Українці Сибі́ру — етнічна група українців, що проживає на Сибіру, національна меншина у межах населення Сибіру та на Далекому Сході Росії, яка становить більшість в деяких містах. Сибірські українці є одним з найбільших і історично важливих складових частин української діаспори, і, як відомо, є одною з перших груп української діаспори.

Історія Два мільйони українських селян оселилися на Сибіру між 1600 і 1917 роками.

Російська імперія У 19 столітті, уряд Росії закликав селян переселитися від західних частин імперії до Сибіру. Українські селяни, необмежені традиційною російською комунальною системою сільського господарства, як російські селяни, були ідеальними кандидатами для переселення, готові йти в обмін на обіцянку виділити більше землі. Скасування кріпацтва в Російській імперії в 1861 році і постале з тим малоземелля та безземелля селян спричинило значне збільшення еміграції за Урал, насамперед на південні землі Сибіру, які надавалися для хліборобства; вона стала масовою з кінця 19 століття після будови сибірської залізниці (1891—1905), а з 1907 через нездійснені надії селян на селянську реформу Столипіна. Еміґрація до Сибіру охопила спершу головне центрально-чорноземні області, згодом також Білорусь, з 1890 й Україну. Кількість всіх поселенців у Сибіру дослідники припускають у 1861 р. — 91 на 0,5 млн (17 000 на рік) і на близько 4,5 млн у 1892—1914 рр. (200 000 на рік), у тому числі близько 0,6 мільйонів українців. Додамо, що у 19 сторіччі на Сибіру заслано близько 1 мільйон осіб, головне селян; на початку 20 століття кількість засланих нараховувано до 287 000 (без каторжан; у той час заслання вже були обмежені).

Разом з зростанням еміграції зростала і кількість населення Сибіру (у тисячах):

+ Кількість населення Сибіру (у тисячах) 1867 1897 1911 Західний Сибір 1 891 3 381 6 160 Східний Сибір 1 380 2 198 2 836 Весь Сибір 3 271 5 579 8 996 у тому числі у містах 244 394 836

Густіше була заселена лише південна вузька смуга Сибіру від Тюмені на заході через Іркутськ до Чити на сході, яка охоплювала південні окрайки тайґи, Лісостеп і північні окрайки степу. Тут жило 4 — 20 осіб на 1 км², далі на північ менше ніж 1, а на 3/4 Сибір був майже безлюдний. За винятком Тобольську (1911 рік 21 000 мешканців), більші міста Сибіру розташовані в південній смузі Сибіру: Омськ 128, Іркутськ 127, Томськ 111, Красноярськ 73, Барнаул 52, Тюмень 28. Відсоток міської людности піднісся з 7,1 % у 1897 до 8,4 % у 1911.

У зв'язку з напливом колоністів з європейської частини імперії зменшувався відсоток корінного населення Сибіру (їх називали інородцями), хоч їхнє абсолютне число зростало:

+ Склад населення 1897 у тис. % 1911 у тис. % Корінна людність 816 15,2 927 10,6 Росіяни, українці, білоруси 4416 81,9 7503 86,7 Інші 156 2,9 221 2,6

Корінне населення Сибіру, зокрема малочисельні народи, зазнавало впродовж століть примусової християнізації і часткової русифікації, натомість зберігали свій стан численніші народи (1911 у тисяч): буряти (разом з монголами) 332, якути 246, татари 243.

Серед зайшлого населення вирізнялися дві групи: старожили або сибіряки, предки яких здавна оселилися в Сибіру, і новооселені, які прийшли на Сибір у другій половині 19 сторіччі (переважно за останні 20 років перед 1914). Сибіряки являли собою окрему групу росіян. Воїни зжилися з Сибіром, у якому селилися вже коло 400 років; їхній побут, частково мова й антропологічні прикмети зазнали впливів корінного населення, з яким від сотень літ вони схрещувалися (багато з них брало жінок з тубільного населення), і чимало їх асимілювалося. Сибіряки асимілювали також інших поселенців з Європи, серед інших й українців. Чисто російський тип залишився лише на Забайкаллі і на півдні Алтайського краю. Сибіряки жили звичайно окремими масивами (новим поселенцям виділено осібні ділянки), їхні зв'язки з новоприбулими були обмежені. Серед старожилів замкнену групу становили старовіри (понад 300 000) і козаки (1910—172 000), землі яких являли собою довгу, але вузьку смугу на пограниччі Сибіру й Степового краю (Сибірське козацьке військо) і на Забайкаллі (Забайкальське козацьке військо); менші частини: красноярські й іркутські козаки, об'єднані 1917 в Єнісейське козацьке військо та Якутський козозацький полк. Їхні прикмети ті самі, що й козацькі війська на Зеленому Клині.

