Рефо́рми Гра́кхів — суспільний рух у Римській республіці у 30—20-х рр. II ст. до н. е., очолений братами Гракхами, що прагнули шляхом демократичних реформ, спрямованих на перерозподіл державного земельного фонду, добитися відродження вільного римського селянства.

Передумови руху Гракхів Тривожним симптомом для пануючого класу Римської республіки було ослаблення військової могутності Риму внаслідок знеземелення селянства. За цензом 143року до н. е. число дорослих чоловіків, придатних для служби в легіонах, тобто таких, що мали земельну власність і римське громадянство, становило близько 324 тис., а за цензом 136 року до н. е. — вже близько 318 тис. За цензового принципу комплектування армії громадяни, що позбулися землі, вибували зі складу військових контингентів. Чисельність армії і її боєздатність падали. Рим втрачав характер античного поліса, в якому переважна більшість громадян була землеробами-воїнами. Могутність Риму, його влада над населенням завойованих територій і подальше розширення цих територій ставилися під загрозу. Серед бідноти назрівало незадоволення, яке завжди могло перейти у відкрите обурення. Сицилійське повстання 132 року до н. е. показало, що у разі такого обурення вільна біднота легко могла опинитися в одних рядах з повсталими рабами.

Все це викликало серйозну стурбованість в середовищі правлячої верхівки. Особливо була стривожена найдалекоглядніша частина нобілітету. У одному з аристократичних гуртків, що групувався навколо Сципіона Еміліана, зародилася думка про необхідність проведення широкої аграрної реформи, направленої на відновлення селянського землеволодіння, відродження селянства, а отже, й армії. Разом із землями, що знаходилися в приватній власності, в Римі ще продовжували існувати обширні території «суспільної ріллі» (ager publica). В середині II століття до н. е. переважна частина цих земель була окупована багатими нобілями, які широко використовували працю своїх численних рабів. Учасники гуртка Сципіона пропонували піддати цю землю перерозподілу: частково вилучити її у великих власників, оскільки право розпоряджатися цими земельними фондами збереглося за державою, і потім розподілити цю землю дрібнішими ділянками серед малоземельного або зовсім безземельного селянства.

Славний переможець Карфагена Сципіон Еміліан уважав становище безвихідним і передбачав занепад Риму. Оповідали про нього, що він як цензор наказував молитви не за поширення границь держави, а за її існування. Але ні він, ні його сучасники не зважувалися на ніякі зміни у фатальнім устрої громадянства.

Римські нобілі, володіючи громадськими землями з покоління в покоління протягом багатьох десятиліть, звикли дивитися на них, як на свою власність; тому всяка спроба проведення аграрної реформи не могла не натрапити на їхній запеклий опір.

Тіберій Гракх Боротьбу за проведення реформи очолив учасник кружка Сципіона і його родич — Тіберій Гракх. Він належав до знатного плебейського роду Семпроніїв. Предки Тіберія не раз займали провідні магістрати. З боку матері він був внуком Сципіона Африканського, переможця Ганнібала при Замі. Рано вступивши на шлях військової і політичної діяльності, Тіберій висунувся під час облоги і штурму Карфагена, а потім в Нумантинській війні. Розповідали, що на Тіберія, коли він відправлявся на війну, справив незабутнє враження вид Етрурії, де замість вільних римських землеробів він побачив тільки рабів, що працювали на полях або пасли худобу на пасовищах своїх власників. Сильний вплив на нього мали його близькі друзі — ритор Дісфан з Мітилени і стоїк Блоссій з Кум. Вони познайомили його з ідеями відродження поліса вільних, рівних громадян, що володіють невідчужуваними земельними наділами, що колись надихали народних вождів і реформаторів Греції еллінізму.

