Башки́рський запові́дник, повна офіційна назва Башки́рський держа́вний приро́дний запові́дник () — природний заповідник, розташований на півдні Уралу в Республіці Башкортостан (Росія). Заснований 11 червня 1930 року другим серед уральських заповідників, входить до десятки найстаріших у країні. Площа охоронюваної території становить 49 609 га. Природоохоронна установа підпорядкована Міністерству природних ресурсів та екології Російської Федерації.
Заповідник створений задля охорони екосистем незайманих лісів Південного Уралу і збереження дикої популяції башкирської бортьової бджоли. Його флора налічує 317 видів лишайників, 121 вид мохів, 747 видів судинних рослин, з яких 105 є рідкісними, а 14 занесені до Червоної книги Росії. Фауна Башкирського заповідника також вирізняється різноманіттям. За даними неповної інвентаризації вона включає ссавців 57 видів, птахів — 176, плазунів — 6, земноводних — 3, риб — 17, комах і павуків— 1732. Серед місцевих безхребетних тварин 17 видів визнано рідкісними.
Історія Перші згадки про природу Південного Уралу відносяться до XVII століття. Книга Великому кресленню (, надрукована 1627 року, повідомляла, що місцеве населення складають башкири, яких годують «мед, звір та риба, а ріллі не мають». Показово, що вона містить згадку не тільки про традиційні рибальство і полювання, але й про дуже поширене у башкирів бортництво, якого майже не знали сусідні народи. В 1771 році околицями сучасного заповідника мандрував відомий природознавець та етнограф Іван Лепьохін. Він звернув увагу на багатство і могутність місцевих лісів, пересічених ділянками цілинного ковилового степу, а свої враження виклав у нотатках, виданих роком пізніше. В своїх спогадах він згадував, що «ми найкращим зібранням трав цим горам завдячуємо».
Стан башкирських лісів різко погіршився наприкінці XIX — початку XX століть. Значна їхня частина була вирубана задля потреб уральської промисловості, яка швидко розвивалась у цей період. У 1920-х роках на південь Уралу Російська академія наук відрядила так звану Башкирську експедицію, яка досліджувала можливості організації заповідника. У вересні 1929 року було прийнято попереднє рішення про організацію заповідника на теренах Аргазинської та Південно-Узянської лісових дач. Офіційне положення про створення природоохоронної установи видали 11 червня 1930 року. Згідно установчого документу, Башкирський заповідник включав три ділянки: перша площею 50 153 га являла собою Південно-Узянську лісову дачу, друга площею 33 270 га була теренами Аргазинської лісової дачі, а третя розташовувалась на кордоні Башкортостану з Челябинською областю. Останньою ділянкою, віддаленою від перших двох майже на 300 км, було незручно керувати, тому в 1933 році її включили до складу Ільменського заповідника. Реорганізацій зазнала й Узянівська ділянка, яку відчутно скоротили у 1934—1935 роках.
Башкирський заповідник у своєму первісному вигляді проіснував недовго — 1951 року його ліквідували. На заповідних землях заснували лісгосп, який почав інтенсивну експлуатацію місцевих лісів. Негативні наслідки настали негайно і вже 1958 року Башкирський заповідник відновили. Крім старих територій до нього включили Прибільську ділянку площею 22 531 га. Вона була створена спеціально для охорони дикої башкирської бджоли, що стало однією з основних цілей заповідника. Прибільська ділянка у складі Башкирського заповідника проіснувала до 1986 року, потім її було виділено в окремий заповідник Шульган-Таш.
У заповіднику певний час працював заступником директора з наукової роботи К. П. Філонов — російський та український зоолог.
Клімат Башкирський природний заповідник розташований в атлантико-континентальній кліматичній області помірного поясу. На його клімат впливає розташування місцевих гір: хребет Південний Крака на заході перешкоджає надходженню теплих і вологих повітряних мас з Атлантики, натомість, низькі вершини Уралтау не становлять перепони на шляху холодного сухого повітря, що насувається із Сибіру, а меридіанально спрямований Саргаїнський хребет не перешкоджає пересуванню морозних повітряних мас з Арктики.
