Віра Яноушкова, до шлюбу Гавлова (25 червня 1922, Убіславіце — 10 серпня 2010, Прага) — чеська скульпторка, художниця, колажистка, графічна дизайнерка. У 1960-х її скульптури з емалі були одними з найяскравіших моментів чеського сучасного мистецтва. Заслужено внесена до списку Nouveau dictionnaire de la sculpture moderne / Новий словник сучасної скульптури Хазана (Париж, 1970).
Після окупації Чехословаччини радянськими військами в серпні 1968 року втратила можливість виставлятися й працювала з чоловіком, скульптором Володимиром Яноушеком, усамітнено. Після падіння комунізму в Чехословаччині Віра Яноушкова мала ретроспективну виставку в Національній галереї в Празі. У 2004 році заснувала Фонд Віри та Володимира Яноушеків і заповіла весь маєток подружжя Фонду «Музей Кампа – Яна і Меда Младек».
Вера Яноушкова залишила один із найоригінальніших слідів у чеській скульптурі другої половини ХХ століття, її роботи є унікальними не тільки в чеському контексті. Значне місце Яноушкової в історії сучасної скульптури сприймають і за кордоном.
Життя Віра Гавлова народилася в родині сільської вчительки молодшою з трьох сестер. За рекомендацією вчителя, який виявив її талант до малювання, склала іспити в Школі прикладного мистецтва в Празі (UPŠ) на вивчення живопису. Хоча з першого разу не змогла вступити, сама атмосфера школи вплинула на її рішення присвятити себе мистецтву. Після річної практики в Професійній школі скульптури з каменю в сусідніх Горжицях, де вона відвідувала курси з теорії мистецтва і мала можливість малювати та моделювати з глини (професор Пліхта), прийнята в 1942 році в Школу прикладного мистецтва (UPŠ) до скульптурної майстерні професора Карела Дворжака.
Після війни у 1945 році переїхала до студії професора Йозефа Ваґнера, де її однокласниками були Єва Кментова, Аліна Шапочнікова, Олбрам Зубек, Мілослав Хлупач, Зденек Палкр, Володимир Яноушек, Євгенія Юнгова, Антонін Брейнік та Витезслав Юнгбауер. Під час нацистської окупації Школа прикладного мистецтва замінила закриту Академію образотворчого мистецтва, тому в 1945 Вера Гавлова отримала статус другого художнього коледжу (Академія прикладного мистецтва в Празі). Серед професорів, які там викладали, були Вацлав Небеський, Еміль Філла, Франтішек Тихі, Йозеф Капліцький, Ян Баух і Ян Лауда. У школі та на повоєнних празьких виставках учні мали змогу познайомитися з сучасним європейським мистецтвом. Яноушкова увібрала в себе різні впливи від структурної абстракції до поп-арту, але найбільш близькими її чуттєвості були скульптурні роботи Гутфройнда, Пікассо, Мура та роботи Дюбюффе.
Після війни вела переговори про можливість навчання у École nationale supérieure des beaux-arts / Національна вища школа мистецтв з найкращим на той час французьким скульптором-портретистом Марселем Гімоном (учнем Родена та Майоля), але комуністичний переворот 1948 року зіпсував цю можливість.
У 1948 році Віра Гавлова одружилася з Володимиром Яноушеком і разом з ним поїхала на річну стипендію в Академію образотворчих мистецтв у Софії . У 1950-х подружжя працювала в сараї в Дольній Калні в будинку батьків чоловіка. Свою першу празьку студію вони придбали в майстерні з прилеглим двором у колишній в’язниці Сміхов на вулиці Малатова. Студія стала місцем зустрічей та обміну думками їхніх товаришів по поколінню, бували там і молодші митці. Віра Яноушкова дружила з Адрієною Шимотовою. У 1951–1959 роках Яноушкова брала участь у 1–4 виставці чехословацького образотворчого мистецтва, а 1958 року — у виставці молодого мистецтва в Брно. На рубежі 1950-1960-х суспільна атмосфера дещо розслабилася. У 1962 році подружжя Яноушеків разом із Зубеком і Кментовою відвідало Костянтина Бранкуші в Тиргу-Жіу. Окрім Румунії, вона також відвідала Париж (1959–1960), Італію (1967, 1969) та Єгипет (1969).
