Культура Тайваню — це суміш культур ханьців Тайваню та корінних народів Тайваню. Окрім переважаючого китайського впливу та елементів культури корінних меншин, суттєву роль у формуванні культурного ландшафту Тайваню відіграла Японія.黃文儀，《士大夫與羅漢腳》，《文教台灣》第092期 Спільний соціально-політичний досвід на Тайвані поступово перетворився на відчуття тайванської культурної ідентичності та тайванської культурної свідомості, що широко обговорюється в країні.

Відображаючи триваючі суперечки навколо політичного статусу Тайваню, політика продовжує відігравати роль у концепції та розвитку тайванської культурної ідентичності, особливо в раніше домінуючій рамці тайвансько-китайського дуалізму. В останні роки концепція тайванського мультикультуралізму була запропонована як відносно аполітична альтернативна точка зору, що дозволила включити вихідців з материка та інші групи меншин у триваюче перевизначення тайванської культури як колективних систем значень та звичних моделей мислення і поведінки, які поділяють жителі Тайваню.

Огляд державної культурної політики

Історичний контекст

Культура та культурна спадщина Тайваню значною мірою формувалися процесами імперіалізму та колонізації, оскільки структурні та психологічні наслідки послідовних колоніальних проєктів були невід'ємною частиною розвитку самосприйняття Тайваню та еволюції як офіційної, так і неофіційної тайванської культури. Протягом більшої частини колоніального періоду Тайвань перебував на культурній периферії, віддалений від осередків життя панівних режимів, а зміна влади щоразу призводила до переміщення культурного центру острова. У різний час культурним центром були корінний Тайвань, Амстердам, Сямень, Цінський Пекін, Імперська Японія, післявоєнний Китай і навіть, можливо, Сполучені Штати.

До того, як Імперія Цін передала Тайвань Японії в 1895 році, культура Тайваню характеризувалася прикордонними товариствами Цін, що складалися з фермерів Хань та гірських аборигенів. Завдяки стратегічному розташуванню Тайваню вздовж східноазійських торговельних шляхів, тайванці відчували вплив космополітизму та європейської комерції. До середини японської ери (1895–1945) Тайвань почав переходити від місцевої до сучасної глобальної культури під керівництвом японського стилю «вестернізації». Починаючи з підготовки Японії до війни, Японія активізувала свою політику японізації Тайваню для мобілізації проти союзників. Внаслідок зусиль Японії тайванська еліта опанувала японську культуру та мову, проте колоніальна влада майже не втручалася в діяльність релігійних організацій. Коли репресивну політику Японії воєнного часу було скасовано після Другої світової війни, тайванці прагнули продовжити свою довоєнну космополітичну діяльність. Колоніальна спадщина Японії сформувала багато звичаїв та манер тайванців. Колоніальна спадщина Японії все ще помітна завдяки масштабним зусиллям Японії з розбудови економічної інфраструктури та промислової бази Тайваню, що часто називають головним фактором швидкого економічного розвитку Тайваню.

Культурна політика епохи Гоміньдану У ранній післявоєнний період Китайська націоналістична партія (Гоміньдан) придушувала прояви тайванської культури та забороняла тайванцям брати участь у космополітичному житті, за винятком сфер науки і техніки. Авторитарний Гоміньдан домінував у публічному культурному просторі, а китайські націоналістичні мережі стали частиною культурних інституцій, залишаючи мало ресурсів для зростання культурної автономії.

Під раннім правлінням Гоміньдану Тайвань був переорієнтований з японського імперського центру на китайський націоналістичний центр під впливом Гоміньдану та американських геополітичних інтересів. Хоча американська культурна діяльність була скромною, вона відіграла значну роль у розвитку культурної сцени Тайваню. Гоміньдан стверджував, що втрата морального духу призвела до «втрати Китаю», і тому держава провела серію ідеологічних реформ, спрямованих на «повернення» Китаю, що стало основною державною культурною програмою того часу. Безпосередня стурбованість втратою Китаю відвернула довгострокові інвестиції в гуманітарні та соціальні науки. На іншому рівні головною метою держави була «китаїзація» тайванців шляхом навчання їх мандаринській мові та націоналістичній ідеології через обов'язкову початкову освіту.

