Римська республіка ( «Спільна справа народу Риму») — історична епоха Стародавнього Риму (509—27 роки до н. е.), яка почалася після повалення Римської монархії, що стало завершенням попереднього періоду, який має назву Римське царство.

Після вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і встановлення республіканської форми правління, право обіймати державні посади у місті-державі Рим отримали патриції — невеликий привілейований прошарок населення, в той час як політичні права плебеїв, що складали основну масу мешканців міста та його округи, були обмежені. Аристократи з лав патриціїв складали законодавчий орган влади держави — римський сенат, а вищу виконавчу владу здійснювали два консули, що обиралися на річний термін на народних зборах (Центуріатних коміціях), теж з кола патриціїв. Кожен вільний мешканець Риму, згідно грошового цензу, належав до тієї чи іншої центуріатної коміції і міг впливати на її рішення. Тобто, римляни здійснювали управління державою всією громадою, звідки і з'явився латинський вираз res publica, що означає «загальна справа».

Період ранньої Римської республіки (509—260-ті до н. е.) є часом боротьби міста-держави Рим за гегемонію на Апеннінському півострові. Спочатку Рим виборов першість серед 30 міст Латинської федерації міст, а після вирішальної воєнної перемоги над колишніми союзниками у 338 до н. е., підкорив всі міста Лація. Подальші війни були спрямовані на поступове завоювання етрусків на півночі та всіх сусідів-італіків. Найдовше опиралися самніти, які були підкорені у 290 до н. е. Після цього почався наступ на міста-держави Великої Греції на півдні Апеннінського півострова. Очільник греків Пірр Епірський зміг завдати римлянам кілька болючих поразок, але у 275 до н. е. був змушений визнати перемогу Риму і відступити з півострова.

В центрі внутрішньо-політичного життя ранньої Римської республіки було протистояння патриціїв з плебеями за право володіти землею і політичні права останніх. Державний фонд неподілених земель (ager publicus) постійно збільшувався за рахунок завойованих територій, але право отримати цю землю мали лише патриції, оскільки тільки вони вважалися повноцінними римськими громадянами. Масові виступи плебеїв за свої права отримали назву сецесій і перша з них відбулася у 494 до н. е., коли плебеї домоглися заснування двох посад народних трибунів, які обирався ними і могли накласти вето на будь-які рішення сенату. Боротьба була дуже тривалою, але кожна наступна сецесія мала хоча б частковий успіх і поступово права плебеїв розширювалися. Важливою віхою була сецесія 367 до н. е., після якої плебеї отримали право на ager publicus та можливість обіймати посади у вищій магістратурі, зокрема, ставати консулами. Остаточне зрівняння у правах плебеїв і патриціїв відбулося після сецесії 287 року н. е., коли був прийнятий закон Lex Hortensia.

Період пізньої Римської республіки (260-ті до н. е. — 27 до н. е.) став боротьбою Риму за панування на всьому узбережжі Середземного моря. Три довгих і важких Пунічні війни з фінікійським Карфагеном, що був потужною морською державою, велися за контроль над торговими шляхами Західного Середземномор'я. Військові дії відбувалися одночасно на кількох театрах: на Сицилії, Апеннінському та Піренейському півостровах, Північній Африці. І хоча видатний полководець Ганнібал здобув низку блискучих перемог над римлянами та загрожував самому Риму, Карфаген програв всі три війни, а місто було взято приступом і зруйноване в 146 до н. е. В перервах між війнами з Карфагеном Рим поширював свій вплив на схід і результатом чотирьох Македонських воєн в 146 до н. е. стало підкорення Греції. Окрім того, продовжувалося завоювання Іспанії.

