Хассунська культура (6000―5300 рр. до н. е.) — археологічна культура пізнього (керамічного) неоліту, що була поширена в Північному Межиріччі (сучасний північний Ірак). Назва походить від епонімної пам'ятки , де в 1940-х роках вперше було виявлено її характерні ознаки. Культура репрезентує розвинене сільськогосподарське суспільство, відоме своєю ранньою розписною керамікою, прямокутною архітектурою та зародженням спеціалізованих ремесел. На пізніх етапах розвитку вона тісно переплелася з сусідньою самаррською культурою, сформувавши спільний хассунсько-самаррський культурний горизонт.

Загальна характеристика Хассунська культура є розвиненою сільськогосподарською спільнотою епохи пізнього неоліту, яка сформувалася у передгір'ях Північної Месопотамії на початку VI тисячоліття до нашої ери. Основними пам'ятками поширення є археологічні пам'ятки: , , та . Важливою особливістю цього регіону була можливість ведення так званого «сухого землеробства», яке спиралося на природні опади і не потребувало створення складних іригаційних систем, на відміну від пізніших культур півдня. Носії культури вирощували полбу, однозерну пшеницю, хлібну пшеницю та ячмінь. Хронологічно розвиток культури поділяють на два основні етапи: власне хассунський період ( 5750―5350 рр. до н. е.) та перехідний хассунсько-самаррський період ( 5350―5050 рр. до н. е.). Еталонною пам'яткою є поселення , розташоване на південь від Мосула (сучасний Ірак) біля двох ваді на кордоні долини Тигру. Розкопки, проведені тут у 1943―1944 роках британським археологом та іракським дослідником Фуадом Сафаром, виявили культурний шар площею близько 2 гектарів, що дозволило детально простежити еволюцію побуту, архітектури та матеріальної культури хассунців, а також їхні зв'язки з сусідніми регіональними традиціями.

Архітектурна традиція хассунської культури демонструє поступовий прогрес від примітивних тимчасових жител до складних стаціонарних споруд. Найраніші сліди поселення (рівень 1 у ) представлені лише вогнищами та ямами, однак згодом населення перейшло до будівництва прямокутних будинків із битої глини. Ранні будинки мали дві-три кімнати, а в підлогах часто облаштовували сховища, облицьовані гіпсом або бітумом. Іноді у підлозі ховали померлих разом із посудом та статуетками з алебастру, проте існували й окремі кладовища, зокрема знайдене в . У пізніших шарах (рівні 2―6) житла стали значно просторішими та масивнішими, формуючи комплекси навколо відкритих центральних дворів. Побут мешканців був добре пристосований до осілого життя: для зберігання зерна використовували великі глиняні посудини, вкопані в землю, а хліб випікали у спеціалізованих купольних печах. Археологічні знахідки, такі як кам'яні сокири, серпи, зернотерки та сміттєві ями, свідчать про комплексний характер господарства, де землеробство поєднувалося зі скотарством — розведенням великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, а також утриманням собак.

Керамічне виробництво хассунської культури вирізняється самобутністю та динамічним розвитком стилів. Спочатку посуд був грубим, із домішками полови в глиняному тісті, а його поверхню загладжували (лощили) до блиску. Згодом, починаючи з рівня 1c, з'являється розписна кераміка, яка у рівнях 3―5 еволюціонує у складніші комплекси з розписним та різьбленим декором. Характерним маркером хассунського періоду вважається специфічний тип посуду — великі овальні підноси з рифленою або поцяткованою внутрішньою поверхнею, які, ймовірно, використовувалися для лущення зерна. Фрагменти таких «лущильних підносів» знаходять на величезній території від Еріду на півдні Іраку до Рас-Шамри на сирійському узбережжі, що свідчить про широке розповсюдження культурних впливів. У верхніх шарах поселень простежується вплив або навіть міграція носіїв самаррської культури, що фіксується появою вишуканої чорнофігурної кераміки з новим набором форм та сміливими орнаментальними мотивами.

Взаємодія хассунської культури з іншими традиціями Месопотамії відіграла ключову роль у неолітизації регіону. Стратиграфія документує перетин місцевих північних традицій із самаррськими впливами, що надходили з центральних та південних регіонів, де розвивалося іригаційне землеробство (наприклад, у та ). Самаррська кераміка, яка з'являється у хассунських шарах (рівень 3 і далі), могла бути принесена ремісниками-мігрантами, можливо, з території сучасного Ірану. Цей культурний синтез згодом змінився домінуванням халафської традиції, чия лощена та розписна кераміка перекриває ранні шари у пізніх горизонтах (рівні 7―10). Таким чином, хассунська культура стала важливою ланкою, що пов'язувала ранні землеробські осередки «родючого півмісяця» з пізнішими цивілізаційними центрами долин Тигру та Євфрату.