Тіберій був вибраний народним трибуном на 133 р. до н. е. Вступивши на цю посаду, він, посилаючись на стародавній закон Ліцинія і СекстінаРимська держава мала багато своїх земель — т. зв. «суспільної ріллі», яку здобула від завойованих народів. На частині цих земель були осаджені римські колонії — міста і села, мешканці яких творили військові залоги серед підкореного населення. Ця земля ставала власністю поселенців. Але залишилися великі простори, незужитковані колоніями, й ці землі давали в користування різним громадянам за умовленим чиншем в натурі, а саме: десятиною із збіжжя і п'ятою частиною овочів. Хто вживав землі на пасовиська, той платив оплати від худоби. Найбільшу кількість землі забрали багатії, бо вони мали можливість вести у великих розмірах хліборобство і скотарство за допомогою невільників. Дрібні селяни брали також деколи в державу «суспільну ріллю», але втрачали її пізніше, так само, як власний спадок, на користь латифундій нобілів. Ці видержавлені посілості залишалися в руках тих самих державців упродовж довгих років, не раз цілих століть, так що втрачалася пам'ять про те, чи це земля публічна, чи приватна. Державці переставали платити чинші державі й уважали себе правними власниками. На це землеволодіння спиралась вся могутність римського стану нобілів. Але від часу, коли було завважено занепад селян, з'явилися проєкти, шоб ці володіння обмежити. Нібито у 367 до н.е.. було ухвалено т. зв. закон Ліцинія і Секстія, що обмежував володіння публічною землею до 500 югерів. Новіші дослідники вважають, що цей закон був ухвалений пізніше, після війни з Ганнібалом. Іван Крип'якевич, Всесвітня історія — Стародавній світ: Аграрні реформи , висунув свій проєкт встановлення обмежувальної норми для орендарів державної землі, вилучення у них надлишків землі і перерозподілу цих надлишків між малоземельними і безземельними римськими громадянами. Згідно з цим законопроєктом, голова сім'ї міг володіти не більше ніж 500 югерами державної землі, на кожного дорослого сина додавалося ще по 250 югерів, але в цілому не більше тисячі югерів на одну сім'ю. Вилучена понад цю норму у великих власників земля повинна була ділитися на ділянки по 30 югерів і віддаватися бідним громадянам у вічне і невідчужуване орендне користування. Для проведення цієї реформи Тіберій запропонував створити особливу комісію з трьох осіб, уповноважених вирішувати всі питання, пов'язані з вилученням і розподілом землі. Висунувши свій законопроєкт, Тіберій спробував, як повідомляє Аппіан, звернутися до сенату. «Римляни, — говорив він, — завоювали велику частину землі і володіють нею; вони сподіваються підпорядкувати собі і решту її. В наш час перед ними встає вирішальне питання: чи придбають вони решту землі завдяки збільшенню числа боєздатних людей або ж і те, чим вони володіють, вороги відберуть у них унаслідок їхньої слабкості».Цитується за Восстания рабов в середине II в. до н. э. Аграрное движение римского плебса Проте велика частина сенаторів, що окупували великі площі державних земель, виступала палкими супротивниками Тіберія.«Збиралися громадами, голосили й доводили бідакам, скільки праці віддавна в цю землю вклали, як її обсівали й забудували; інші знову вказували, яку ціну платити сусідам за посілості, що їх тепер із тою землею мають втратити; покликувалися на могили предків у тій землі та що її дістали у спадщину по батьках, або добули як віно за жінками, або що донькам на віно віддали»Цитується за Іван Крип'якевич, Всесвітня історія — Стародавній світ: Аграрні реформи

Зате плебс гаряче підтримав Тіберія. Законопроєкт Тіберія став прапором, навколо якого об'єдналися дрібні землевласники для боротьби проти великих власників-рабовласників. Зі всіх кінців Італії стікалися до Риму селяни, щоб взяти участь в голосуванні. Тіберій, що подумував спочатку лише про збереження воєнної могутності Риму, логікою подій перетворився на вождя широкого народного руху. У гарячих словах представив він народним зборам долю селян: «Дикі звірі в Італії мають свої нори, ями й логовища, але люди, що борються і вмирають за Італію, не мають нічого, окрім повітря і світла. Зі своїми жінками й дітьми вони блукають без захисту й без даху над головою. Коли полководці у боях заохочують вояків, щоб вели боротьбу в обороні домашніх жертовників і могил предків, вони говорять неправду: з тих усіх римлян ніхто не має ні домашнього вівтаря, ні могили предків! Вони воюють в обороні багатства й розкоші інших людей; називаються панами світу, а не мають ані скиби землі на власність!»

