Українці — слов'янський народ, основне й автохтонне населення України від найдавніших часівПраісторія і рання історія (200 000 р. до Хр. — IX ст. по Хр.) // , найбільша слов'янська етнічна група на території сучасної України.Стрілко А. Українці // Малий словник історії України / Ред. кол.: В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін.; гол. ред. С. Головко; М-во освіти і науки України. — Київ: Либідь, 1997. — С. 417. — 463 с. — ISBN 5-325-00781-5.В. Кубійович, Б. Струмінський, А. Жуковський, В. Наулко. «Українці, одна з галузів сх. слов'янства, основне і корінне населення України» // Енциклопедія українознавства. Т. 11.: «Доповнення і виправлення» / Голов. ред: Аркадій Жуковський. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя», Наукове товариство імені Шевченка у Європі, 1995. — С. 231. — 398 с. Як етнос сформувався на землях сучасної України та частках суміжних земель сучасних: Польщі, Білорусі, Молдови, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини. Українці розмовляють українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю — переважно християни. До XX століття вживали самоназву русини і козакиГалушко К. Ю. Українці // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2019. — 842 с.. Також українців історично називали рутенами, черкасами.
За межами території України проживають: в Польщі, Словаччині, Словенії, Чехії, Німеччині, Великобританії, Канаді, США, Казахстані, Бразилії, Угорщині, Росії та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні.
Історія
Етноніми
Самоназвами українців до XIX століття були «русь» або «русини», похідні від імені середньовічної Руської держави. Ці назви фігурують в українських літописах, діловодстві, релігійній та світській літературі XIII—XIX століть. У латинських текстах русинів часто записували «рутенами», а в грецьких джерелах і похідних від них — «росіянами». У тогочасній літературі «русини» (русь, рутени, росіяни) протиставлявся «литві» (литовцям, литвинам), «ляхам» (полякам) та «москві» (москвинам, сучасним росіянам).
У XVI—XIX століттях, паралельно із назвою «русини», українців називали «козаками». Це було пов'язано з тим, що Україна була центром володінь козацької вольниці — Війська Запорозького. З кінця XVII до початку XIX століття, після входження більшої частини українських земель до складу Російської імперії, українців також називали «малоросами» (малоруським, малоросійським народом), за візантійською церковною назвою України — «Мала Росія».
У 1590 році вперше в українській історіографії увів до політичного словника назву «український народ» — руський шляхтич, доктор теології, церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський, виповнивши її етнополітичним змістом. Етнонім «українці» вперше відстежується наприкінці XVI століття в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.
Перший документ, де фіксується саме національність «українець» датується 1660 роком. Коли абітурієнт з України Йозеф Данило Дзик вступав до Падуанського університету, на території сучасної Італії, він записав — «Йозеф Данило Дзик, кафедральний вікарій Луцький, національність — українець, Київський дистрикт»Metryka Nacyi polskiej w Padwie wydał St Windakiewicz // Stanisław Wincenty Wnętrzakiewicz, Archiwum do dziejów literatury i oświaty w Polsce. Seria I. T. 6. — Краков: Polska Akademia Umiejętności, 1890. — s. 67. Нудьга Г. Перші магістри і доктори: Українські студенти в університетах Європи XIV—XVIII ст. // Жовтень. — К., 1982. — № 4.. До цього всі студенти з України, які проходили навчання в університетах Європи з 1353 року, записували себе як «рутени», «русини», представники «нації рутенської з України» та рідше як «роксалани». Пізніше студенти записували себе як «козаки» (1700, 1746), «русо-українці» (1763) та «українці» (1762, 1770)Майоров Максим. Самоназви студентів з України-Рутенії в університетах Європи у XIV—XVIII століттях // Лікбез. Історичний фронт. — 03.12.2016Самоназви студентів з України-Рутенії в університетах Європи у XIV—XVIII століттях.
У першій половині XVII століття «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. В козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій — Гетьманщини, Слобожанщини і Запоріжжя. З другої половини XVII століття етнонім «українці», а особливо «народ український» вже широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького. З початку XIX століття, аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), харківська українська інтелігенція стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість давньої назви «русини». Ця нова самоназва остаточно затвердилася у Наддніпрянській Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 років та радянської українізації. Те ж саме відбулося на Галичині і Буковині у 1918—1940 роках завдяки діяльності українських націоналістичних організацій.
Етногенез
Українці — індоєвропейський слов'янський етнос, коріння якого на теренах України сягає ймовірно неоліту.