До кінця 1940-х років Гоміньдан усунув інакомислення щодо своєї культурної політики. Коли тайванці відновили культурну діяльність, яка була заборонена японцями в 1937 році, націоналістичне ставлення полягало в тому, що місцеві тайванці були японськими «рабами» і тому повинні пройти період морального та ідеологічного навчання, перш ніж зможуть користуватися своїми повними правами як громадяни Республіки Китай. Інцидент 228 знищив міську еліту Тайваню, а прибуття еліти з материка забезпечило домінування націоналістів у міських культурних центрах.

У 1953 році генералісимус Чан Кайші видав свою першу важливу думку про культуру, щоб завершити Три народні принципи Сунь Ятсена, яка включала призначення націоналістичної навчальної програми для освіти, будівництво закладів для інтелектуального та фізичного відпочинку та основну державну культурну програму просування антикомуністичної пропаганди. Щодо культурного життя Тайваню, основний наголос робився на «універсалізацію» освіти мандаринською мовою, що було закріплено законом. Незважаючи на жорсткий китайський контроль над культурою, радянські досягнення в технологіях призвели до нового націоналістичного фокусу на побудові тіснішої співпраці з американськими університетами та розвитку інженерних програм. Американська присутність на Тайвані також заохочувала тайванців відновити деяку політично та етнічно нейтральну культурну діяльність, що виразилося у процвітанні медіаринку тайванською мовою.

Між 1960-ми та 1980-ми роками культура Тайваню описувалася його ЗМІ як контраст між Тайванем (Вільний Китай) та Китаєм (Комуністичний Китай), часто спираючись на офіційні тропи Тайваню як бастіону традиційної китайської культури, який зберіг «справжні» китайські цінності проти «фальшивих» посткомуністичного Китаю. У той же час прояви тайванської культури жорстоко придушувалися Чан Кайші та Гоміньданом. У відповідь на Культурну революцію в Китаї уряд Тайваню почав просувати Рух за відродження китайської культури (中華文化復興運動), з безліччю програм, розроблених для просування традиційної китайської культури, щоб протистояти комуністичному руху на материку, який мав на меті викорінити «Чотири пережитки». Ці програми включали субсидоване видання китайської класики, символічні функції Національного палацу-музею, просування відомих довоєнних вчених на високі посади в урядових та академічних установах, розробку підручників та навчальних програм з акцентом на офіційний погляд на «традиційну» китайську культуру та участь у соціальних і громадських заходах, а також приклад конфуціанської ідеології, переплетеної з думкою Сунь Ятсена.

Тайванізація Після 1975 року Бентухуа або тайванізація стала, мабуть, найважливішим символом культурних змін за останні двадцять років. Бентухуа описує соціальний і культурний рух жителів Тайваню за ідентифікацію з унікальною змішаною історичною та культурною спадщиною. Бентухуа часто асоціюється з Кампанією за виправлення назви Тайваню, незалежністю Тайваню та тайванським націоналізмом.

Релігія

Поширеною формою релігійних вірувань на Тайвані є суміш буддизму, даосизму та китайської народної релігії, включаючи поклоніння предкам, поклоніння Мацзу, поклоніння Ван Є та традиції Чжайцзяо.TIO Gov Taiwan Однак існує також велика кількість прихильників кожної з цих релігій.taipei times

Окрім синкретичної форми традиційної китайської народної релігії, гуманістичний буддизм є основною відмінною рисою сучасного тайванського буддизму. Гуманістичний буддизм веде своє коріння від китайського монаха Венерабля Тайсюя (1890–1947), який пропагував більш прямий внесок у суспільство через буддійську спільноту і справив значний вплив на Венерабля Інь Шуня, якого зазвичай вважають ключовою фігурою, що принесла гуманістичний буддизм на Тайвань.

