що існувала до 1341 року. Навколишнє польське населення називало цю територію «Руссю», а її мешканців — русинами. Натомість лемки, що проживали південніше, називали їх замішанцями — через проживання серед польського населення. Наприкінці XVIII ст. тут проживало 4722 мешканці, з них 4318 українців-русинів (91,5 %), 316 поляків (6,7 %) та 88 євреїв (1,9 %). За 150 років населення подвоїлося і становило 8890 осіб у 1930 році, в тому числі 7595 українців (85 %), 1230 поляків (14 %) і 65 євреїв (1 %). Відсоткове збільшення польського населення відбулося шляхом часткової полонізації українців у двох віддалених селах (Гвоздянка і Блізнянка).
У працях українських істориків XIX століття питання заселення території Замішанщини розглядалося в контексті ширших студій над історією Галичини та її західних кордонів. До прикладу, Денис Зубрицький, спираючись на архівні матеріали, звертав особливу увагу на простір між Стрижевом і Коросном, який він означував як «околицю Бонарівки». Дослідник вважав, що Бонарівка була заснована 1439 року, а саму цю територію підкреслено трактував як історично руську, зазначаючи, що навіть польське населення називало її «землею Русі». Подібні спостереження відображають уявлення про етнічну специфіку регіону, зокрема про наявність там руського (українського) елементу. У цьому ж контексті Ізидор Шараневич висловлював гіпотезу, що територія між Стрижевом і Коросном могла бути заселена полоненими козаками, що, на його думку, пояснювало окремі особливості звичаїв та традицій місцевого населення. На думку Я. Пащака, у працях галицьких істориків ХІХ століття простежується тенденція розглядати територію Замішанщини як простір давнього руського заселення, із можливими специфічними історичними чинниками формування місцевої людності. Позицію Шараневича щодо заселення полоненими козаками опісля битви під Берестечком (1651) підтримує дослідниця Г. Добрянська-Попович. За однією з поширених версій походження, окрім нащадків русичів, замішанців також вважаються і нащадками козаків, які були поселені на цій території як осадники після XVII століття. Згідно з цим поясненням, їхні предки могли походити з козацького середовища і згодом осісти серед мазурського населення в околицях верхів’я річки Віслок. На користь цієї гіпотези вказували також деякі етнографічні спостереження. В дослідженні невідомого автора «Свобода» зазначалося, що чоловіки в замішанських селах часто мали риси зовнішності, які асоціювалися з козацьким типом — темне волосся, довгі вуса тощо. Водночас у їхній говірці та культурі простежувалися лише поодинокі сліди наддніпрянських мовних рис, тоді як загалом вона була ближчою до лемківських та галицьких говорів.
За дослідженнями польського історика Генрика Ольшанського, замішанці відзначалися особливими звичаями та соціальною поведінкою, які вирізняли їх серед інших українських груп. У контактах із поляками вони користувалися правильною польською мовою, що робило їх невідрізненними від сусідів за одягом, говіркою та манерами. Водночас замішанці зберігали дистанцію у ставленні до лемків — мешканців гір, яких вони називали «гірняками». Вони підкреслювали власну відмінність і висміювали традиційну лемківську ношу, відмінну говірку, а особливо — бідність і невміння поводитися у товаристві. Про людину, яка порушувала соціальні або культурні норми, казали: «ти їси, як гірняк», «ти говориш, як гірняк», «ти дурний, як гірняк». Ольшанський вказував, що головною причиною такої неприязні до лемків була не лише соціокультурна дистанція, а й економічна перевага замішанців та їхнє знання прийнятих норм товариського і публічного поводження. Таким чином, їхні звичаї та манери були тісно пов'язані з прагненням відзначити власну культуру та статус у порівнянні з іншими українськими групами.