Територія України є частиною того етнокультурного простору, де різного часу відбувалися процеси становлення індоєвропейців, праслов'ян, слов'янських етнічних утворень. Подніпров'я, Полісся, Лівобережжя — регіони утворення/поширення археологічних культур, що ототожнюються з індоєвропейцями (див.: дніпро-донецька культура, середньостогівська культура, ямна культура). Індоєвропейські племена були сучасниками племен-носіїв трипільської культури, які мешкали на півдні Правобережжя. Появі на історичній арені слов'ян передувало тривале в часі існування гіпотетичного балтослов'янства (див.: культура шнурової кераміки, тшинецько-комарівська культура, сосницька культура), праслов'янства. У I тисячолітті до н. е. в степах України кочували іраномовні племена, які взаємодіяли з присутніми неподалік від них культурами Подніпров'я, що мали стосунок до утворення праслов'янських спільностей (див.: чорноліська культура, милоградська культура). У першій половині I тисячоліття н. е. у лісостеповій і лісовій зонах України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура та «готська» черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були праслов'яни. На їхній основі в середині I тисячоліття н. е., після навали гунів, виникли такі ранньосередньовічні спільності, як корчацька, пеньківська, колочинська, що пов'язуються зі слов'янськими племінними союзами антів та склавінів.
За концепцією етногенезу українців, яку у XIX—XXI століттях творили М. Грушевський, М. Костомаров, М. Максимович, Я. Дашкевич, Г. Півторак, В. Баран, Л. Залізняк та інші, український етнос постав на основі слов'ян, нащадків антів та склавінів — літописних полян, волинян, сіверян, тиверців, деревлян, уличів, білих хорватів та дреговичів, об'єднаних у середньовічній руській (українській) державіГрушевський М. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV.Залізняк Л. Л. Етногенез українців та їхніх сусідів з позиції сучасної етнології // Наукові записки. — К, 1997 — Т.2 — С. 52—60.. Слід зазначити, що українська етнокультурна спільнота, маючи у своїй основі праслов'янську складову, також увібрала у себе іранський (спадок скіфів, сарматів), германський (спадок готів), гунський, балтський, фракійський, кельтський елементиЗалізняк, Леонід. Генний код українців та їхніх сусідів очима археології // Український тиждень. — 2012. № 50. С. 46-51.Залізняк Л. В. Етногенез українців та їхніх сусідів з позиції сучасної етнології // Наукові записки НАУКМА. Т. 2 (Культура). 1997.. У Середньовіччі, в етногенезі українців взяли участь скандинави (варяги) та вихідці з тюркських народів (печеніги, половці, чорні клобуки,торки, булгари). На думку голови Харківської караїмської громади Олександра Дзюби, щодо тюркських народів, що залишили слід в етногенезі сучасних українців можна додати також кримських татар та татар-липок (більшість асимілювалися внаслідок прийняття християнства та міжетнічних шлюбів).
Існує також трипільсько-індоєвропейська теорія походження українців, над творенням якої працювали такі дослідники, як В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак.
Інші концепції можна визначити як пізньосередньовічні, вони є переважно російсько-радянськими за своїм походженням. Так, у середині XX століття радянський історик В. Мавродін висунув концепцію, згідно якої у часи Київської Русі, утворився окремий східнослов'янський етнос — «давньоруська народність». Ця концепція лежала в основі офіційної радянської схеми історії східних слов'ян. Американський історик Омелян Пріцак також припускав, що в етногенезі українців, а також росіян взяли участь східноєвропейські половці, які після монгольського завоювання 1230—1240-х років, нібито залишилися в степах Східної Європи і не прийняли ісламПріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 117..
Критерієм визначення завершення етногенезу українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідному етнонімі «русь» / «русин» який вживався як самоназва всього слов'янського населення України з кінця XII — початку XIII століть аж до XVIII століття включно, а можливо, й довше (остання виявлена фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України — 1728 року, а в фольклорних творах — 1850-ті роках). Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов'янські землі Південної Русі, а отже, і формування відповідної самосвідомості, достатньо добре відображено у джерелах. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі «русини», побутував до першої половини XX століття, коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом «українці». Отже, етнос, який виникає на слов'янських землях Південної Русі наприкінці XII — на початку XIII століть, є саме українським.Балушок, Василь. Етногенез українців: критерії появи етносу // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. — К., 2004. — Випуск 4 (7). — С. 10–22.
Антропологія та генографія
Українці належать до європеоїдної раси, та переважно відносяться до «центральноукраїнського типу», окрім менших груп які більш споріднені з білорусами, поляками, частиною росіян (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який вирізняється значно більшою світлопігментованістю), словенцями, чехами, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців.Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149—153
Українці зазвичай брахікефальні, в більшості своїй — високорослі, колір волосся варіюється залежно від конкретного субетносу, проте світлоокі майже у всіх притаманних для українців антропологічних типах (крім динарського), переважають над темноокими.
За низкою ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.В. Д. Дьяченко Антропологический состав украинского народа. — С. 72.
Аналіз генетичних особливостей корінних українців за батьківською лінією вказує, що найчастотнішою гаплогрупою Y-хромосом українців є R1a, яка зустрічається у 41,5-54,0 % осіб. Така ж висока частотність групи R1a визначальна для поляків, південних росіян, білорусів, словенців, литовців, серболужичанів та деяких народів Індійського субконтиненту. За деякими даними також для угорців.