Конституційна криза в Австралії 1975 (іноді також Звільнення, англ. The Dismissal) — конституційна та політична криза в Австралії, яка завершилася першим (і, наразі, єдиним) випадком, коли прем'єр-міністр (Гоф Вітлем з Австралійської лейбористської партії) був знятий з посади генерал-губернатором Австралії (сером Джоном Керром, 11 листопада 1975 року). Вважається найбільшою політичною та конституційною кризою в історії Австралії.

Лейбористська партія під керівництвом Вітлема прийшла до влади на федеральних виборах 1972 року, поклавши край безперервному 23-річному правлінню Коаліції Ліберальної та Аграрної партій. Лейбористи здобули більшість у Палаті представників – 67 місць проти 58 у коаліції, але зіткнулися з ворожим Сенатом. У травні 1974 року, після того, як Сенат відхилив шість законопроєктів Лейбористів, Вітлем склав подання генерал-губернатору серу Полу Хаслаку оголосити вибори до парламенту, що призвели до подвійного розпуску парламенту (тобто розпуску одночасно двох палат парламенту). На виборах Лейбористів було переобрано, і, хоч і їхня більшість у Палаті представників зменшилася з дев'яти до п'яти місць, вони отримали місця в Сенаті. Оскільки дві палати парламенту все ще перебували в глухому куті, відповідно до статті 57 Конституції Австралії, Вітлему вдалося з невеликою перевагою забезпечити прийняття шести законопроєктів на спільному засіданні парламенту (тобто такому, де обидві палати парламенту засідають разом) 6–7 серпня 1974 року, єдиному такому засіданні в історії Австралії.

Перебування Вітлема на посаді виявилося доволі бурхливим і суперечливим, і в жовтні 1975 року опозиція під керівництвом Фрейзера використала свій контроль над Сенатом, щоб відкласти прийняття законопроєктів про фінансування державних витрат, які вже були прийняті Палатою представників. Фрейзер та опозиція заявили, що вони продовжуватимуть блокувати ухвалення бюджету в Сенаті, якщо Вітлем не оголосить нові вибори до Палати представників, і закликали Джона Керра, якого було призначено генерал-губернатором за поданням Вітлема в липні 1974 року, звільнити Вітлема, якщо не буде дана згода на їхню вимогу.

11 листопада 1975 року криза досягла апогею, коли Вітлем звернувся до Керра по схвалення на проведення виборів до половини Сенату, при спробі вийти з парламентського глухого кута. Керр не прийняв прохання Вітлема, а натомість зняв його з посади прем'єр-міністра та призначив Малкольма Фрейзера тимчасовим прем'єр-міністром за умови, що він негайно оголосить загальні вибори. Діючи швидко, перш ніж усі парламентарі від партії ALP дізналися про зміну уряду, Фрейзер та його парламентські союзники домоглися прийняття бюджету Сенатом і зробили Керру подання про оголошення подвійного розпуску парламенту і призначення федеральних виборів. Фрейзер та його Ліберально-Аграрна коаліція перемогли на виборах з великим відривом на федеральних виборах, що відбулися наступного місяця.

Події кризи призвели лише до незначних конституційних змін. Сенат зберіг свої повноваження блокувати бюджет, а генерал-губернатор – повноваження знімати з посад урядових міністрів. Однак ці повноваження з того часу не використовувалися. Висувалися звинувачення у причетності ЦРУ до кризи, але вони були спростовані як Керром, так і Вітлемом. Прихильники лейбористів широко критикували Керра за його дії, через що він достроково пішов у відставку з посади генерал-губернатора та провів більшу частину решти свого життя за кордоном.

Передумови

Конституційні передумови

Згідно з Конституцією Австралії, Парламент Австралії складається з двох палат: Палати представників та Сенату, а також з монарха. Монарх представлений генерал-губернатором, призначений монархом (і, отже, може бути ним звільнений) за поданням прем'єр-міністра. Формально генерал-губернатор може здійснювати всю виконавчу владу Співдружності, однак на практиці він, як правило, зобов'язаний за конституційним звичаєм діяти лише за поданням прем'єр-міністра та уряду. Перелік повноважень, які можуть здійснюватися без подань та на власний розсуд генерал-губернатора, відомий як резервні повноваження. Ці повноваження також регулюються конституційним звичаєм. Наприклад, призначення та зняття з посади прем'єр-міністра є резервним повноваженням, але конституційний звичай говорить, що зазвичай може бути призначений лише той, хто має підтримку Палати представників.

