Мері Гітон Ворс (11 жовтня 1874 — 14 червня 1966) — американська журналістка та письменниця, пов’язана з робітничим та феміністичним рухами. Вона здобула репутацію журналістки завдяки репортажам про трудові протести переважно жіночої та іммігрантської робочої сили в текстильній промисловості східного узбережжя США. Її пізніші художні твори спиралися на цей матеріал, змальовуючи соціальні та побутові труднощі працюючих жінок.
Не бажаючи залишатися неупередженою спостерігачкою, Ворс брала безпосередню участь у трудових і громадянських протестах. Після повернення з більшовицької Росії де вона працювала кореспонденткою, протягом певного часу перебувала під регулярним наглядом Міністерства юстиції США.
Життєпис
Ранні роки Мері Гітон народилася 11 жовтня 1874 року в Нью-Йорку в родині Еллен і Гірама Гітонів. Її батько був успішним готельєром, однак основою значного статку родини стала спадщина матері, яка була вдовою капітана Чарльза Бернарда Марвіна — судноплавного магната та торговця алкогольними напоями.
Із родинного дому в Емгерсті, університетському містечку на заході штату Массачусетс, вона багато подорожувала разом із батьками. Вони часто проводили зими в Каліфорнії та Європі: Мері відвідувала дитячий садок у Ганновері, а перший рік початкової школи — у Дрездені. Батько заохочував її інтерес до історії, тоді як мати була достатньо нетрадиційною, щоб прищепити зневагу до обмежень жіночої моди (Еллен Гітон була прихильницею руху за реформу жіночого одягу). Мати також підтримувала доньку в навчанні мистецтвам — спочатку в Парижі, а з 1896 року в Лізі студентів-художників у Нью-Йорку.
Хоча участь у мистецькому авангарді захоплювала Мері, згодом вона дійшла висновку, що її власні здібності як художниці були досить скромними.
У 1898 році Мері Гітон познайомилася з Альбертом Вайтом Ворсом і вийшла за нього заміж. Він був тридцятидворічним журналістом, арктичним мандрівником і письменником-початківцем. Подружжя почало цікавитися актуальними соціальними питаннями, на що вплинув рух критики реформістської політики епохи тієї доби (так зване «макрейкерство») та їхня дружба з радикальним журналістом Лінкольном Стеффенсом. Незабаром Берта було призначено кореспондентом газети Philadelphia Ledger у Парижі. Саме у Франції Мері, за підтримки й наставництва чоловіка, почала робити перші кроки в професійному письменництві.
Певний час подружжя Ворсів мешкало у Венеції. Саме там Мері, за її пізнішими спогадами, пережила своєрідне «хрещення» в робітничому русі, ставши свідком загального страйку в Італії 1904 року. У процесії з двох тисяч осіб Мері Ворс, захоплена тим, що вона називала «дивною, прекрасною заразливістю» масової солідарності, крокувала, узявшись під руки з двома робітницями, вулицею Мерчерія до Гранд-каналу.
У подружжя було двоє дітей: син Гітон Ворс, народжений у 1901 році, а після переїзду родини до Провінстауна в 1906 році — донька Мері Ворс-молодша, яка народилася у 1907 році. 14 червня 1910 року Берт помер від крововиливу в мозок.
У 1912 році Ворс одружилася з журналістом Джо О’Браєном, соціалістом і однодумцем у суфражистському русі з Вірджинії. У 1914 році в подружжя народилася дитина — син Джоел. Наступного року батько хлопчика помер від раку шлунка, і Ворс знову залишилася матір’ю-одиначкою.
Активізм і журналістика
Ворс познайомилася з О’Браєном під час текстильного страйку 1912 року в Лоренсі, штат Массачусетс. Барбара Еренрайх пов’язує початок активістської публіцистики Ворс із жахливими подіями пожежі на фабриці Triangle Shirtwaist, свідком якої вона стала роком раніше, за кілька кварталів від свого дому в Ґрінвіч-Вілліджі. Водночас у своїй автобіографії 1934 року A Footnote to Folly Ворс називає саме страйк у Лоренсі переломним моментом свого життя.