Відомості про українців до кін. 19 ст., коли почалася масова сел. колонізація, досить спорадичні й недокладні. Немає сумніву, що їх участь в колонізації, госп. розбудові й культ. розвитку С. була значна. Серед рос. промисловців і «служилих людей», які у 17-18 в. освоювали С. і Далекий Схід, а згодом Камчатку й Аляску, були й українці. Але ще більше було засланих на С. моск. урядам українців з різних верств людности. 1642 на р. Лену були заслані «черкеси» (так називали в Московщині українців у 17 ст.) з Слобожанщини з родинами, разом 188 осіб, які дісталися на Лену щойно 1646-47. Ці заслання тривали й далі (1646, 1649). Ще більше засланих українців у С. бачимо у другій пол. 17 ст. Це були лерев. укр. держ.-політ. діячі, противники моск. політики в Україні, або ті, кото моск. уряд підозрівав у «шатості» і «зраді». У кін. 1650-х pp. на С. було заслано родичів і прихильників гетьмана І. Виговського; у 1660-х: pp. — противників моск. ставленика гетьмана І. Брюховецького; у 1670-х pp. був засланий гетьман Д. Многогрішний з усіма своїми родичами та їх родинами; у 1680-х pp. гетьман І. Самойлович з сином Яковом і небожем Михайлом.

Після Полтавської битви (1709) у С. опинилося чимало «мазепинців» (див. стор. 2596), зокрема ген. суддя В. Чуйкевич, компанійський полк. Г. Новицький, уся родина Мировичів та ін. 1723 був засланий до Якутську небіж Мазепи — А. Войнаровський. По знищенні Січі (1775) на Сибір заслано частину запор. старшини, а трохи раніше засуджено на каторгу в С. учасників Коліївщини (на чолі з М. Залізняком). У 19 ст. на С. засилали за присудом суддів або адміністративним порядком, укр. рев. діячів (декабристи — чл. Півн. і Півд. Товариства З'єднаних Слов'ян; у другій пол. 19 ст. — революційні народники, зокрема А. Красовський, С. Богомолець, Сергій Ковалик, Є. Ковальський, Я. Стефанович укр. соціал-демократи, згодом більшовики Г. Петровський, М. Скрипник та ін.; письм. П. Грабовський), учасників сел. заворушень і повстань (серед ін. У. Кармелюк), які були заслані або на каторгу, або на т. зв. вільне поселення, декого з укр. гром. і культ. діячів, яких за «сепаратизм», з наказу рос. влади, примусово переведено на службу до С. До коз. війська в С. було включено чимало українців.

Українці відіграли поважну роль в екон., адміністративному й культ. житті С. Знаходимо українців навіть у вищій адміністрації С. [ген. М. Сулима, ген.-губернатор Сх. (1833—1834) і Зах. (1834—1836) С.; ген. П. Капцевич тобольський і томський ген.-губернатор (1822—1826); кілька губернаторів сибірських губерній були укр. роду], в управлінні скарбовими фабриками і заводами тощо.

Особливе визначне місце українці посідали у церк. житті С. 18 ст. Митр. тобольськими і сибірськими були: Філофей Лещинський (1702—1721, з перервами), Іоан Максимович (1711 — 1715), Антоній Стаховський (1721 — 1740), Арсеній Мацієвич (1741—1742), Павло Конюскевич (1758—1768); єп. іркутськими були: Інокентій Кульчицький (1727 — 1731), Інокентій Нерунович (1732—1747), Софроній Кристальський (1753 — 1771). Вони здебільша оточували себе духовенством укр. походження, яке великою мірою спричинилося до культ. розвитку С. у 18 ст. Чимало українців — духовних і світських (наприклад, Григорій Новицький), досліджували С. і Далекий Сх. Так було і в 19 ст.