Як і в більшості парламентів Вестмінстерської системи, уряд Австралії зазвичай формується партією, що користується підтримкою нижньої палати парламенту, Палати представників. Парламент Австралії також має потужну за обсягами прав верхню палату — Сенат, що зобов‘язаний ухвалити будь-який законопроект, ініційований Палатою представників, щоб він став законом. В Сенаті кожен штат має однакову кількість сенаторів незалежно від населення цього штату. Це мало на меті залучення австралійських колонії до однієї федерації. Деякі за часів федерації вбачали суперечність у Конституції між відповідальним урядом, в якому виконавча влада завдячує своїм існуванням законодавчій владі або одній домінуючій палаті парламенту, та федераціями з двопалатними законодавчими органами, що діють незалежно та, можливо, зайдуть у глухий кут. Деякі делегати передбачали, що або відповідальний уряд призведе до того, що федерація стане унітарною державою, або федералізм призведе до зміни виконавчої влади до такої, що є ближчою до теорії федерації. Наприклад, австралійський політик Вінтроп Хакетт у 1891 році заявляв: «існуватиме одна з двох альтернатив — або відповідальний уряд знищить федерацію, або федерація в тій формі, в якій ми, я сподіваюся, будемо готові її прийняти, знищить відповідальний уряд».

Згідно з конституцією, Сенат не може вносити поправки до фінансових законопроєктів, що надходять від Палати представників, хоча він може повернути його до Палати представників з вимогою внесення поправок; або, як і будь-який інший законопроєкт, він може повністю відхилити його. Проте питання, чи існував конституційний звичай про те, що верхня палата не повинна блокувати бюджет, запропонований нижньою палатою, було ключовим у суперечці. Під час і після кризи Вітлем виступав за існування цього звичаю; проте раніше, будучи лідером опозиції, він підтримував блокування фінансових законопроєктів.

Сенат ніколи не блокував бюджет до 1975 року, навіть коли більшість в ньому займала опозиція. Однак у парламенті штату Вікторія це сталося одного разу — в 1947 році у відповідь на спробу федерального уряду націоналізувати банки. Верхня палата, контрольована коаліцією, заблокувала прийняття бюджету штату, щоб призвести до дострокових виборів. Прем'єр-міністр від Лейбористської партії Джон Кейн оголосив дострокові вибори, проте його партія зазнала поразки.

До кризи 1975 року повноваження генерал-губернатора звільняти прем'єр-міністра проти волі чинного уряду (відповідно до розділу 64 Конституції) ніколи не використовувалися. Двічі з часів Федерації виникали конфлікти між прем'єр-міністрами та губернаторами штатів (які виконують аналогічні прем'єр-міністру та генерал-губернатору відповідно функції на рівні штатів) призводили до відставки одного з них. У 1916 році прем'єр-міністра Нового Південного Уельсу Вільяма Холмана було виключено з Австралійської лейбористської партії через підтримку загального військового обов'язку. Йому вдалося втриматися при владі завдяки опозиційним партіям, і він проконсультувався з губернатором, сером Джеральдом Стріклендом, пропонуючи прийняти закон про продовження терміну повноважень нижньої палати парламенту штату на рік. Коли Стрікленд заперечив, заявивши, що такий курс є несправедливим щодо лейбористів, Холман замінив його. Під час конституційної кризи в Новому Південному Уельсі 1932 року прем'єр-міністр штату від Лейбористської партії Джек Ленг відмовився виплачувати заборговані перед федеральним бюджетом кошти, через що банківські рахунки штату були заморожені. Це змусило Ленга видати указ, згідно з яким платежі уряду штату здійснювалися лише готівкою. Губернатор, сер Філіп Гейм, написав Ленгу, щоб попередити його про незаконність подібного рішення. Гейм також попередив, що якщо ситуація не зміниться, йому доведеться замінити Ленга політиками, які зможуть працювати в рамках закону. Ленг відповів, що не піде у відставку, а Гейм розпустив уряд і доручив лідеру опозиції Бертраму Стівенсу сформувати тимчасовий уряд до нових виборів, на яких лейбористи зазнали поразки.

