Украї́нська гре́ко-католи́цька це́рква (), скорочено УГКЦ () — Спільнота християн, найбільша спільнота католиків України. Одна із 23-х східних католицьких церков свого права. Перебуває у сопричасті з Папою Римським і Римокатолицькою церквою зберігає візантійську літургійну традицію. Найбільша католицька церква грецького обряду у світі (понад 5,9 мільйонів вірян (2012)). Очолюється верховним архиєпископом Києво-Галицьким; чинний голова — архієпископ Святослав (Шевчук) (з 27 березня 2011).
УГКЦ вважає себе правонаступницею Київської митрополії та церквою Володимирового хрещення , посилаючись на те, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування тої у X ст. , при цьому не перебуває в євхаристійному єднанні із Вселенським патріархатом й іншими православними церквами.
У 1596 році Київський митрополит Михайло Рагоза, п'ять єпископів і три архімандрити у церкві святого Миколи підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції православного Константинопольського патріархату. У 33-х артикулах унії Київська митрополія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної руської церкви: залишити в Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)Головні документи Берестейської унії // Гудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів : Ін-т історії Церкви Львів. богословської академії, 2000. — С. .. Частина артикулів з різних внутрішніх і зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст., цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізаціяS. Senyk, The Ukrainian Church and Latinization. — Orientalia Christiana Periodica, 56, 1990. — C. 165—187.. У XX ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочалися поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 році УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха», в якому віровчення церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.
У XIX—XX ст. єпископи та священники УГКЦ стали безпосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором музики гімну України є священник Михайло Вербицький. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних і громадських проєктів в Україні та поза її межами.
За словами предстоятеля УГКЦ Святослава Шевчука в Україні налічується приблизно 4,5-5 мільйонів греко-католиків.
Назви Унійна церква () — з 1596 року, найстаріша від часу заснування); Руська унійна церква () — з XVII ст., в офіційних церковних документах); Греко-католицька церква () — з 1774 року; за рішенням імператриці Священної Римської імперії Марії Терези, аби відрізнити її від римо-католицької та Вірменської католицької церков); Українська католицька церква () — з 1960 року, щодо церкви в діаспорі та СРСР); Українська католицька церква візантійського обряду (з 1912 року, в папському статистичному щорічнику Annuario Pontificio); Київська католицька церква (з 1999 року, затверджено на Синоді єпископів УГКЦ, яка підкреслювала б ідентичність цієї церкви).
Основні особливості Визнання формулювання філіокве (про сходження Святого Духа не тільки від Бога Отця, а й від Бога Сина). Визнання верховенства Папи Римського як видимого глави церкви. Догмат про непорочне зачаття Діви Марії. Догмат про внебовзяття душі і тіла Діви Марії. Широке шанування Діви Марії. Визнання догмату про чистилище. Хресне знамення греко-католиками твориться зверху вниз, а потім — справа наліво (так, як у візантійській і частково сирійській літургійних традиціях).
Адміністративно-територіальний поділ Матірна територія УГКЦ, або ж, точніше кажучи, Унійної Київської митрополії, впродовж XVII—XIX ст. охоплювала території сучасних держав України (Київська, Львівська, Перемиська, Володимирська, Луцька єпархії), Білорусі (Київська, Полоцька єпархії), Росії (Смоленська єпархія), Польщі (Перемиська, Холмська єпархії) та Литви (Київська єпархія). Починаючи з 1596 року, матірні землі Унійної Київської митрополії розташовувались на території І Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорської імперії, II Речі Посполитої, СРСР та України.
1596—1700 Після Берестейського собору 1596 року унійними стали Київська, та Пінська, Луцька, Берестейсько-Володимирська й Холмська єпархії. Унію не прийняли Львівська та Перемиська єпархії. По смерті владики Кирила Терлецького у 1607 році Луцька єпархія поступово відійшла від унії, повернувшись до неї 1702 року за єпископа Діонісія Жабокрицького. У 1691 році до Унійної Київської митрополії приєдналась Перемиська єпархія за владики Інокентія Винницького, а 1700 року приєдналась Львівська єпархія за єпископа Йосифа Шумлянського. Після взяття у 1616 році польськими військами Смоленська король номінував у 1625 році Лева Кревзу на архієпископа Смоленського, започаткувавши тим самим Смоленську унійну архієпархію. 1646 року внаслідок Ужгородської унії виникла Мукачівська греко-католицька єпархія.
Після 1946
Після завершення Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіально розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіальний престол опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що пізніше зумовило реорганізацію адміністративно-територіальної структури УГКЦ.
Внаслідок псевдособору у Львові в березні 1946 року Українська греко-католицька церква була ліквідована на території СРСР. Значну частину її майна передано Російській православній церкві, а вірних і духовенство насильно змушували зрікатися своєї церкви.