Масовий виїзд укр. селян почався з кінця 80 pp. 19 століття. У 1885—1914 еміґрувало з 9 укр. губ. за Урал 1 742 000 осіб, а з усіх укр. земель понад 2 млн — майже самих українців. З цього частина близько 35 % припадало на Сибір. За переписом 1897 в Сибіру жило 142 000 українців (у дійсності більше), у тому числі в Західному Сибіру 120 000; найбільші відсотки вони становили в півд.-зах. частині Томської й Тобольської губернії. Ч. українців в С. у 1914 було небагато менше, як за переписом 1926 (за воєнні і перші повоєнні роки іміґрація з України була незначна) — бл. 1 млн, тобто бл. 12 % всього населення.

Радянський Союз

1917—1920

Сірий Клин Березнева революція в Росії викликала жвавий політичний рух поміж всього населення Сибіру. Відкрилися також значні можливості для українських поселенців в Сибіру та багатьох українських вояків, що там перебували в процесі мобілізації та формування. Незабаром постали укр. організації в Омську (Укр. Вільна Громада), Томську (Окружна Рада), Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську (Алтайська Губ. Рада) та ін. В Омську діяли філії допомогових установ, що постали в Києві з метою опіки над українцями з Галичини й Буковини, вивезеними рос. владою до Росії та українцями-вояками австр.-угор. армії, що опинилися в рос. полоні (див. Комітет допомоги населенню Півдня Росії… та Гал.-Бук. Комітет); вони мали відділи в низці міст С. Частина українських полонених (вояків австро-угор. армії) включилася в українського життя в Сибіру. Почали виходити українські газети: «Укр. Голос» в Омську та «Укр. Слово» в Томську. Одночасно постали військові організації та наприкінці 1917 велися формування окремих українських військових частин, що з них найуспішніший був курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного в Омську і батальйони в Іркутську й інших містах. Врешті, в Омську відбувся на початку серпня 1917 Перший Український З'їзд Сибіру, який заснував Гол. Укр. Раду С. (гол. Г. Концевич, заступник М. Новосельський) та вислав делеґата до Української Центральної Ради в Києві.

Ще до жовтневої революції й перемоги більшовиків у першій половині жовтня відбувся 1917 з'їзд дем. партій Сибіру (серед них перевагу мали сибірські обласники й есери), який проголосив автономію Сибіру і скликав Надзвичайний З'їзд Сибіру, що відбувся у Томську 6 — 15. 12. 1917 і створив орган тимчасової влади Сибіру — Сибірську Тимчасову Обл. Думу (до складу її мали входити 5 укр. представників) та відповідальну перед нею Обл. Раду («Совєт») — уряд С., до складу якого вводив українець Сулима. Надзвичайний з'їзд С. вислав привітання до Укр. Центр. Ради у Києві з нагоди проголошення Третього Універсалу, а Обл. Рада 7. 1. 1918 повідомила больш. владу в Петрограді, що вона її не визнає. В кін. січня, 1918 Томський совєт робітників і солдатів розігнав Сибірську Обл. Раду, але з її доручення далі діяв Тимчасовий Автономний Уряд С., і т. ч. в С. утворилося двовладдя. Позиція Сибірської Обл. Ради і Тимчасового Автономного Уряду С. зміцнилася, коли проти більшовиків виступив в кін. травня 1918 Чехо-слов. корпус, а у квітні 1918 висадився япон. і англ. десант у Владивостоці, а у серпні — амер. корпус ген. Ґревса.

У житті українців С. важливою подією був Другий Сибірський Всеукр. з'їзд в Омську (11 — 13. 8. 1918), який вимагав від Сибірської Обл. Думи проголошення самостійности С. та здійснення принципу самоврядування для окремих національностей, зокрема для українців, і створення Сибірської армії для охорони країни. Однак, у громадянській війні перемогли сили білих росіян, і дем. Тимчасовий Автономний Уряд С. у листопаді 1918 передав владу центр. Тимчасовому Всерос. Урядові, який незабаром очолив адмірал А. Колчак, і разом з тим укр. рух у С. був загальмований. Укр. курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного, після великих втрат на уральському фронті проти більшовиків, перестав існувати в кін. 1919. У дальшій війні військо Колчака дійшло майже до Волги (березень 1919), але згодом зазнало поразки, а в січні 1920 його армія була розбита і С. здобули більшовики. Далекий Схід вони остаточно опанували у листопаді 1920 (див. Далекосхідна республіка).

Зелений Клин