У 1960 році Віра Яноушкова стала однією із засновниць творчої групи UB 12, ще вона виставила свої скульптури на першій персональній виставці в Галереї на Карловій площі. Перша виставка UB 12 1962 року у галереї найбільшого на той час видавництва Československý spisovatel закривалася тричі поспіль на прохання Центрального міського комітету в Празі, виставка була розкритикована в тогочасній партійній пресі, де було опубліковано вигадане радіоінтерв’ю з «обуреним» відвідувачем. Зрештою це призвело до надзвичайно високої відвідуваності та пробудило інтерес теоретиків – Їндржиха Халупецького та Мирослава Ламача. Скульптури Віри Яноушкової, створені зі знайдених матеріалів, партійною пресою наводилися як особливо страшний приклад. У 1965 році відбулася її друга персональна виставка в Галереї Вацлава Шпали, якою керував Їндржіх Халупецький. У 1960-х вона була представлена на важливих виставках чеського мистецтва за кордоном (Будапешт, 1960, Генуя, 1965, Льєж, Західний Берлін, 1966, Турин, Міддельхайм-Антверпен, Експо 67 Монреаль, 1967, Париж, 1968, Леньяно, 1969, Західний Берлін, 1970).
У другій половині 1960-х подружжя Яноушеків придбало земельну ділянку в Празі-Коширже, де побудувало власну скульптурну майстерню за проєктом Володимира. Проєкт функціоналістичної будівлі був створений бюро Grubý, Cubr, Pokorný (автори відзначені нагородами Чехословацького павільйону на виставці Expo 58 у Брюсселі), згодом його змінила архитекторка Алена Шрамкова. Після дуже плідного періоду 1960-х, коли подружжя Яноушків представляло свої роботи як вдома, так і за кордоном, радянська окупація в серпні 1968 року, за якою послідували два десятиліття суворої «нормалізації», стала катастрофою для обох. Можливості для виставок були рідкісними і проводилися лише в неофіційних місцях або далеко за межами Праги, громадські замовлення не існували, іноземні контакти були розірвані. Жодній офіційній галереї у великому місті не дозволили провести виставку до 60-річчя Віри Яноушкової, і врешті виставка відбулася в скромному приміщенні театру в Чеському Тешині.
Ні Віра, ні Володимир Яноушек не думали про еміграцію через дідуся та бабусю. Зрештою, сильна прив’язаність до країни та дружнє середовище всередині спільноти митців, так само загнаних у мимовільну ізоляцію, взяли гору. Подружжя поперемінно працювало в майстернях у Празі - Коширже та у Відоницях біля Пецки. У 1986 році чоловік помер, і мисткиня пережила ще одну тривалу особисту кризу. У той час вона переважно створювала колажі та спорадично скульптури з сильним екзистенційним акцентом. У 1980-х роках Віра Яноушкова брала участь у створенні неофіційної антології «Grey Brick» (опублікована Jazz Section, ред. Karel Srp Jr.) і стала членкинею New Group of artists (1987).
Після падіння комунізму в 1989 році робота подружжя Яноушкових знову була представлена широкій громадськості. Віра Яноушкова зайняла міцне місце в контексті сучасної чеської скульптури, ретроспективні виставки її скульптур і колажів відбувалися в Національній галереї в Празі, Галереї мистецтва в Карлових Варах, Північночеській галереї в Літомержіце, Східночеській галереї в Пардубіце, Регіональній галереї Гори в Їглаві, Галереї сучасного мистецтва в Градеці. Кралове, GuBJ у Клатові, Стодола в Чеському Крумлові, Празька міська галерея, виставковий зал Манеса, Музей Кампа. Вона виставляється за кордоном (Європа, США, Азія), отримує почесне громадянство міста Нова Пака, стає членкинею відновленої Umělecká beseda (1990). У 2004 році вона заснувала Фундацію Віри та Володимира Яноушків і внесла в неї значну колекцію мистецьких робіт, своїх та чоловіка. Маєток художників наразі знаходиться в управлінні Музею Кампа - Фундації Яна і Меди Младеків.
