«Рифтери» () — цикл науково-фантастичних романів канадського письменника Пітера Воттса із трьох частин: Морська зірка (, 1999 р.), Вир (, 2001 р.), βегемот (, 2004 р.). Останній роман разділено на 2 частини — «Бета-макс» та «Сеппуку», які в оригиналі було видано у форматі окремих книг з комерційних міркувань. Українською мовою романи було перекладено Євгеном Онуфрієнко й видано у Видавництві Жупанського: 2023 року — Морська зірка; 2024 року — Вир та βегемот.
Сюжет Події розгортаються в недалекому майбутньому — приблизно в середині XXI століття, за іншими оцінками, трохи пізніше — у XXII—XXIV століттях.
Організм на основі піранозильної РНК, що зародився понад 2 мільярди років тому, мешкає на дні Тихого океану в гідротермальному джерелі Ченнер на хребті Хуан-де-Фука, але його поширення стримує температурний бар'єр на цій глибині. Ситуація змінюється, коли глобальний енергетичний конгломерат «Енергомережа Н'АмПасифік» () зводить на цьому рифті геотермальну електростанцію «Біб» (). Люди, які обслуговують роботу станції, стають перехідною фазою для поширення організму за межі його вузької екологічної ніші: спочатку він проникає в їхні тіла (які створюють достатньо тепле середовище), а потім разом із ними — в екосистему поверхні Землі. Організм, здатний отримувати поживні речовини з різних джерел і маючи винятково швидкий метаболізм, стрімко розмножується й заражає екосистему. Він також долає біологічно-механічний бар'єр і заражає глобальну комп'ютерну мережу «Водоворот», перетворюючи її на неконтрольовану масу інформаційного сміття й вірусів («дику фауну»). Люди, виявивши організм, називають його «Бетагемот» (βегемот) і, зрозумівши його руйнівну дію на життя, засноване на ДНК, розгортають боротьбу проти нього.
Морська зірка Для забезпечення безпеки й виживання обслуговуючого персоналу станції на смертельно небезпечних для звичайної людини глибинах цих працівників піддають біоінженерним і генетичним модифікаціям: замінюють одне з легень складним апаратом для дихання під водою, додають модулятор голосу, контактні лінзи для поліпшення сприйняття світла, гідрокостюми, а також гени, що кодують білки, адаптовані для цього середовища. Фактично вони стають кіборгами. Їх називають «Рифтерами», що й дало назву трилогії. Через необхідність довгої роботи без контактів із людьми підбирають персонал зі специфічними психологічними характеристиками — тих, хто звик жити в постійному стресі, і для кого таке середовище здається оптимальним. Для рифтерів життя поблизу дна океану в повній ізоляції стає джерелом захищеності, недоступної на Землі. Однак така ізоляція супроводжується небезпеками, зокрема з боку колег, адже всі вони мають психологічні проблеми й складне минуле (жертви насильства, учасники воєн, злочинці). При цьому відносини між ними складаються вкрай складно. Проте найголовнішою небезпекою є смертельний вірус. У спробі ізолювати носіїв вірусу «Енергомережа» знищує станцію вибухом. У фіналі виживають лише Ленні Кларк і Кен Лабін. Тіло Ленні стає носієм вірусу, коли вона вибирається на поверхню.
Вир Вибух провокує катастрофічні землетруси й цунамі. На західному узбережжі Північної Америки, куди потрапляє Ленні Кларк, панує хаос. Його загострює епідемія, джерело якої Ленні носить у своєму тілі й поширює по світу, одержима жагою помсти. Вона дізнається, що її спогади про пережите насильство були фальшивими й штучно імплантованими. Для боротьби з епідемією й екологічною катастрофою створюють відділ швидкого реагування — «Управління з ліквідації нестабільності комплексних систем» (УЛН). У Північній Америці вводять суворий карантин, а біженців утримують у великому гетто уздовж узбережжя — «Смузі», де їх контролюють за допомогою препаратів. Уряди та глобальні корпорації, що неспроможні через нескінченні розбіжності діяти спільно, передають ухвалення більшості важливих рішень штучному інтелекту.