Християнські церкви діють на Тайвані протягом багатьох років, більшість з яких є протестантськими (2,6% населення ідентифікують себе як протестанти), причому пресвітеріани відіграють особливо важливу роль. Пресвітеріанська церква на Тайвані активно просувала права людини та використання розмовної та письмової тайванської мови, як під час японського правління, так і в період воєнного стану Республіки Китай, під час якого законодавчо було закріплено виключне використання мандаринської мови. Таким чином, церква асоціюється з Кампанією за виправлення назви Тайваню та пан-зеленою коаліцією.

Буддистсько-даоські релігійні вірування становлять 93%, християнські 4,5% та інші 2,5%.

Їжа

Бульбашковий чай (також відомий як чай з кульками або боба) — популярний чайний напій, доступний у багатьох частинах світу. Помітний японський вплив існує завдяки періоду, коли Тайвань був під владою Японії. Сама тайванська кухня часто асоціюється з впливом середніх та південних провінцій Китаю, особливо провінції Фуцзянь, але вплив з усього Китаю легко знайти завдяки великій кількості китайців, які іммігрували на Тайвань під час відступу Республіки Китай на Тайвань.

Мови та комунікація

Мови

Історія розвитку мов на Тайвані До масштабної міграції китайців хань з південної провінції Фуцзянь у 1600-х роках більшість жителів Тайваню розмовляли корінними австронезійськими мовами. З прибуттям цих мігрантів були запроваджені хокк'єн і хакка, які поступово стали широко вживаними, особливо перша. Під час японської окупації Тайваню (1895–1945) колоніальний уряд пропагував використання японської мови, намагаючись асимілювати місцеве населення. Після поразки націоналістів від Комуністичної партії Мао Цзедуна Чан Кайші та його уряд відступили на Тайвань у 1949 році. Вони впровадили політику, яка просувала мандаринську китайську мову як національну. Мандаринська мова суворо дотримувалася в школах та на робочих місцях, і дітей часто карали за розмову рідними мовами — будь то тайванська хокк'єн, хакка чи мови корінних народів. У таблиці нижче наведено хронологію основних змін у мовах, якими розмовляли на Тайвані протягом його історії. Період часуОсновні мови спілкуванняДо 1600-хКорінні австронезійські мови (або формозські мови)1600-ті – 1800-тіКорінні австронезійські + хокк'єн + хакка1895–1945Вищезазначені + японська (колоніальне правління)1945–дотеперМандаринська китайська (офіційна), хокк'єн, хакка, мови корінних народів

Різновиди мов Внаслідок асиміляційних зусиль Націоналістичної партії найбільш поширеною та фактичною мовою на Тайвані є мандаринська китайська, яку привезли на Тайвань люди, що емігрували з материкового Китаю після 1949 року. Тайванською хокк'єн, або скорочено «тайванською», розмовляє близько 70% населення. Опитування Національного тайванського педагогічного університету показало, що 29,7% тайванців розмовляють тайванською хокк'єн вдома, тоді як 68,6% розмовляють мандаринською вдома. Те саме опитування також показало, що вищий відсоток груп старшого віку, особливо у віці від 55 до 59 років, частіше розмовляє місцевою мовою, ніж мандаринською китайською.

Хакка, які становлять близько 13% населення, розмовляють окремою мовою хакка. Формозські мови та мова ямі є рідними мовами корінних тайванців, що становлять близько 2,3% населення острова.

Стандартна китайська є офіційною мовою і нею майже повсюдно розмовляють і розуміють. Англійська викладається повсюдно, починаючи з початкової школи і закінчуючи середньою школою.

Тайванська мандаринська (guóyǔ або 國語), що походить від стандартної китайської, використовується на різних рівнях відповідно до соціального класу та ситуації мовців. Під впливом мови мінь-нань тайванці можуть розмовляти так званою тайванською акцентованою мандаринською (táiwān guóyǔ або 台灣國語), що може бути пов'язано з небажаними особистими якостями, асоційованими зі старістю/старомодністю, недостатньою освітою або низьким соціальним статусом.