Плебс штовхнув помірного і обережного Тіберія на шлях рішучих дій. Сенат як представництво нобілів рішився не допустити до реформи і приєднав собі другого трибуна — Марка Октавія, щоб той виступив проти Гракха. Октавій, що сам мав у державі публічну землю, заявив своє «veto» проти реформ. Тіберій поставив на голосування питання: «Чи може бути народним трибуном той, хто йде проти інтересів народу?». Збори одностайно дали негативну відповідь, й один із визволених невільників стягнув Октавія з трибуни. Це був безпрецедентний випадок: за неписаною, але неухильно дотримуваною римською конституцією жоден магістрат не міг бути усунений з посади до закінчення терміну повноважень. Продемонструвавши, що конституцію можна безкарно порушити, Тіберій розпочав столітній період громадянської боротьби у Римській республіці, що закінчився ліквідацією республіканського устрою.

Після усунення Октавія законопроєкт Тіберія був ухвалений народним зібранням. Він сам, його молодший брат Гай і його тесть Аппій Клавдій були обрані в аграрну комісію. Незабаром Тіберій прямо зробив замах і на прерогативи сенату, провівши через його голову в народному зібранні закон про використання доходів від провінції Азії для надання допомоги одержуючим наділи.

Долаючи запеклий опір великих землевласників, комісія енергійно проводила реформу. Але час йшов, і наближався термін, закінчення річних повноважень Тіберія на посаді трибуна. Добре розуміючи, яке значення має для подальшого проведення реформи його владу трибуна, Тіберій всупереч звичаю повторно виставив свою кандидатуру на цей магістрат на наступний, 132 р. Нобілі, що вже готувалися розправитися з ненависним ним вождем плебсу, коли він стане приватною особою, зосередили тепер всі зусилля на тому, щоб не допустити вторинного обрання Тіберія. На нього посипалися звинувачення в порушенні стародавніх державних встановлень, в прагненні захопити одноосібну тиранічну владу і так далі.

В день виборів вороги реформи озброїли своїх клієнтів і прихильників, щоб силою завадити голосуванню. Положення Тіберія ускладнювалося тим, що багато хто з селян, зайнятих в цей час сільськогосподарськими роботами, не міг потрапити на вибори до Риму. На засіданні сенату один із сенаторів — Сципіон Назіка — назвав Тиберія тираном і закликав консула, щоб рятував республіку. Коли ж консул заявив, що не буде починати домашньої війни, Назіка крикнув: «Коли консул зраджує республіку, то хто хоче боронити права, нехай іде за мною». Юрба сенаторів зі шматками поламаних лавок кинулася на вулицю в народну юрбу. Всі з острахом почали втікати. Тиберія хтось ухопив за тогу, й він у самій туніці кинувся до втечі. Дорогою хтось ударив його ногою від лави, він упав, і тут його добили. Полягло тоді до 300 його однодумців, побитих колами й камінням. Тіла Тиберія не дозволено було поховати, а з іншими трупами кинено його до Тібру. З уцілілих гракхіанців багато хто був вигнаний з Риму. Блоссій втік на Сицилію, взяв активну участь в повстанні і загинув після його розгрому.

Але відкрито ліквідувати аграрну комісію сенат не зважився. Вона продовжувала свою діяльність і після загибелі Тіберія (поповнившись новими членами). В цілому за 15 років її діяльності близько 80 тис. чоловік отримали земельні наділи. Але супротивники реформи всіляко гальмували її роботу. Давність володіння і відсутність документів часто робили неможливим визначити, які ділянки належали власникові на правах приватної власності і які завдяки окупації. На цьому ґрунті виникали нескінченні тяжби і конфлікти, які комісія мала розбирати.

Гай Гракх