Ленні Кларк стає втіленням культу Мадонни Руйнування й утворює зв'язок із непідвладним людству «Виром». Разом вони утворюють синергічну руйнівну силу, що захищає Ленні від переслідувачів, таких як Кен Лабін, агентів УЛН Ахілла Дежаржена та Су-Хон Перро, а також оператора бота-утихомирювача «Н'АмПасифік».
Привілейовані співробітники «Енергомережі» організовують глибоководний притулок, «Атлантида», куди слідує за ними і Ленні Кларк.
βегемот Через 5 років між рифтерами й працівниками «Енергомережі» встановлюється крихке перемир'я. Вони змушені спільно виживати на глибині через епідемію, хоча рифтерам важко пробачити «корпам» (зневажлива назва)Гра слів: — «труп» за їхні дії, подібно до творіння Франкенштейна, а «корпи» бояться рифтерів як постійного нагадування про беззахисність їхніх власних тіл перед середовищем. Виявляються ознаки зараження ще більш небезпечним вірусом — Бета-макс. Рифтери звинувачують «корпів» у спробі знищити їх за допомогою цього вірусу. Ленні Кларк і Кен Лабін з'ясовують, що вірус справді був створений і поширений штучно, але не «корпами»; хтось у «Н'АмПасифік» дізнається про існування «Атлантиди». Герої змушені знову перебратися на сушу Північноамериканського континенту, де УЛН ще продовжує свою діяльність, яка може лише відтермінувати неминуче. Для боротьби з βегемотом впроваджується новий засіб, названий «Сеппуку», який, можливо, несе потенційні ризики, пов'язані зі зміною генетичного коду. Останнім форпостом УЛН командує Ахілл Дежарден; йому відомо, що «Сеппуку» поступово самознищується в організмі після знищення βегемота, не призводячи до смерті, але він приховує це, оскільки це загрожує його владі. Під впливом каяття Ленні намагається брати участь у заходах із порятунку від пандемії. У фіналі разом із Кеном вони вирушають на штурм позицій Ахілла.
Розподіл частини на дві книги виконано лише за вимогою видавців, проте це підкреслюється стилістично: для більшості сцен першої книги, дія яких відбувається в океані, використовується теперішній час, тоді як події, що розгортаються на землі (і складають основну частину «Сеппуку»), описуються у минулому часі.
Персонажі Ленні Кларк — головна героїня, яка через спогади про сексуальне насильство в дитинстві має величезні труднощі з соціальними контактами, зокрема з колегами-рифтерками на станції «Біб». Спочатку вона справляє враження «першої кандидатки на виліт», і важко повірити, що саме вона стане лідером цієї групи неблагополучних особистостей. Це образ жертви, відкинутої й приниженої, яка, однак, вирішує перестати бути слабкою і завдати удару у відповідь. Ленні уособлює бунт проти несправедливості й безчесності системи. Утім, образ суперечливий, дії героїні непослідовні, часто нелогічні, і їхня мета незрозуміла. Проте Воттс проявляє свій талант у тому, що змушує читача (хоч і не кожного) все ж співпереживати їй, попри все, у чому її звинувачують, одночасно обурюючись через відсутність справедливого покарання для неї.
Кен Лабін — найманий убивця, моральними принципами якого керує «Енергомережа» за допомогою генної інженерії. Деяким читачам він може здатися бездушним убивцею, але він виявляється єдиним, кому Ленні Кларк частково довіряє, і вони зрештою змушені укласти свого роду союз для спільних дій зі спасіння світу.
Ленні й Кен, як і інші рифтери, проходять своєрідне випробування на виживання в екстремальних умовах, і це забезпечується їхньою схильністю до таких умов завдяки пережитому досвіду, який скалічив їхню психіку. Вони самі, як і Бетагемот, є екстремофілами, здатними на неможливе; ця ідея Воттса простежується і в «Сліпобаченні».