Організація Індустріальні робітники світу (Industrial Workers of the World, IWW), відома як «вобблі», провідними діячами якої були Елізабет Герлі Флінн і «Великий» Білл Гейвуд, продемонстрували, що переважно жіноча та іммігрантська робоча сила здатна до самоорганізації. Тоді п’ятнадцятирічний робітник фабрики Фред Біл згадував, що всупереч усім очікуванням саме найменш шановані іммігрантські групи змогли підтримувати страйк протягом двох суворо холодних зимових місяців: «італійці, поляки, сирійці та франко-бельгійці».
У своїх репортажах для Harper’s Magazine про цю міжетнічну солідарність, у якій жінки, побиті та заарештовані, відігравали провідну роль, Ворс зазначала:Саме в Лоренсі вона разом з О’Браєном, за її словами, «усвідомили, що саме ми повинні робити і який внесок можемо зробити — розповідати історію робітників»:Взимку 1913–1914 років вони підтримували «вобблів» у протестному русі на захист чверті мільйона безробітних жителів Нью-Йорка. Коли після тактики масових акцій — ініційованої молодим Френком Танненбаумом і спрямованої на звернення до церков із вимогами їжі та притулку — почалися масові арешти, саме в квартирі Ворс на Іст-11-й вулиці Елізабет Герлі Флінн, Білл Гейвуд, Карло Треска та інші організували комітет захисту.
У Гринвіч-Вілледж, куди вона переїхала після смерті Берта, вона стала однією із засновниць організації Heterodoxy — спільноти феміністок, які переважно познайомилися через роботу в суфражистському русі. До її учасниць належали, зокрема, Елізабет Герлі Флінн, Крістал Істмен, Інес Мілголланд, Сьюзен Гласпелл, Нейт Бойс, Сара Джозефін Бейкер та Айда Раут. Наприкінці 1910 року вона обіймала посаду районної голови Партії жіночого виборчого права Нью-Йорка.
У 1913 році, перебуваючи в Європі з журналістським завданням — підготувати серію статей про розвиток методу освіти Монтессорі, — вона була делегаткою партії на конференції Міжнародного альянсу жіночого виборчого права в Будапешті.
На відміну від Керрі Чепмен Кетт та інших діячок партії (чий суфражистський референдум 1917 року призвів до того, що Нью-Йорк став першим штатом на сході США, який надав жінкам виборче право), вона схвально ставилася до тактики прямої дії, пов’язаної у Великій Британії з Панкгерстами. В одному з листів до подруги вона писала: «Я не можу уявити нічого, що краще вплинуло б на моральне здоров’я будь-якої країни, ніж щось таке, що винесло б за двері й зруйнувало найбільшу кількість представниць тієї непристойної, аморальної інституції — “ідеальної леді” — і спонукало б їх до нищення та бунту».
Феміністична опозиція війні Після початку війни в Європі вона разом із Керрі Чепмен Кетт, Еліс Гамільтон, Ліліан Вальд, Флоренс Келлі та іншими учасницями групи «Heterodoxy» заснувала Жіночу партію миру (Woman’s Peace Party). У квітні 1915 року партія направила її назад через Атлантику як одну з понад тисячі делегаток Міжнародного конгресу жінок у Гаазі. Цей конгрес призвів до створення Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу (Women’s International League for Peace and Freedom, WILPF).Faith, Thomas I. (2014). "Women's International League for Peace and Freedom". In Wayne, Tiffany K; Banner, Lois W (eds.). Women's Rights in the United States: a comprehensive encyclopedia of issues, events, and people. Santa Barbara, California: ABC-CLIO. pp. 272–3. ISBN 978-1-61069-214-4.
У Європі Ворс бачила солдатів, які сміялися й пили в поїздах, що везли їх у місця, де вони мали вбивати й загинути. У своєму щоденнику вона писала:
Під час пізніших репортажів з Європи вона ігнорувала політичні та дипломатичні події, зосереджуючись натомість на впливі війни на цивільне населення, особливо на жінок і дітей. У червні 1919 року вона знову перебувала в Будапешті й була однією з небагатьох американських журналісток, які відвідали недовговічний комуністичний уряд Бели Куна в Угорщині. Прибувши до Радянського Союзу на кілька тижнів раніше, ніж чоловіки-кореспонденти провідних американських щоденних газет отримали дозвіл на в’їзд, у 1921 році вона працювала московською кореспонденткою газет Херста.