Станом на кін. ІІ ст. до н. е. Рим перетворився з невеликого міста-держави на гегемона всього Середземномор'я. Однак, республіканський політичний устрій, який дозволяв чудово управляти містом-державою, вже не годився для країни, що розкинулась на понад мільйон квадратних кілометрів. Нашестя кімврів і тевтонів показало слабкість римської армії, що являла собою ополчення громадян. За IV—III ст. до н. е. сенат перетворився на збори земельних олігархів, які захоплювали силою і обманом землі у своїх одноплемінників, внаслідок чого останні масово зубожіли і вже не могли поповнювати армію, бо не могли собі дозволити купити озброєння. Поразки і загроза від кімврів змусили сенат погодитися на реформи Гая Марія, які перетворили римську армію на професійне військо, що озброювалося за рахунок держави, яке тепер залежало лише від свого полководця. Кімрів було переможено, але реформа стала поштовхом для епохи громадянських воєн і захоплення влади диктаторами воєнною силою. Спочатку це був Сулла, а потім Юлій Цезар, наступник якого Октавіан Август змінив устрій держави на імперію.

У культурному плані в період ранньої республіки римська держава зазнавала дуже сильного впливу етрусків, що мало свій прояв у одязі, звичаях, релігії, архітектурі, плануванні міст. Після завоювання Великої Греції домінуючим став грецький вплив, що дало великий поштовх для розвитку в державі медицини, математики та інших наук. Грецька мова, по-суті, була другою за поширеністю в державі і багато освічених римлян знали грецьку мову.

Витоки республіки

Спосіб республіканського правління встановився в Римі після повалення Римської монархії та вигнання правителя Тарквінія Гордого (510/509). Функції монаршої влади були розділені між двома посадовими особами, що обиралися щорічно, які спочатку називалися преторами, а потім консулами. Внутрішня історія ранньої Римської республіки була історією боротьби перш за все між патріціями й плебеями. У Римі за часів царів існував фонд неподілених земель, так зване ager publicus — «суспільне поле». Він збільшувався за рахунок завойованих територій. Патриції, будучи, як правило, військовими вождями, прагнули за рахунок суспільного поля примножити свої особисті володіння. Плебеї ж були позбавлені доступу до цих земель і політично безправні. Тому їхня боротьба за землю перепліталася з вимогами політичних прав. Унаслідок тривалої боротьби плебеї досягли деяких успіхів: установи посади народного трибуна (494) для захисту інтересів плебеїв, допуску до консулату (367), відміни боргового рабства (326 — Закон Петелія) і ін.

Первісно площа римської території була дуже незначною: жреці «польового братерства» (fratres arvales), що існувало ще в епоху імператорів, щорічно здійснювали у святкування амбарвалій урочистий обхід римського поля, і цей обхід збігався, очевидно, з якнайдавнішою межею римської території; вона мала в довжину 5 римських миль (1000 кроків) на правому березі Тибру або на заході, 6 миль на лівому березі річки, 5 миль на півдні, у напрямку до Альба-Лонги, і лише 2 милі на півночі. Після поглинання Римом кількох приміських общин і завоювання — ще в царську епоху — міст Габій і Фідене, римська територія (ager Romanus) обіймала собою близько 870 км². На півдні римляни спиралися на одноплемінну ним і союзну федерацію латинських міст; на півночі мали проти себе могутні етруські міста під владою царів, що складали слабку федерацію; на сході ворогували із спорідненими гірськими племенами сабінян, вольськів і еквів, що здійснювали набіги на родючу римську «Кампанію». У дрібних сутичках з сусідами пройшла для Риму перша половина епохи в 240 років, передуюча повному завоюванню Італії Римом. 5 століття до н. е. пройшло під знаком боротьби з етруським містом Вейї: перша та друга війни з ним призвели до послаблення, а третя — до повного завоювання римлянами Вейїв (396 до н. е.) та ліквідації незалежності міста. На початку 4 ст. Рим піддався короткочасному, але спустошливому нашестю галлів (390) на чолі із Бренном і спаленням Рима, але місто скоро відродилося, і протягом трохи більш як століття змогло підпорядкувати собі всю Італію в тодішньому сенсі, тобто за винятком долини По і приальпійських областей, що вважалися Галією.