Ареал поширення Замішанці представлені групою з 10 сіл у Стрижівському і Коросненському повітах сучасної Польщі, які були «українським островом»: Бонарівка, Ванівка, Вілька Братківська, Опарівка, Коростенка, Красна, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця. Замішанськими селами також були Бережанка, Лютча, Завадка, Висока Стрижовська, Вороблик Королівський та ін. Історик Б. Струмінський зазначав, що поселення замішанців із осередком у селі Ванівці () охоплювало сім сіл у Короснянському повіті та село Бонарівку в сусідньому Ряшівському повіті на півночі. Ці населені пункти, менші за навколишні польські села, водночас були дещо більшими за поселення Низького Бескиду й налічували від 300 до 2200 жителів (у середньому близько 1000 осіб на село). Загальна чисельність населення цієї групи становила приблизно 8000 осіб, із яких близько 6500 належали до замішанців. У складі цієї групи сіл два населені пункти мали помітну польську меншину, один — значну польську меншину, ще один — польську більшість. Загальна чисельність населення становила близько 8 000 осіб, з яких 6 500 (81 %) були «замішанцями», 2 400 (17,5 %) — поляками, а 100 (1,5 %) — євреями.
У дослідженнях Х. Чиборак та О. Данилка замішанці розглядаються як специфічний український етнічний анклав, що територіально складався з десяти сіл. Ця група населених пунктів була повністю оточена польським етнічним масивом, що зумовило її ізольований характер та особливості історичного розвитку. Географічно територія розселення замішанців локалізувалася на північ від Лемківщини та на захід від Надсяння. Дослідники підкреслюють стратегічне значення цього регіону в контексті української етнографії, визначаючи його як найзахіднішу точку компактного проживання українців на їхніх етнічних землях станом на середину XX століття.
До 1840—1870-х років число цих сіл могло коливатись від 15 до 25. Точний підрахунок неможливий без опрацювання архівних даних і тому до таких сіл включено 14 населених пунктів. За даними польського історика Артура Бата, станом на 1945 рік замішанці були найменшою етнічною групою українців у Польщі. Центральним селом даного етноанклаву є село Бонарівка Стрижівської міської гміни. Наприкінці ХІХ століття розпочалася масова економічна міграція місцевого населення до США та Канади. На початку XX ст. там постійно або тимчасово перебувало понад 10 % від загальної кількості населення. Дослідник Вальдемар Балда підкреслює, що територіальне відокремлення замішанців від земель із домінуванням українського населення сприяло процесам полонізації. Попри це, замішанці як етнічна група українців зберігала релігійну належність і традиційну культуру. Напередодні Другої світової війни чисельність замішанців, за наведеними даними, сягала близько 9 тисяч осіб.
Каменярство Каменярство на території Замішанщини було одним із найпоширеніших традиційних ремесел місцевого населення. Найбільшої слави набули каменярі з села Чорноріки, що розташовувалося поблизу покладів пісковику. Вони виготовляли жорна, бруси та млинові кола, а також використовували місцевий камінь для створення придорожніх фігур, релігійної скульптури, надгробних хрестів і мацев. Традиційна кам’яна пластика Замішанщини мала низку особливостей, які відрізняли її від мистецтва сусідньої Лемківщини. Місцеві придорожні каплички здебільшого були високими стовповими спорудами з однією або двома нішами. Надгробні пам’ятники та хрести також характеризувалися багатшим декоративним оздобленням: окрім традиційного зображення розп’яття, поширеними були скульптури ангелів, фігури святих та інші орнаментальні елементи.
Конкуренція москвофілів та українофілів У останні роки XIX ст. у замішанських селах з'являються перші прихильники проукраїнської орієнтації, яких переважно направляли сюди з України. Вони знаходили послідовників передусім серед населення, яке до того часу не піддалося москвофільській ідеології. Українофільство здобувало прихильників у селах Опарівці, Бонарівці та частково в Петрушій Волі. Із цими поглядами дедалі частіше стикалася молодь, яка навчалася у міських школах, а також робітники, що працювали на нафтових копальнях поблизу Борислава. Напередодні Першої світової війни українофіли зміцнювали свої позиції і дедалі рішучіше протиставлялися давнішій москвофільській орієнтації. Неминучий вибух війни створював для обох рухів надію: одні сподівалися на приєднання до Росії, інші — на відродження України.