Серед повноважень, наданих генерал-губернатору, є право (згідно з розділом 57 Конституції) розпускати обидві палати Парламенту у випадку, якщо Палата представників двічі ухвалює один і той самий законопроєкт з інтервалом у щонайменше три місяці, а Сенат відмовляється його ухвалювати. В обох випадках, коли ці обставини виникали до приходу уряду Вітлема, у 1914 та 1951 роках, генерал-губернатор призначав подвійний розпуск парламенту та дострокові вибори за поданням прем'єр-міністра.

Політичні передумови Лейбористський уряд Гофа Вітлема було обрано на виборах 1972 року після 23 років безперервного правління коаліції, сформованою Ліберальною та Аграрною партіями. Уряд АЛП мав більшість у девʼять місць у Палаті представників, але не контролював Сенат, який був обраний у 1967 та 1970 роках (оскільки вибори до Сенату тоді не проводилися одночасно з виборами до Палати представників). Відповідно до передвиборчих обіцянок, він запровадив велику кількість політичних змін та запропонував багато законодавчих актів. Опозиція, яка все ще контролювала Сенат, ухвалила деякі з них, проте заблокувала інші.

У квітні 1974 року, зіткнувшись зі спробами опозиції під керівництвом Біллі Снеддена заблокувати бюджет в Сенаті, Вітлем отримав згоду генерал-губернатора, сера Пола Хаслака, на подвійний розпуск. На виборах 18 травня більшість Лейбористської партії у Палаті представників зменшилася до п'яти місць. У Сенаті Коаліція та Лейбористська партія мали порівну по 29 місць, а баланс сил утримували двоє позафракційних сенаторів.

Хаслак був генерал-губернатором з 1969 року, і очікуваний термін його повноважень невдовзі мав закінчитися. Вітлем хотів, щоб він залишився ще на два роки, проте Хаслак відмовився, посилаючись на відмову своєї дружини залишатися в Ярралумлі (будинку уряду) довше, ніж початкові п'ять років. Вітлем запропонував цю посаду бізнесмену Кену Майєру, але той відмовився. Потім Вітлем запропонував цю посаду своєму скарбнику Френку Кріну та своєму заступнику Ленсу Барнарду, проте жоден з яких не хотів залишати парламент. Зрештою, Вітлем звернувся до свого п'ятого кандидата, сера Джона Керра, Верховного судді Нового Південного Уельсу. Керр не хотів залишати посаду Верховного судді, на якій він мав намір залишатися ще десять років, заради посади генерал-губернатора, яка традиційно тривала п'ять років. На прохання Керра Вітлем неофіційно погодився, що якщо обидвоє з них все ще будуть на посадах через п'ять років, Керр залишиться генерал-губернатором ще на п'ять років. Вітлем також домігся прийняття законів, що мали на меті вирішення фінансових проблем Керра щодо цієї посади, зокрема дозволу на пенсію для генерал-губернатора або його вдови. Лідер опозиції Біллі Снедден позитивно сприйняв новину про призначення і також погодився залишити Керра на посаді протягом п'яти років, якщо він на той час буде прем'єр-міністром. Після цього Керр погодився обійняти посаду, був належним чином призначений королевою Єлизаветою II і склав присягу 11 липня 1974 року.

Шість законопроєктів, що були причиною подвійного розпуску, були внесені до парламенту втретє та, як і очікувалося, знову були відхилені Сенатом. Розділ 57 Конституції передбачає, що після виборів подвійного розпуску, якщо законопроєкти, які були двічі відхилені Сенатом попереднього скликання, знову були прийняті Палатою представників і знову відхилені Сенатом, вони можуть бути винесені на спільне засідання обох палат. 30 липня Вітлем отримав згоду Керра на спільне засідання, яке було призначено на 6-7 серпня 1974 року. На спільному засіданні, єдиному в історії Австралії, були прийняті всі шість законопроектів.