Завоювання Італії (340—268 рр. до н. е.) Зовнішня політика Рима характеризувалася майже безперервними війнами. Перемігши своїх найближчих сусідів (вольськів, еквів і ін.), римляни в 5 ст. оволоділи правим берегом р. Тібр, потім вели війни з містами Латинського союзу (340—338) і самнітами (див. Самнітські війни (343—290), що завершилися підпорядкуванням всієї Середньої Італії. На початку 4 ст. До н. е. Рим став дуже могутнім членом латинської федерації і почав бачити в Латинському союзі лише знаряддя для своєї політики, латиняни ж добивалися впливовішої ролі. Після завершення в Римі боротьби патриціїв із плебеями латиняни зажадали для себе одного консульського місця і доступу в римський сенат; римляни відкинули це домагання і, розбивши декількома сильними ударами латинську федерацію, привели окремі латинські міста в повну від себе залежність. Ще до латинської війни римляни мали зіткнення з самнітами, хоробрими горцями Південної Італії, що бажали підпорядкувати собі багате узбережжя цієї області, з її грецькими містами. За володіння Неаполем почалася друга самнітськая війна (326—304), що стала найкритичнішим іспитом здатності Риму до світового панування. Бачивши перевагу римлян, етруски, а також інші горці середньої Італії прийшли на допомогу самнітам. Риму довелося воювати на два фронти, але перевага його державної організації, невичерпність його ополчення і доблесть його військових вождів забезпечили йому перемогу. Ще раз узялися самніти за зброю у 298—290, задихаючись в залізному кільці римських фортець і військових доріг; до них на допомогу знову прийшли етруски, умбри, галли східної Італії — але знову перемога залишилася на боці Риму.

Незалежними залишилися лише грецькі міста південної Італії (або «Велика Греція»), що призвали на допомогу епірського царя Пірра. Підкорення грецького елементу в Італії було третім етапом в завоюванні Римом Італії. Римський легіон переміг македонську фалангу Пірра, незважаючи на грізних слонів; у 272 р. здався гарнізон Пірра в Таренті, й узяттям наступного року Регіума закінчилося завоювання римлянами Італії.

Державний устрій Римської Республіки

В результаті урівняння в правах плебеїв і патриціїв відбулося злиття старих патриціанських родів з верхівкою плебсу і утворилася нова аристократія — нобілітет. Поступово представники нобілітету захопили в свої руки керівництво сенатом і вищі державні посади. Політичний устрій Риму придбав характерні риси аристократичної республіки. Фактично провідна роль в управлінні державою належала сенату. Він відав державним майном і фінансами, зовнішньою політикою, військовими справами, питаннями релігії і культу, спостерігав за внутрішньою безпекою. Всі державні посади (магістрати) були колегіальними, короткостроковими і неоплачуваними. Формально за найвищий орган влади вважалося народне зібрання, де проходили вибори посадових осіб і приймалися або відкидалися нові законопроєкти. Організація управління завойованою Італією ґрунтувалася на знаменитому принципі: «розділяй і володарюй». Італійські міста і громади мали різний статус (див. Муниципії). На території підкорених общин створювалися колонії з римським або латинським правом.

Завоювання на заході: Пунічні війни

Після підкорення Італії римська експансія вийшла за межі Апеннінського півострова. Тут римлянам довелося зіткнутися з однією з найбільших держав Західного Середземномор'я — Карфагеном. Так звані Пунічні війни продовжувалися (з перервами) понад 100 років. В результаті Першої Пунічної війни (264—241) Р. придбав перші заморські володіння — Сицилію, Корсику, Сардинію, які були перетворені на римські провінції.

Перша Пунічна війна була надзвичайно дороговартісною для обох сторін. Невичерпні ресурси Риму, особливо його спроможність поновити великі запаси морського флоту, означали, що Карфаген не може конкурувати з новою наддержавою Середземномор'я. Римляни перейняли карфагенську мантію володаря морів, і для того, щоб Карфаген міг здобути перевагу над своїм ворогом, йому довелося б битися на суші, а для цього були потрібні гроші.Bagnall, R. Енциклопедія давньої історії. Вілі-Блеквелл, 2012 Як писав Енгельс: