Добрянський монастир Вознесіння Господнього (також Деревацький монастир) — втрачений василіянський монастир Української греко-католицької церкви. Розташовувався поблизу села Хоросно (нині Львівський район, Львівська область).

Походження та локалізація Довгий час вважалося, що обитель була заснована у 1582 році (документальні підтвердження цієї дати відсутні). За переказом, засновником був єромонах Григорій Панашовський із ДобрянСлободян В. Добрянський монастир Вознесення Господнього (XVII — початок XX ст.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л.Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. — Вип. 17-18. — Дрогобич: Коло, 2014. — С. 154—186.. Сучасні археологічні дослідження вносять суттєві уточнення у розуміння походження обителі. Зокрема, у 2019 році між селами Хоросном і Деревачем було виявлено печерну пам'ятку з внутрішньоскельними гротами та слідами обробки, що дає підстави припускати значно давніше, ймовірно, давньоруське походження Деревацького монастиря.

Офіційне адміністративне підтвердження локалізації містить Йосифинська метрика 1788 року, де Добрянський монастир з його землями був приєднаний вже не до Добрян, а до села Хоросна Старого, поблизу якого він безпосередньо розташовувався. Дотепер зберігся мікротопонім Базар, який позначає місце, де відбувалися ярмарки, що виникли на основі колишніх монастирських відпустів.

Історія Історія монастиря від XVII ст. добре задокументована. Первісний дерев'яний комплекс згорів під час татарського набігу в 1612 році. На новому місці постала мурована церква, збудована у 1630 році. Розквіт обителі припав на кін. XVII — поч. XVIII ст., чому сприяла підтримка польських можновладців. Король Ян III Собеський в 1680 році затвердив усі попередні привілеї. Ці ж привілеї були підтверджені королем Авґустом II Фрідріхом у 1700 році, а також повторно у 1729 році.

Значна розбудова відбулася за ігумена о. Гедеона Тимошевича (з 1706), коли звели нову головну церкву, завершену 1718 року, та дзвіницю 1725 року. У 1739 році під час відпусту на святого Онуфрія у каплиці померла воєводина смоленська, ясновельможна пані Тереза Потоцька. У 1754 році монастир мав достатні фонди, а його річний прибуток становив близько 500 флоринів.

З книги прибутків відомо, що відпусти в монастирі започатковувалися: у 1706 — на свята Вознесення Господнє та Усікновення голови Івана Хрестителя; з 1710 — на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці; з 1719 — на Святого Онуфрія. На ці відпустові дні на монастирській території відбувалися ярмарки — базари, на які приїздили купці зі Львова, Щирця та інших міст. У Гуменецькому скитику з 1711 року відпусти були на Святого Олексія, а з 1719 року — на Різдво Івана Хрестителя.

У межах реформ Василіянського Чину 1744 року до Добрянського монастиря прилучили кілька дрібних обителей.

Архітектура Дерев'яна церква Благовіщення Пресвятої Богородиці була зразком традиційної української дерев'яної архітектури, збудована у 1718 році. Це була тридільна триверха будівля: до ширшої квадратової нави прилягали вужчий гранчастий вівтар зі сходу та рівноширокий прямокутний бабинець із заходу. Архітектурною особливістю була її двоярусність: на другому ярусі бабинця, оточеному галереєю, розташовувалася додаткова церква Усічення голови Івана Хрестителя. Споруда була покрита ґонтами, а її високі світлові восьмерики вінчали шоломові бані з маківками. Церкву, врятовану від продажу в 1819 році, остаточно розібрали російські солдати у 1915 році для будівництва окопів.

У 1908 році її малюнок зробив архітектор Олександр Лушпинський, який у 1930 році перемалював Антін Варивода.

Іконостас Найвизначнішою мистецькою пам'яткою монастиря був його бароковий іконостас, виготовлений у 1716 році. Різьбярем (сницарем) був Ігнатій Стобенський, а ікони малювали ієромонах Теодосій Січинський та світський маляр Павло Килимович. Іконостас, що налічував 50 образів, був визнаний одним із найкращих у Галичині після іконостасу Манявського скиту.

У 1912 році іконостас із колишньої церкви Добрянського монастиря купив Краснопущанський монастир у дідича Григорія Чичкевича за 1500 крон. У 1952 році іконостас був проданий до церкви в селі Вербова Тернопільського району, де він зберігся донині.

Занепад та ліквідація Занепад обителі розпочався наприкінці XVIII ст. внаслідок Йосифінських реформ. У 1776 році він втратив самостійність, був прилучений до Святоюрського монастиря у Львові як фільварок.

На місці монастиря, де раніше проводилися релігійні відпусти, у 1784 році ці події ще фіксувалися як відпусти (на Благовіщення, Вознесення, Святого Онуфрія, Усікновення голови Івана Хрестителя та Святого Івана Богослова), а вже у 1788 році ці свята були офіційно названі ярмарками, що свідчить про повну секуляризацію цих подій.

Ліквідація як споруди розпочалася з ліцитації, призначеної на 6 вересня 1819 року. Завдяки втручанню о. Модеста Гриневецького, який сплатив 600 флоринів, монастирська церква була врятована від продажу колоністам і простояла ще майже 100 років.

Вже в середині ХІХ ст. фільварок переходить у руки приватних орендарів, зокрема Антоні Міхнєвича () (у 1877 р.). Остаточна ліквідація відбулася шляхом продажу земельних маєтків приватній особі — Григорію Чичкевичу у 1896 році, після чого монастирська церква зі своїми історичними пам'ятками залишилася без належного догляду.

У радянський час на місці монастиря була невелика птахоферма. Нині на місці монастиря збереглися лише залишки давнього монастирського саду, а сама територія заросла.

Настоятелі єромонах Григорій Панашовський (XVII ст.), ігумен о. Гедеон Тимошевич (від 1706), ігумен о. Атанасій (після 1706 — до 1745), ігумен о. Василь Слізикевич (з початку 1745 — до 1747), ігумен о. Доситей Романович (1747—1757), вікарій о. Самуїл Подлевський (вересень 1757 — березень 1758), ігумен о. Йосиф Лозинський (березень 1758 — серпень 1760), ігумен о. Віктор Макулінський (серпень 1760 — 1765), ігумен о. Софроній Ільницький (з 1765), ігумен о. Йосиф Комарницький (з 1767), ігумен о. Діонізій Бозовський (з 1768), ігумен о. Йосафат Лозинський (квітень — серпень 1772), ігумен о. Аполоній Окунський (з 23 серпня 1772 — до 1776), прокуратор бр. Ясон Кущинський (1778—1782), який виконував адміністративні функції після втрати монастирем самостійності.

Примітки