Віра Яноушкова померла 10 серпня 2010 року в Празі у віці 88 років.
Робота Одним із перших творінь Віри Яноушкової, важливих у контексті її подальшої творчості, був фігуративний гобелен «Улісс» (1948), пошитий із клаптиків тканини на старій ковдрі. Джерелом натхнення було античне мистецтво та масштабні тканинні колажі Роже Біссьєра, представлені на виставці французького сучасного мистецтва в Празі (1947). «Улісс» і наступні «Автопортрет зі скульптурою» і «П’єро і Коломбіна (1952–1954)» передвіщають пізніші кольорові паперові колажі та скульптури-колажі, зібрані з кольорових емалей.
На її скульптурну чутливість найбільше вплинули Гутфройнд, «нова речевість» та наївне мистецтво, а також пізніший класичний реалізм. Так само сильним і стимулюючим було ознайомлення з творчістю Пікассо, Джакометті та Дюбюффе, фламандських експресіоністів (Констан Пермеке, Гюстав де Смет), М. Маріні та Фріца Вотруби. Майже все, що визначає її самобутність, проявляється в її ранніх скульптурах – сильне відчуття об’єму, кольору та матеріалу. Яноушкова була типом спонтанного та інтуїтивного творця, незрозумілого для непрофесіоналів і некласифікованого теоретиками мистецтва.Zemina J, 1995, unpaginated Вона проігнорувала сучасні тенденції чеського інформізму та нової фігурації, і, маючи, по суті, конструктивну спрямованість своєї мистецької діяльності, повернула до життя сміття, знайдене на звалищі, з якого створила нові сутності. У цьому відношенні її компонування матеріалів як творчий скульптурний принцип найближче до Збинека Секала, Карела Непраша чи Алеша Весельного.
Попри відмову від профанації класичних шляхетних матеріалів і свідоме прагнення заперечити «красу», її роботи досягають беззаперечної естетичної якості. Яноушкова заперечує усталені критерії корисності та марності, вона знаходить цінність у тому, що інші вже позбавили будь-якої значимості, і бачить красу там, де всі знаходять лише занепад, псування та руйнування. Її особиста турбота, що має характер «одержимості матеріалом», знаходить натхнення безпосередньо у знайденому об'єкті. Він стає тематичним моментом і відправною точкою для імпровізації. Яноушкова заздалегідь усунула випадковість і невизначеність комбінації знайдених предметів і, об’єднавши їх, встановила для них міцний зв’язок і впевненість нової реальності. Хоча Яноушкова належить до митців, чия робота заснована на спонтанності, вона керується інтелектуальним контролем, який формує роботи та представляє їх прозорими.
Особисті травми Другої світової війни та вторгнення радянських військ Варшавського договору до Чехословаччини в серпні 1968 року, а також подальша окупація та нормалізація, що тривала понад 20 років, створюють екзистенційну тему в її роботах, що зовні проявляється як спроба придушити почуття незахищеності та фрагментації і створити систему, яка охоплює пережитий досвід і пропонує можливість повернення світу до його первісної цілісності.
Скульптура Скульптура Яноушкової «Сидить» (1949) своїм поетичним тоном все ще посилається на її навчання у професора Вагнера, але наприкінці 1950-х вона вже створювала фігуративні скульптури, що характеризуються експресивним моделюванням (Чорна Мадонна, 1959). Радикальний відхід від традиційного розуміння фігури та моделювання став очевидним на самому початку 1960-х («Чорний тотем», 1961, «Кришталевий тотем», 1962). Скульптури Віри Яноушкової характеризуються надзвичайно розтягнутою формою, матеріалом, який визнається та підкреслюється ручним трактатом, і певною брутальною життєвістю. Пізніше її скульптури створювалися методом асамбляжу зі знайдених предметів, ліпилися гіпсом або азбестоцементом. На рубежі 1950-х і 1960-х Яноушкову також цікавила фактура і колір шлаку, який вона використовувала для серії малих фігурних скульптур (Шлакові скульптури, 1962). Вони нагадують кікладські ідоли або Венеру з Дольніх Вестоніц і були створені шляхом моделювання справжніх шматків шлаку за допомогою гіпсу.