Середньорічна температура повітря у заповіднику становить 1&nbs p;°C. Найхолодніший місяць — лютий, чия середня температура складає -17 °C. Майже так само холодний і січень із середньою температурою в -16 °C. Середня температура найтеплішого місяця, липня, дорівнює 13 °C. Континентальність клімату пояснює значну різницю між екстремальними температурами: найнижча зареєстрована склала -48,6 °C, а найвища становила 36 °C. Загалом значні перепади температури характерні для півдня Уралу: наприклад, найнижчу температуру року в заповіднику часто фіксують у березні, влітку поміж спекотними днями часто трапляються дні з холодними росяними ночами. Безморозний період триває в середньому 150 днів, в окремі роки скорочується до 117—120 днів. Рекордно коротким цей термін був у 1982 році, коли тривалість безморозного періоду склала один місяць.
Середньорічна кількість опадів над заповідником становить 550 мм, вони випадають переважно у вигляді дощу та снігу. Найбільш дощовими місяцями є червень і липень (інколи серпень). Снігу більше випадає у листопаді та грудні. Висота снігового покриву сильно коливається в залежності від місця: на північних схилах і в пониженнях рельєфу вона може сягати 1,5—2 м, а на гребенях хребтів і в верхній частині південних схилів не перевищує кількох сантиметрів.
Географія та гідрологія Башкирський заповідник розташований на північному сході Бурзянського району Республіки Башкортостан (Росія). Його оточують землі з невисокою щільністю населення і загалом малорозвиненою інфраструктурою. Адміністрація заповідника знаходиться у селі Старосубхангулово, що лежить на південь від заповідної зони. За фізико-географічним районуванням терени природоохоронної установи розташовані на півдні Уралу, в межах гірського масиву Південний Крака і хребта Уралтау.
Масив Південний Крака сильно розчленований, на півночі заповідника його частиною виступає хребет Яман-Гира, витягнутий у напрямку з північного сходу на південний захід. Він вирізняється плоскими вершинами, що подекуди сягають висоти 900 м. Яман-Гира слугує вододілом між двома найбільшими річками заповідника — Південним Узяном і Кагою. На сході хребет перетворюється на вододільну гряду із зубчастим скелястим гребенем. На півдні розпадається на ряд віддалених одна від одної сопок заввишки 600—700 м. Серед них найбільшими є Великий Апшакай, Великий Башарт, Алакбар. Цим сопкам притаманні асиметричні схили з похилом понад 15°, невеликі плоскі вершини, вкриті або сухим сосновим рідколіссям, або мальовничими степами. Ще далі на південь Яман-Гира відокремлений сідловиною від найбільшого у заповіднику Саргаїнського хребта. Це гірське пасмо витягнуте з півночі на південь на 8 км, має плоску вершину завширшки до 2,5 км. Подібно до сопок Яман-Гира вона вкрита степами і сосновим рідколіссям. Саргаїнський хребет виступає вододілом для приток Південного Узяну, який, в свою чергу, відділяє його від хребта Авдекте, заввишки 840 м.
Гірському масиву Південний Крака притаманні так звані вузли, що являють собою складні системи хребтів. Окрім вузлу Авдекте в межах заповідника виділяють Башартівський вузол з вершиною Аратай і Саргаїнський вузол. Ці орографічні елементи мають вигляд зірок з плоскою безлісною вершиною-центром і кількома лісистими променями-хребтами, що розходяться в різні сторони. Хребти розділені улоговинами, по дну яких течуть річки і струмки, що беруть початок на схилах. Загалом рельєф Південного Крака сформований ерозійними процесами, але на вершинах і схилах вододілів переважають форми рельєфу, що виникли внаслідок вивітрювання гірських порід, як то: пагорби, бугри, сідловини.