Підозра в радикалізмі Переслідувана агентами Міністерства юстиції, вона повернулася додому, щоб висвітлювати кампанію зі звільнення американських політичних в’язнів, ув’язнених під час «червоної паніки». Водночас вона регулярно публікувала статті про дитячу працю, дитячу смертність, трудові конфлікти та житлові умови робітничого класу в кількох газетах, зокрема New York Post та New York World.
У листопаді 1919 року детективне агентство Thiel — найману антиспілкову організацію — повідомило Міністерство юстиції, що Ворс разом із кількома анархістами, «вобблами», комуністами та лідерами Американської федерації праці нібито зустрічалася в Чикаго для обговорення планів повалення уряду США під керівництвом Джона Ріда. Ворс не була затримана чи допитана, однак її діяльність стала предметом щотижневих і щомісячних звітів, що надсилалися Дж. Едгару Гуверу.
У січневому випуску журналу The Liberator за 1921 рік (під редакцією Крісти та Макса Істмена) вона повідомляла про долю «понад тисячі … в’язнів класової війни IWW» і, серед тих, кому загрожували тривалі тюремні строки, подала інтерв’ю з Гейвудом, Ральфом Чапліном, Джорджем Гарді та Вінсентом Сент-Джоном. Вона дійшла висновку, що в Америці існує лише один закон, порушення якого завжди загрожує небезпекою: «Не посягайте на систему прибутку».
Інтерес до Ворс досяг піку у зв’язку з її стосунками з радикальним політичним карикатуристом і функціонером Комуністичної партії Робертом Майнером, а також їхньою участю в кампанії на захист анархістів, засуджених до страти, Сакко та Ванцетті. Майнер допоміг підготувати перший агітаційний памфлет на їхній захист, а Ворс, яка вбачала в цій справі свідчення «незмінної рішучості роботодавців зламати робітників», першою привернула до неї увагу Американського союзу громадянських свобод.
Художня проза
Емансиповані героїні Ворс опублікувала своє перше оповідання в місцевій газеті у шістнадцятирічному віці. За заохочення Альберта Ворса у 29 років вона почала активно писати коротку художню прозу для журналів, «наче справжній фонограф», — зазвичай це були історії про сильних і енергійних героїнь, які здобували прихильність бажаного чоловіка, випереджаючи більш стриману й традиційно «жіночну» суперницю.
Починаючи з роману The Breaking-In of a Yachtsman’s Wife (1908), її перші великі прозові твори спиралися на досвід перших років шлюбу. У них відповідальність за нерозуміння жіночого становища покладалася не лише на чоловіків, а й на самих жінок, які приймали власну підлеглість — як у шлюбі, так і в материнстві. Роман The Very Little Person (1911) підкреслює, наскільки мало від чоловіків середнього класу очікували знань про дітей і материнський досвід жінок: молодий батько в ньому розгублений через почуття, які відчуває до своєї доньки. The Autobiography of an Elderly Woman, також опублікований у 1911 році, є портретом задоволень, жалю та образ бабусі з середнього класу, яка щоденно бореться за право залишатися самою собою.
У цей період Ворс також написала кілька оповідань про привидів, зокрема «The Second Wife» (1912). Згодом ці твори були зібрані у виданні Sinister Romance: Collected Ghost Stories, опублікованому видавництвом Ash-Tree Press.
У романі Ворс I’ve Come to Stay: A Love Comedy of Bohemia (1915) використано образ «blue serge lining» — посилання на тканину, якою підбивали внутрішній бік пошитих на замовлення пальт і костюмів і яка слугувала бар’єром між людиною та зовнішнім світом, — як метафору боротьби героїні за звільнення від задушливого буржуазного виховання. Камілла приймає богемну культуру Ґрінвіч-Віллиджа з її анархістським колом друзів і коханцем — польським скрипалем, та відкидає залицяння свого сусіда, також представника середнього класу, Амброза Інгрема, побоюючись, що він знову «загорне» її в синій серж.
Ворс описує надмірності життя у Віллиджі як прийняття «нездійсненних радощів, що померли ненародженими в душах наших батьків», а також як відмову від «пристойностей у нашому прагненні не бути лицемірними».
Колективні романи