Ахілл Дежарден — садист і психопат, нездорові бажання якого спочатку обмежуються віртуальним світом, оскільки його стримує «Трип провини» — штучний біохімічний регулятор почуття моралі, який використовується «Енергомережею» для реалізації своїх дій. Але коли його колега Еліс Джовелланос заражає його антивірусом «Спартак», розраховуючи, що власна совість Ахілла замінить дію «Трипу провини», він втрачає будь-яке відчуття провини і перетворюється на маніяка.
Патриція Роуен — одна з керівників «Енергомережі», відповідальна за її дії, які призводять до численних жертв. Однак вона виправдовує їх, принаймні перед власною совістю, необхідністю уникнення ще гіршої трагедії, і це допомагає читачеві частково зрозуміти її. Образ дочки Патриції, Алікс, з якою зав'язуються близькі стосунки у Ленні, виписаний менш вдало: її слова і вчинки виглядають нехарактерними для дитини й загалом складними для розуміння. Між Ленні і самою Пат також утворюється своєрідний тонкий зв'язок, коли кожна з них відчуває чудовиський тягар провини, що лежить на іншій.
У цілому персонажі, створені Воттсом, є цілісними і мають, як і реальні люди, як позитивні, так і негативні якості, хоча з іншого боку, часто в них залишається мало суто людського, коли поведінка контролюється штучно. Попри велику кількість дійових осіб, вони індивідуальні, включаючи навіть сутності у «Вирі». Деякі критики, однак, звинувачують автора в тому, що герої є непослідовними й непередбачуваними. Вони справді кардинально змінюються від однієї частини трилогії до іншої: Ленні Кларк у «Вирі» стає лиходійкою-протагоністкою, а в «βегемоті» знову перетворюється на позитивного героя, тоді як Ахілл Дежарден із позитивного персонажа у «Вирі» перетворюється у фінальній частині на антагоніста — такий прийом часто використовується в літературі. Водночас низка досить значущих персонажів (Карл Актон, Ів Скенлон) вводиться і виводиться з оповіді досить несподівано й нетипово для літературних канонів.
Жанрові та художні особливості
Стиль Серію «Рифтери» можна віднести до жанру жорсткої наукової фантастики. Наукова складова є невід'ємною частиною сюжету. Ідеї, що лежать в її основі, базуються на сучасних (на момент написання) дослідженнях глибоководних екосистем, тектоніки плит, виникнення життя на Землі, нанобактерій, а також «розумних гелів» та ефекту Ганцфельда. Кожна книга супроводжується списком літератури, який підтверджує наукові питання. У першій книзі список починається зі слів Насправді ви здивуєтесь, наскільки багато з вищезгаданого я не вигадав.
Текст насичений характерним науковим та технічним жаргоном, досить уміло використаним Воттсом, який має досвід та освіту у цій сфері. З іншого боку, він ускладнює сприйняття тексту для непідготованого читача.
Темна, позбавлена надії, параноїдальна атмосфера руйнівного світу, нагадує чужий та непривітний світ, переданий у досить реалістичній манері. Це дозволяє віднести трилогію до жанру антиутопії. У ній зображені гіпертрофовані сучасні страхи фантастів: деградація навколишнього середовища, епідемії, комп'ютерні віруси, інформаційні системи, що пригнічують особистість, перенаселення, оруелліанські політичні системи.Ці теми багато в чому пов'язані з творчістю Джона Браннера Втім, структурно від традиційної науково-фантастичної антиутопії, що передбачає революцію, яка знищує звичний світовий порядок, у Воттса революція відбувається на неконтрольованому людиною мікроскопічному, клітинному рівні, причому одночасно на трьох рівнях: у межах групи людей, на землі й у глобальній комп'ютерній мережі, яку у Всесвіті Воттса називають «Maelstrom», тобто шкідливий неконтрольований потік.
Антиутопічність світу, поєднана із присутністю глобальних корпорацій, масового контролю свідомості, кіборгізації (інженерні модифікації людей стають такою ж буденністю, як і ремонт техніки), та іншими проявами технологічного прогресу, а також загальним занепадом, переданим у нуарному стилі, є типовими для жанру кіберпанк. Хімічні модифікації мозку з метою адаптації людей до певних професій і суперкомп'ютери на основі клітин людського мозку є ознаками біопанку..