На сході Південний Крака відокремлений пониженням від хребта Уралтау, простягнутого з північного сходу на південний захід. Терени заповідника охоплюють західний схил хребта повністю, а східний — частково. Оскільки ці гори складені метаморфічними породами, що легко руйнуються, їхні схили більш пологі та витягнуті, ніж у Південного Крака. Від основного хребта заввишки 600—700 м відгалужуються відроги, пересічені широкими і плоскими долинами, тому Уралтау виглядає не як гірська місцевість, а як горбиста лісиста рівнина.
Усі водойми Башкирського заповідника проточні і вельми впливають на навколишні ландшафти. Річки і струмки охоронюваної зони належать до басейнів річок Урал та Біла. Найбільша з річок заповідника — Південний Узян — бере початок на горі Узян-Баш, далі огинає Південний Крака зі сходу і тече на південний захід до впадіння у Білу. Зі схилів Південного Крака й Уралтау вона приймає багато приток різної величини, з яких найбільшою є Велика Саргая. У верхів'ях річище Південного Узяну завширшки усього лише 1,5—2 м, а в місці впадіння Великої Саргаї розширюється до 15—30 м. Глибина водотоку коливається від 0,5 м біля витоку і на перекатах і до 2 м на плесах. Течія річки швидка, подекуди на її дні лежать валуни. Долина Південного Узяну добре розроблена, на окремих ділянках має по одній чи дві тераси. Уздовж північного кордону Башкирського заповідника протікає Кага, що також впадає у Білу. На крайньому сході охоронюваної зони беруть початок притоки річок Великий Кизил і Сакмара, приналежних до басейну Уралу. Ці водотоки типово гірські — стрімкі, з прозорою водою. Річки заповідника замерзають наприкінці жовтня — початку листопада, скресають наприкінці квітня — початку травня. Під час танення снігу й рясних дощів вони робляться каламутно-жовтуватими від мулу, інколи на них трапляються поводі, що підмивають береги.
Геологія та ґрунти Формування ландшафтів Башкирського заповідника почалося в докембрії та палеозої, коли утворилися основні геологічні структури Південного Уралу — Заілаірський синклинорій та Уралтауський антиклінорій. Заілаірський синклинорій включає три інтрузивних габро-перидотитових гірських масиви, розділених процесами денудації й ерозії. Один з них якраз і займає західну половину охоронюваної території. Гірський масив Південний Крака має вигляд лаколіту з блюдцеподібним дном. Вважається, що інтрузія перидотитової магми відбулася у верхньому карбоні — пермі. Поміж перидотитами тут трапляються гарцбургіти, дуніти, серпентиніти, рідше — змінені порфірити. Оскільки перидотити складаються з кремнезему, вони стійкі до дії вітру і води, тому хребти Південного Крака сильно вирізняються над навколишніми долинами, що часто набувають вигляду вузьких ущелин. При такій розчленованості рельєфу схили північної та південної експозиції виглядають контрастно: перші вкриті лісами, а другі остепнені.
Природну історію місцевої рослинності можна прослідкувати від палеогену, коли на місці Південного Уралу знаходилась горбиста рівнина, оточена мілкими морями. Її вкривали вічнозелені тропічні та субтропічні ліси впереміж із сухими рідколіссями й пустельними ділянками. У другій половині третинного періоду на зміну тропічній спеці прийшов вологий помірний клімат і вічнозелені ліси змінилися листяними. Панували у них широколистяні породи (граб, бук, дуб, платан, каштан) з домішками дрібнолистяних дерев і секвой. Під кінець третинного періоду на теренах сучасного заповідника почалося гороутворення, клімат став холоднішим і на зміну листяним лісам прийшли хвойні. Велике заледеніння, що настало згодом, остаточно знищило листяні породи дерев: вони збереглися тільки в ущелинах, захищених від пронизливих вітрів, а на відкритіших ділянках розвинувся березово-сосново-модриновий лісостеп. Після відступу льодовика степова рослинність поступово деградувала, з природних рефугіумів почали поширюватись дерева. З часом широколистяні та хвойні ліси знов захопили цю територію, але як релікти плейстоцену на ній збереглися ділянки степу, модринові та березові гаї.