Хронологічна послідовність

Допротохассунський період

Допротохассунський період () являє собою найдавнішу фазу керамічного неоліту в регіоні Межиріччя, що охоплює приблизно 7000―6700 роки до н. е. Виокремлення цього періоду як самостійної культурно-історичної одиниці відбулося відносно нещодавно завдяки знахідкам, що передували вже відомій фазі Протохассунського періоду. Ключову роль у дослідженні цього горизонту відіграли розкопки на телі Секер-аль-Ахеймар, розташованій на північному сході Сирії на правому березі річки Хабур. Експедиція Токійського університету під керівництвом Йошіхіро Нішіакі з 2000 року виявила тут унікальну послідовність культурних шарів, що включає докерамічний неоліт B, допротохассунський етап та власне протохассунський. Окрім Секер-аль-Ахеймара, ідентифікація цього раннього етапу стала можливою завдяки перегляду матеріалів радянських розкопок на пам'ятці Телль-Магзалія в Північному Іраку. Цей період фіксує момент зародження гончарства, коли керамічні контейнери лише починали впроваджуватися у побут і були вкрай нечисленними порівняно з пізнішими епохами.

Матеріальна культура цього часу характеризується специфічними технологічними особливостями виготовлення посуду. У допротохассунський період основний акцент робився на використанні мінеральних домішок у глиняному тісті, що суттєво відрізняє ці вироби від пізнішої хассунської кераміки, де домінувала рослинна складова (полова). Попри появу перших глиняних посудин, у поселеннях продовжували активно використовувати традиційні для докерамічного періоду вироби, зокрема майстерно виготовлений кам'яний посуд та так звані «білі вироби» — ємності з гіпсу або вапна. Стратиграфічні дослідження в окремих секторах розкопок, таких як Сектор А в Секер-аль-Ахеймар, дозволили детально простежити еволюцію керамічного виробництва від його витоків. Це спростовує попередні уявлення про раптову появу гончарства і вказує на тривалий процес переходу від безкерамічних громад до повноцінного керамічного неоліту в басейні Хабура та суміжних територіях.

Через локальний характер багатьох досліджень та географічну розрізненість пам'яток, цей хронологічний етап отримав низку різних назв у науковій літературі, хоча всі вони описують фактично ідентичні культурні явища Верхнього Межиріччя та Північного Леванту. Окрім терміну «допротохассунський період» (), який використовується переважно для басейну Хабура та Північного Іраку, в районі річки Баліх (наприклад, на пам'ятці Телль-Сабі-Аб'яд) цей період називають «початковим керамічним неолітом» (). У турецькому Межиріччі, на таких пам'ятках як Мезраа-Телейлат та Акарчай-Тепе, де кераміка датується приблизно 6800 роком до н. е., вживається термін «перехідний період». У сирійській частині долини Євфрату цей етап відомий як «Halula I» (за назвою ), а в басейні Рудж у Північному Леванті — як «Rouj 2a», що представлений на таких об'єктах як Телль-Арай 1 і 2. Незважаючи на різноманітність номенклатур, усі ці пам'ятки репрезентують єдиний горизонт найдавнішої ручної кераміки, що передував стабілізації хассунської традиції.

Протохассунський період Протохассунський період, що охоплює часовий проміжок приблизно з 6700 по 6300 роки до н. е., в археологічній літературі часто ототожнюється з фазою Сотто — Умм-Дабагія (). Цей етап є прямим продовженням розвитку ранньонеолітичних спільнот Північного Іраку та суміжних територій. У цей час відбувається консолідація землеробських громад, а керамічне виробництво стає більш масовим і сталим явищем порівняно з попередньою початковою фазою. Цікаво, що в сусідній північно-східній Сирії ситуація дещо відрізняється: дослідники зазначають, що там не зафіксовано окремого класичного хассунського періоду, і протохассунський етап переходить безпосередньо у фазу протохалафської культури яка датується 6100―5900 роками до нашої ери.

Архаїчна Хассуна Архаїчна Хассуна ( 6300―6000 рр. до н. е.) була нещодавно виокремлена дослідниками як самостійний етап, що відрізняється від попереднього протохассунського періоду низкою технологічних та культурних інновацій. Однією з найбільш помітних змін у матеріальній культурі стало вдосконалення технології виготовлення кераміки: у складі глиняного тіста суттєво зменшилася концентрація гною (органічних домішок), що свідчить про зміну рецептури та, можливо, методів випалу. Саме в цей час на багатьох археологічних пам'ятках вперше починають фіксуватися спеціалізовані гончарні печі. Окрім того, зміни торкнулися і будівельної справи: хоча використання двошарових плит зустрічалося і раніше, саме в архаїчний період воно набуває масового характеру, що робило житлові споруди міцнішими та довговічнішими.

Етап архаїчної Хассуни також характеризується посиленням процесів культурної дифузії, що простежується через зміну орнаментальних паттернів на посуді та розширення обміну між поселеннями. Типова пам'ятка культури, , містить чітко виражені шари з артефактами цієї фази, що дозволяє простежити поступовий перехід від ранніх грубих форм до більш вишуканої кераміки «стандартного» типу. Поява гончарних печей та вдосконалення архітектурних технік свідчать про зростаючу спеціалізацію праці та ускладнення соціальної структури поселень. Цей період став фундаментом для подальшого розквіту хассунської традиції та її подальшої взаємодії з самаррською культурою, що призвело до формування складних іригаційних суспільств у долині Тигру.

Приклади артефактів

Коментарі

Примітки