Будимир Лончар (; 1 квітня 1924, Преко — 1 вересня 2024, Преко) — югославський і хорватський політик і дипломат, посол Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія в Індонезії (1965—1969), у Західній Німеччині (1973—1977) та у США (1979—1984), заступник міністра закордонних справ СФРЮ (1984—1987), міністр закордонних справ СФРЮ (1987—1991), спеціальний посланець Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй із питань Руху неприєднання (1993—1996), спеціальний радник президента Хорватії з міжнародних відносин за другого президентства Степана Месича (2005—2010) та на початку президентства Іво Йосиповича (лютий — квітень 2010)
Учасник народно-визвольної боротьби у Другій світовій війні в Югославії.
Життєпис Народився 1 квітня 1924 року в Преко поблизу Задара. Був наймолодшим із десятьох дітей у сім'ї Іво Лончара та Івани Шоші, з яких лише п'ятеро пережили раннє дитинство. Його батько був судновласником і торговим моряком.
Будимир навчався у гімназії в Загребі та Спліті. 1942 року приєднався до Народно-визвольного руху як член районного комітету Преко. У шостому класі гімназії, в 1943 році, вступив до лав Спілки комуністичної молоді Югославії. Під наставництвом Юре Каштелана редагував часопис «Молодіжна іскра» () — орган Об'єднаної спілки антифашистської молоді Хорватії, спрямований на читачів Далмації. Був двічі поранений у Другій світовій війні: на острові Углян у 1943 році та на Дугому Отоці в 1945 році. Протягом 1945 року був начальником окружного підрозділу Відділення захисту народу.[Večernji list ??Što o Budimiru Lončaru prešućuju lijevi intelektualci''], obajvljeno 1. travnja 2024., pristupljeno 2. travnja 2024. Після війни отримав звання майора Югославської армії. 1945 року вступив до Комуністичної партії Югославії, після чого переїхав у Загреб, де навчався у військово-політичному училищі. З 1946 по 1949 рік працював у Секретаріаті внутрішніх справ (МВС) Народної Республіки Хорватія. Потім перебрався у Белград, де навчався на дипломата і працював у Союзному секретаріаті закордонних справ (МЗС Югославії).
У травні 1950 року став югославським консулом і радником югославської місії при Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку. З 1956 по 1964 рік очолював Групу аналізу та планування МЗС Югославії у Белграді. Брав участь у підготовці до першої конференції неприєднаних країн у 1961 році в Белграді та в роботі другої конференції у 1964 році в Каїрі. З 1965 року був послом в Індонезії, представляв там Югославію за часів військового перевороту Сухарто та повалення президента Сукарно.
У 1969 році повернувся у Белград на посаду спеціального радника міністра закордонних справ СФРЮ. З 1973 по 1977 рік був послом Федеративної Республіки Німеччина у Бонні. У 1979 році призначений послом СФРЮ у Сполучених Штатах Америки. Залишався у Вашингтоні до 1984 року, коли став заступником міністра закордонних справ Раїфа Диздаревича, а в 1987 році як представник Хорватії і його наступником. Був близьким соратником союзного прем'єр-міністра Анте Марковича. У листопаді 1991 року подав безвідкличну заяву про відставку та покинув Белград.
Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі призначив його в 1993 році своїм спеціальним посланником у Русі неприєднання, до якого він був причетний із 1960-х років. З 2000 року працював радником президента Хорватії Степана Месича та головою Ради зовнішньої політики і міжнародних відносин президента Іво Йосиповича.
Відіграв вирішальну роль у лобіюванні того, щоб Хорватія стала непостійним членом Ради Безпеки ООН у 2008 році, спираючись на численні знайомства і дружбу, набуті під час його дипломатичної кар'єри.
З 2010 до 2017 року обіймав посаду голови Дипломатичної ради Вищої школи міжнародних відносин та дипломатії імені Даґа Гаммаршельда в Загребі.
Опублікував кілька сотень статей та інтерв'ю і прочитав понад сто лекцій в університетах Хорватії та за кордоном. Відзначений високими нагородами Аргентини, Греції, Індонезії, Італії, Колумбії, Мексики, Німеччини, Перу, Швеції та Венесуели.