З легалізацією УГКЦ 1989 року, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемишльської), Івано-Франківської (Станиславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 16–31 травня 1992 року, було вирішено змінити тогочасний адміністративно-територіальний устрій, відтак кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже в 1995 року про створення Верховно-Архієпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною й Буковиною, у теперішніх межах України.
Згідно з рішенням Синоду єпископів, що відбувався в Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.
Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архієпископа та Синоду єпископів УГКЦ підлягає вся територія України, окрім Мукачівської єпархії, яка прямо підпорядкована Святому Престолу. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату.
13 лютого 2014 року шляхом поділу Одесько-Кримського екзархату утворено Одеський та Кримський екзархати. 2 квітня 2014 року шляхом поділу Донецько-Харківського екзархату утворено Донецький та Харківський екзархати.
Чинний поділ (2015)
Станом на 11 липня 2019 року існує такий адміністративно-територіальний устрій УГКЦ:
Україна: Київська архієпархія, Львівська архієпархія, Тернопільсько-Зборівська архієпархія, Івано-Франківська архієпархія, Коломийська єпархія, Чернівецька єпархія, Самбірсько-Дрогобицька єпархія, Стрийська єпархія, Сокальсько-Жовківська єпархія, Бучацька єпархія, Кам'янець-Подільська єпархія, Донецький екзархат, Харківський екзархат, Одеський екзархат, Кримський екзархат, Луцький екзархат.
Польща: Перемишльсько-Варшавська архієпархія, Вроцлавсько-Кошалінська єпархія, Ольштинсько-Ґданська єпархія Італія: Апостольський Екзархат в Італії
Франція: Єпархія Святого Володимира Великого у Парижі (юрисдикція на Францію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург та Швейцарію)
Німеччина: Апостольський екзархат у Німеччині та Скандинавії (юрисдикція на Німеччину, Данію, Швецію, Фінляндію та Норвегію)
Велика Британія: Лондонська єпархія Пресвятої Родини
Канада: Вінніпезька архієпархія, Едмонтонська єпархія, Торонтська єпархія, Саскатунська єпархія, Нью-Вестмінстерська єпархія
США: Філадельфійська архієпархія, Чиказька єпархія, Стемфордська єпархія, Пармська єпархія
Бразилія: Куритибська архиєпархія, Прудентопольська єпархія
Аргентина: Буенос-Айреська єпархія
Австралія: Мельбурнська єпархія (юрисдикція на Австралію, Нову Зеландію та країни Океанії)
2017 року зі складу Коломийсько-Чернівецької єпархії рішенням Синоду єпископів УГКЦ виокремлено Чернівецьку єпархію.
Мукачівська єпархія на сьогодні не входить до складу Києво-Галицького верховного архієпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові і є тимчасово (з 1993 р.) окремою «Церквою свого права» («sui juris»).
Закордонні громади Громади вірних Української греко-католицької церкви є у багатьох інших країнах світу, де відсутні адміністративно-територіальні структури УГКЦ. У таких випадках Апостольський Престол призначає відповідальних ієрархів інших церков свого права виконувати над ними свою юрисдикцію (владу). З огляду на такі обставини можна виокремити низку країн у такий спосіб: існують окремі громади: у Венесуелі, Параґваї, Португалії, Іспанії, Італії, Ірландії, Австрії, Греції, Румунії, Молдові, Литві, Латвії, Естонії, Казахстані, Російській Федерації та Ізраїлі; наявність значної кількості вірних, що входять до складу адміністративно-територіяльних утворень інших Східних Церков свого права: у Чехії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Боснії і Герцеґовині, Сербії та Чорногорії; наявність певної кількості вірних, що не об'єднані у громади: в Уруґваї, Чилі, Білорусі та Узбекистані; перебування незначної кількості вірних: у Китаї, Японії, Індії, Шрі-Ланці, Південно-Африканській Республіці, Єгипті, Лівії, Тунісі, Марокко, Беніні, Мозамбіку, Сирії, Лівані, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Туркменістані, Киргизстані, Таджикистані, країнах Карибського басейну і центральної Америки.
Саме перебування вірних УГКЦ на даний момент в цих країнах, зумовлене історичними, економічними та політичними подіями. Потрібно також брати до уваги, що внаслідок політичних подій, зокрема впродовж XIX–ХХ століть, сотні тисяч вірних УГКЦ супроти власної волі де-факто і де-юре стали вірними православної та латинської церков.
Історія
До 1596 У 988 року святий рівноапостольний князь Володимир Великий (у святому хрещенні — Василій) запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнську церкву на католицьку та православну. Київська митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте ця церква продовжувала підтримувати зв'язки із католицькою церквою і його Патріархом — Папою Римським.