Роль Лончара у розпаді Югославії та в здобутті самостійності Хорватії Рух Югославії у напрямку євроінтеграції, який Лончар відстоював як міністр закордонних справ, перервала на початку 1990-х років криза Союзу комуністів і федеральних установ, яку підживлювала націоналістична політика Слободана Мілошевича, породжуючи спалахи націоналізму і в інших союзних республіках. В органах ООН Лончар лобіював схвалення Декларації незалежності Хорватії, що (з проштовхнутою тримісячною відстрочкою) сталося 21 червня 1991 року. Сербська преса нарекла його зрадником, і того літа про нього з'явилося зо три сотні наклепницьких статей.
На засіданні Ради Безпеки 25 вересня 1991 року, скликання якого вимагав Лончар державний секретар США Джеймс Бейкер звинуватив Мілошевича у створенні загрози європейському і світовому миру та оголосив про запровадження заборони на імпорт зброї до Югославії. Лончар за погодженням із хорватською владою, відкриваючи засідання, лобіював інтернаціоналізацію югославської кризи, а президент Хорватії Франьо Туджман привітав його з досягнутим. У дипломатичному маневрі, спрямованому на подолання китайському вето, Сполучені Штати та Велика Британія попросили Лончара від імені Югославії підтримати накладання ембарго. Засідання проклало шлях для комісії Бадінтера та визнання хорватських кордонів. Одначе 27 вересня 1991 року уряд Франьо Грегурича оприлюднив висновок, у якому оцінювалося, що «союзний секретар закордонних справ пан Будимир Лончар безупинно виступав за політику рівної відповідальності за югославську кризу, прирівнюючи агресорів — Республіку Сербія та югославську армію, до потерпілої від нападу Республіки Хорватія». Далі у висновку зазначалося: «Кульмінацією таких упереджених позицій пана Лончара став його виступ на засіданні Ради Безпеки з повідомленнями про рівну провину та „спільне нещастя хорватського і сербського народів, яке таким сумним чином утілили в життя взаємовиключні політичні опції“. (…) Відповідно до висловлених оцінок, уряд Хорватії відмовляє союзному секретареві закордонних справ пану Будимирові Лончару у праві діяти та виступати і від імені Республіки Хорватія». Два десятиліття потому дехто в Хорватії і далі звинувачував Лончара у перешкоджанні придбанню зброї, необхідної для оборони, хоча президент Месич заявляє, що заборона стосувалася насамперед імпорту російської зброї для армії, яка стала на бік Мілошевича, а зброя для оборони імпортувалася нелегально як до, так і після запровадження ембарго. Зі свого боку, Йосип Манолич твердить, що ембарго було б схвалено незалежно від Лончара, оскільки це було стратегічне рішення адміністрації Буша, яка на той час усе ще намагалася зберегти Югославію. За словами хорватського дипломата Івиці Маштруко, резолюцію про ембарго підтримали також хорватський уряд і президент Туджман.
Тодішній речник і радник президента Туджмана з питань зовнішньої політики Маріо Нобіло пише, що Туджман не був незадоволений роллю Лончара, адже після пленарного засідання Мирної конференції з вирішення югославської кризи, що відбулося 4 жовтня 1991 року в Гаазі, де Лончар знову взяв участь як представник Союзної виконавчої ради на чолі з Анте Марковичем, Туджман, незадоволений позицією Марковича щодо збереження демократичної Югославії, відкликав двох хорватських представників із Белграда, але залишив Лончара для роботи на Мирній конференції у статусі союзного міністра закордонних справ. На Мирній конференції 18 жовтня 1991 року Мілошевич відкинув її ключові засади, що тоді в міжнародному співтоваристві відкрило дорогу Хорватії та Словенії до незалежності. У подальший період дипломатія шукала нових шляхів, Мирна конференція розвалилася, а Лончар утратив свою роль. Війна загострилася, і в день падіння Вуковара, 18 листопада 1991 року, Лончар пішов у відставку. Він так про це заявив: «Я нажаханий і вражений жертвами та руйнуваннями в Хорватії та на моїй безпосередній батьківщині. (…) Тому моя відставка є одночасно протестом проти війни в Хорватії та вираженням моєї особистої відповідальності та гіркоти з приводу того, що союзний уряд, членом якого я був, не зумів відвернути трагедію. (…) Ми були на порозі вступу до Ради Європи, повноправного членства в ОЕСР, найперспективніші кандидати на асоціацію з Європейським співтовариством та на одержання значної фінансової підтримки. Всі ці двері зачиняються. І ми знаємо чому».
Примітки
Посилання